На запитання інформаційного агентства НАЦІЯ відповідає київський поет, спортивний журналіст Євген ПАСТУХОВ.
Розкажи про свою родину: хто ти, звідки?
Я киянин. Виріс на Борщагівці. Народився у родині вчителів. Дуже багато чим завдячую своїм батькам, навіть не говорячи про якісь матеріальні речі... Вони дали мені багато тепла, тож я ціную сімейні стосунки. Я мав гарне дитинство і був справді щасливою дитиною. Це завдяки родині. Також у мене є старша сестра, яка закінчила консерваторію. Тож ріс я під класику, мабуть звідси така любов до музики.
Вибір майбутньої професії чинив самостійно чи хтось допоміг тобі в цьому?
Майбутню професію на той момент обирав сам. Проте мені пощастило, що у моїй школі зарубіжну літературу викладав мудрий вчитель, гарна людина і хороший художник. Він звернув увагу на те, що у мене добре виходить писати шкільні твори. Відправляв на олімпіади....Ми багато говорили про літературу, творчість, філософію. Я завжди був більше гуманітарієм, так би мовити. Математика мені добре давалась хіба що у молодшій школі. У 10 класі я обрав журналістику, бо ця професія надає можливість для висловлювання своєї думки. Тоді я мріяв влаштуватись у спортивний журнал і писати статті про футбол. Власне працювати саме у спортивній журналістиці і зараз є моїм пріоритетом.
Які маєш захоплення поза фахом та поезією?
Шалено люблю музику. Раніше дотримувався навіть певного стилю. Слухав лише важкий рок, ходив на рок-концерти, їздив на фестивалі...Останнім часом смаки стали різноманітніші. Намагаюсь відкривати для себе нові імена. Почала цікавити класика, дещо з джазу. Мені важко уявити день без музики. Тому коли раптом ламаються навушники, це стає приводом для серйозної проблеми.
Окрім того, я навчався у музичній школі по класу гітари. Пізніше грав на електрогітарі. Знову ж таки важкий рок.
Маєш багато друзів ?
Переконався, що друзів відсіює та перевіряє час. Але ті, що мають бути у твоєму житті, залишаються. Я не можу сказати, що друзів у мене багато. «Друг» надто вагоме слово. Маю декілька людей, яких вважаю справжніми друзями. Інші - хороші приятелі. Їх достатньо. Такий стан оточення загалом мене влаштовує.
Що порадиш тому, хто хоче прийти у спортивну журналістику і збутися в ній?
Те, чого й собі. Бути справедливим і щирим у своїй любові до спорту, багато працювати для досягнення мети. Переконаний, що тоді - все вийде. Спортивна журналістика - специфічна штука. Аудиторію дуже важко обдурити. Вