Літературний форум
ПОЕЗІЯ

СІЧНЕВИЙ ЗОШИТ

15:37 24.01.2015

СІЧНЕВИЙ ЗОШИТ

Про мову

 

Мені рідна та мова, якої не вчили,

Та, якою діди і батьки говорили.

 

Її можна почути в селі між людьми.

Я пишаюсь, що нею балакали ми.

 

Мова наших пісень, колискових, колядок,

Величальних, весільних, прислів'їв, загадок!

 

Це тепер переводиться все нанівець.

Скільки кожне село мало власних слівець!

 

В кожнім  другім дворі  зараз пустка гуляє…

Це ж не тільки село – його мова вмирає!

 

Гей, ви, ті, що сидять на високих ослонах -

Не паскудьте нам мову прикупленим словом!

 

Заглядайте частіше в народні криниці,

Щоб напитися слова живого водиці

 

Не схожий на долю

 

А ти не схожий був на долю.

Це так здалося лиш на мить.

Чого ж, не знаю, за тобою

Тепер моя душа болить?

 

А їй, душі, аби боліти!

Вона без болю не жива.

Вже відцвіли за нами квіти,

Зів’яла спогадів трава.

 

Бо ти на долю був не схожий,

Це лиш привиділось на мить.

За кимось в цьому світі може

Й твоя душа тепер болить…

 

 

 

 

Укради

 

Укради мене у … мене.

Поведи в осінній вечір.

Рук своїх тепло приємне

Поклади мені на плечі.

 

Укради мене у ночі,

Що зійшла дощем до краю.

Укради в дощу, що хоче

Змити все, чого чекаю.

 

Укради мене у долі.

Не питай її, чи згодна.

З добровільної неволі

Укради мене сьогодні.

 

 

***

 

 

Я закохана в осінь. Так часто буває,

Що ми схожі із нею багатством моментів.

Бо прощаємо тих, хто про нас забуває,

Гостям раді, хоча й не ждемо компліментів.

 

Ми не спалимо вже, а зігріти зумієм,

В чорну каву сипнемо проміння несміло.

Що було – відбуло, ми за тим не жалієм,

Листям жовтим в літа, наче вихор, злетіло.

 

Осінь – майже весна, тільки трохи мудріша,

Час для щастя, який марнувати не варто.

Ми стаєм не старі, а на осінь старіші,

То не треба життя відкладати на завтра.

 

Завтра буде зима. Завтра буде негода,

І сльотаві дощі роздягатимуть небо.

Мудра, ніби  життя, віковічна природа,
Знову шанс нам дає, щоб повірити в себе.


 

 

 

 

Молитва батька

 

На шкільному асфальті малеча малює мир:

Жовто-сині знамена, і квіти, і тата-солдата.

Пригадалось чомусь, як колись малювали ми,

Сонце, небо та маму і майже ніколи – тата.

 

Тато мовчки дивився на ці малювання малі,

Посміхався у вуса розгублено і винувато.

Як листки ясенові, розвіяло нас по землі,

І лишився без пари, мов ясен безлистий, тато.

 

Він не спить уночі і молитву складає німу

За родину й сестру, що в Донецьку з 16 років.

Бо ж вони – близнюки! І невтямки старому йому,

Хто на схилі їх літ так безжально забрав у них спокій.

 

Він стомивсь від хвороб і боїться війни, як дитя.

Він її пережив. Хіба ж можна таке-от забути?

Він, що в Бога не вірив усеньке свідоме життя,

Шле молитву у ніч і уклінно благає почути:

 

«Святий Боже! Святий кріпкий! Святий безсмертний! Помилуй нас!»

 

 

***

 

 

Доторкнувшись душею до рідного слова

І відчувши його життєдайне тепло,

Повертаюсь до нього я знову і знову.

Як ріку, мене живить його джерело.

 

Слово – зброя і криця, і плач, і молитва,

Слово – пісня і спогад минулих років.

Слово, наче знамено, гуртує  на битву

І відлунює в серці крізь товщу віків.

 

Слово спалить вогнем і врятує в негоду,

Вчить як батько дітей, і як мати – простить.

Слово – голос мого бойового народу,

Що заспівує гімн на усенькі світи.

 

Доторкнуся душею до рідного слова,

Ніби в спеку, вгамую я спрагу століть.

Вишиване моє, чарівне, калинове,

Слово – птаха крилата над світом летить.

 

Наше слово повік не помре, не загине,

Доки будем нести його поміж людей!

Слава нашій стійкій молодій Україні!

Щоб спокійним і мирним був завтрашній день!


 

 

Сміємося, отже – не здаємося!

 

Київ. Вечір. У маршрутку

Не протовпитись – час пік!

За кермом працює хутко

Сивовусий чоловік.

 

Решту роздає, жартує.

Жарти в нього ще оті!

Може, це його рятує

У маршрутній суєті?

 

Так наїздиться за зміну!
Заробітки!Щоб їм грець!
Тре’
  залізну мати спину

Й ще залізніший терпець.

 

Бо народ буває всякий:

Кров поп’є – знаку нема.

Мабуть, воно легше так ось –

Не всерйоз, а жартома.

 

За зупинкою зупинка,

Зміна добіга кінця.

Посеред салону жінка

Незавидненька з лиця.

 

Заглядає у віконця,

Мо’ приїхала здаля?

Й тихо так:«На остановці», –

Як до себе промовля.

 

Не почув водій, звичайно,

Пролетів зупинку вмить.

А вона тоді одчайно:

«Я ж просила зупинить!»

 

Наш водій не розгубився,

На ходу авто спинив:

«Я б ще й досі не женився,

Щоб отак, як ви, просив!»

 

 

 

В парку осіннім

 

Підхопить осінь в жовтий вихор дні,

Напне на плечі спохмурніле небо.

А ти так і не трапився мені,

Я, мабуть, не тудою йшла до тебе.

 

Це може осінь замела шляхи

Завією багряно-золотою?

Чи хтозна, за які такі гріхи

Ніяк ми не зустрінемось з тобою.

 

Я так тебе чекаю, як весни

Принишклий парк в вечірнім безгомінні!

Іди мені назустріч, не зверни.

А де мене знайти? В парку осіннім.

 

 

Лелека

 

Сто літ у двір не залітав лелека,

Десь вештавсь хтозна  по яких краях.

А під обід граційно так і легко

На наш високий приземлився дах.

 

І шпацірує там хазяйновито,

Із висоти на землю погляда.

Оце ж йому вже й час гніздечко звити!

Мо’ вибирає місце для гнізда?

 

Мостіть, мостіть, лелеченьки-лелеки!

Нехай хоч хтось живе у цім дворі!

Мої пташата у міста далекі

Знялись, як тільки стали на порі.

 

Ось з’їдуться на літо онучата,

І розіллється по подвір’ю сміх.

А їх зустрінуть юні лелечата

З промінням сонця в дзьобиках малих.

 

 

 

Цей сон

 

Цей сон, як фільм, дивлюся знову й знову,

Живуть у ньому спогади мої.

Стою одна на березі любові,

А ти пливеш навпроти течії.

 

Тобі щосили простягаю руки,

Вода холодна ноги обпіка.

Стою одна на березі розлуки,

Здіймає хвилі течія стрімка.

 

Вода тебе відносить далі й далі,

Туди, де день за обрієм згаса.

Стою одна на березі печалі,

А в річці потонули небеса.

 

Світає день і спогади тьмяніють,

Спливає сон водою забуття.

Стою одна на березі надії,

Хлюпоче біля ніг ріка життя.

 

 

 

 

 

Любов-хвороба

 

Ти – мій вранішній сон,

Ти – мій тихий світанок,

Ти – сльозинки дощу на моєму вікні.

Мій далекий такий,

Мій найближчий коханий,

Ти – мій сонячний промінь у сірості днів.

 

Ти – мій спогад і біль,

Моя радість і втрата,

Моя вічна любов, мої вічні жалі.

Бо без тебе тепер

Мені свято – не свято

І притулку нема на холодній землі.

 

Гріх безтямно любить.

Бог за це нас карає.

Відбирає чомусь не любов, а людей.

Найдорожчих, отих,

Кого сильно кохаєм.

Де ж твоя справедливість, мій Господи, де?

 

Хай би люди жили.

Відібрав би ти, Боже,

Краще вміння оце так безтямно любить!

Як хвороба – любов.

І зцілитись не може

Нерозумна душа. Все болить і болить.

 

 

 

 

 

Чекаю короля

 

Сіренька й незавидна, наче мишка,

А все одно – чекаю короля!

Хіба, скажіть, я винна, що так вийшло,

Що принц мене об’їхав звіддаля?

 

Він не пришпорив коника баского,

Промчався мимо, з-під копит трава!

Я ж все життя виглядаю на нього

І як в дитинстві вірю у дива.

 

Постарів принц десь у чужих обіймах,

І кінь у нього вже не кінь – віслюк.

Нема-нема, а жаль такий обійме!

Та що поробиш, не підставиш  рук!

 

Тісною стала сукня у принцеси,

Волосся посивіло золоте.

Лиш зуби білі-білі! То протези!

І сто болячок маю, а проте...

 

Я витру сльози срібно-кришталеві.

Ну де ж ти, мій королю! Доле зла!

Я ж хочу бути в тебе королева,

А не коза в якогось там козла!

 

 

 

 

***

 

 

Не від того смуток, не від того,

Що минуло літо, як гроза!

Тільки й залишилися від нього

Чисті, наче вмиті небеса.

 

Квітнуть квіти кольором прощання,

Пахне сумом спогадів трава.

Рання осінь, як любов остання,

Теплим сонцем душу зігріва.

 

 

 

 

Не плач

 

Світлій пам’яті Дмитра Васильовича

Паламарчука

 

Не плач за мною. Я помер давно.

Ще отоді, як обрубали крила.

О, як вони мені пекли й боліли!

І кров’ю з мене скрапувала сила,

І вже не я – то тінь моя ходила.

Нікому двічі жити не дано.

 

Не плач. Ти знаєш, що любов твоя

Одна мене тримала в цьому світі.

Не плач. Ти так потрібна нашим дітям.

Бо хто їм скаже, як же далі жити?

Хто їх, крім тебе, зможе захистити?

Нехай їх збереже любов твоя.

 

Не плач, моя засмучена, не плач,

Нас розлучить нікому не вдалося.

А я до тебе проросту колоссям,

Як вітер доторкнеться до волосся.

Це буду я, не бійся, не здалося.

Не плач, моя засмучена. Пробач…

 

 

 

 

Ранок у Києві

 

У київських дворах розквітли абрикоси,

Немов свічки горять на темному гіллі.

Але вночі до них навідались морози,

У західних вітрів вмостившись на крилі.

 

Ще ранок не допив вечірню прохолоду,

А сонні ліхтарі, чатуючи пітьму,

Радіють, що комусь таки були в нагоді,

Хоча, як слід і не розгледіли кому.

 

 

 

 

 

Дика яблунька

 

Дика яблунька квітує

На узліссі щовесни.

Од вітрів її рятують

Срібночубі  ясени.

Сонце тулиться щокою

До її п’янких гілок.

І збирають дикі бджоли

Дикий мед з її квіток.

 

Пахнуть в лісі диво-трунки,

Чути щебет гомінкий.

Скромна яблуня-дикунка

Вродить яблучка терпкі.

 

І у пору падолисту,

Як наблизяться зірки,

Мов в кораловім намисті,

Запишаються гілки

В яблучатах  круглобоких.

Їх ніхто й не рве. Проте

Дика яблунька щороку

На узліссі тім цвіте.

 

 

 

 

Жіночі мрії

 

Жіночі мрії – полохливий птах,

Що тільки-но присів на юні плечі.

І поманив туди, де не літав,

Де розмовляють зорі в тихий вечір.

 

І серце, мов у  квітки пелюстки,

Розкриється коханню, щастю, дітям.

А мрії, заклопотані пташки,

Уже спішать гніздо любові звити.

 

І цього кола вже не розімкнуть:

Кохання-мрії-щастя-мрії-діти!

Бо, зрештою, оце і є та суть,

Задля якої всім потрібно жити.

 

Ще б трохи сонця, квітів та весни...

І щоб ніколи не було війни!

 

 

 

 

Жінка-осінь

 

Палає обрій полум’ям прощальним.

День догорів, як воскова свіча.

Ця жінка-осінь з поглядом печальним

Скупала свої коси у дощах.

 

Заплівся вітер їй в намоклі коси,

Хотів був заплести, але не зміг.

І падає, немов благальні сльози,

Останнє листя в шум міських доріг.

 

 

 

 

 

***

 

 

 

 

Це не до тебе, не до тебе

Моя зітхає самота.

І не за тебе молять небо

Печаллю спалені вуста.

 

А ти, моя незвана туго,

З яких прибилася доріг?

Навіщо хочеш бути другом,

Якщо коханим стать не зміг?

 

Осіннє знову плаче небо,

Дощами душу огорта.

Це не до тебе, не до тебе

Моя зітхає самота…

 

 

 

 

 

***

 

 

Тікаємо від самоти,

Тікаємо від суєти.

Куди нам, Господи, втекти:

У самоту – від суєти,

Чи в суєту – від самоти?

Позаду – спалені мости.

Звикаємо до суєти,

Звикаємо до самоти.

Припали попелом сліди.

 

 

 

 

 

 

Зимовий дощ

 

Жовтогарячі очі ліхтарів

Звисають над алеями намистом.

Зимовий дощ удосвіта забрів

Тихенько, мовби знехотя, у місто.

 

Блищить дорога, скроплена дощем,

Вона така казкова і врочиста!

А ще недавно, позавчора ще

Білів сніжок по закуточках міста.

 

Спочатку ним поласував туман,

Лишив дощу ще трохи скуштувати.

Тепер від снігу й спомину нема.

Коли? І де? І як його чекати?

 

 

***

 

А небо над селом щоранку інше й інше!

Повітря, як вода, хоч нахильці напийсь!

Мабуть, тому в селі мені писались вірші,

А в місті – німота і сум липкий якийсь.

 

За чим його уже так довго сумувати?

За тим, що відійшло? За тим, що не збулось?

Що привидом смутним стоїть самотня хата

Й повітря, як вода, над нею розлилось?

 

Напитися б його із пригорщі чи жмені!

Розбавити цей сум, тягучий, мов смола!

…А місто, як  ріка, нуртує навкруг  мене,

Замулює струмки останні до села.

 

 

 

 

 

 

 

Про що цей сон?

 

Про що цей сон? Прокинутись несила.

Важка, як на похмілля голова.

Все тіло обважніле, наче брила,

Непевні тіні, голоси, слова.

 

Цей сон у сні, немов якась омана.

Із нього вже не вийти просто так.

А  за вікном, як кіт, крадеться ранок.

Крильми тріпоче перемерзлий птах.

 

Про що цей сон?

Зі сну  виходиш, ніби із наркозу,

Не зрозумівши, що, і де, і як.

Душа тремтить, немовби від морозу

Отой вночі обледенілий птах.

 

А сон, як марево, розвіявсь по світах.

Про що цей сон?

 

 

 

 

 

Слабі слова

 

Буває так, що заболять слова,

Закровоточать, як відкриті рани.

І вже не знаєш, добре чи погано,

Що думка скам’яніє нежива.

 

І вже тобі ні неба, ні землі,

І вже тобі не видно, і не чути.

І важче пригадати, ніж забути,

Куди летів на зламанім крилі.

 

І вже в душі не рветься тятива,

І вже не манить далечінь дороги,

Бо погляд твій не в небо, а під ноги.

Полікувати б чим слабі слова...

 

 

 

Лягли сніги

 

Пересварились друзі й вороги,

Брати і сестри, і батьки і діти.

Лягли сніги! Які лягли сніги!

Лягли сини. І їх не воскресити.

 

Не вистудити холод в сивині

На материнських помарнілих скронях.

Не буде виправдання цій війні

Ні завтра, ні учора, ні сьогодні!

 

Як довго ще болітиме вона

Отим синам, безруким і безногим!

Лягли ще ненародженим синам

Сніги на вже обірвані дороги.

 

Лежать сніги, безмовні і чужі.

Туман, як злодій, тулиться до шибки.

І раптом щось кольнуло у душі:

– Це ж за туманом ворога не видко!

 

О, хоч би вже скоріше до весни,

І до тепла, й до сонячного світла.

Хай береже вас, воїни-сини,

І наша щира згадка  і молитва!

 

 

Моя молитва

Примусь мене, Боже, повірити в те, що ти є,
Бо десь у літах розгубила і віру, й надію.
Я зараз смиренно вдивляюсь в обличчя твоє,
Мій праведний Боже,  й молитву творити не вмію.

Пробач мені, Боже, гріхи і мої, і чужі.
Пробач, якщо зможеш, і те, що собі не пробачу.
Я лад наведу  й поселю тебе в чистій душі,
Нехай тільки, Господи, діти й онуки  не плачуть.

Нехай тільки люди  не знають страшної війни
І віри не втратять  у жодному  із поколінь.
Всесильний наш Боже!Спаси!Заступи!Сохрани!
На тебе одного надія, мій Боже!  Амінь.

***

 

 

А я, скажу вам, жінка дуже скромна.

Мені в житті не так багато й треба.

Лиш щастя дітям, миру в світі всьому

Й… одну маленьку зірочку із неба!

 

* * *

 

Терпке відлуння слів з життя, як із криниці.

Коли слова мовчать, воно тоді звучить.

Немов жага злетіть в пораненої птиці,

Щоби крилом небес торкнутися на мить.

 

* * *

 

Мовчить душа. І спогади мовчать.

І чорно-білим стало кольорове.

Минає день. Лишається печаль.

Важка печаль несказаного слова.

 

* * *

 

Ми вже ніколи не побачимось.

Хіба що, може, уві сні.

Від того, що так довго плачеться,

І гірко, й солоно мені…

 

* * *

 

Від любові до страждання – тільки мить.

Серце, що не зна кохання – не болить.

 

* * *

 

Приходить час обдумати життя.

Підняти з дна всі вчинки й почуття.

Просіяти крізь сито каяття

І зрозуміть – немає вороття…

 

* * *

 

Коли жура, і біль, і гріх звучать в душі,

Тоді народжуються пристрасні вірші.

 

* * *

 

 

А жінка посміхатися повинна

І вірити – кохання в світі є!

Бо кожна недолюблена хвилина

Обличчю жінки зморщок додає.

 

* * *

 

У кожного місце під сонцем своє,

І віра, й любов, і печаль, і тривога.

Я згадую, мама казала: –У Бога

Для кожного ноша своя і дорога.

Бог тільки тобі все твоє віддає.

 

* * *

 

Поки живі батьки, доки ми – діти.

Ми їх теплом і диханням зігріті.

 

Тетяна ІВАНЧУК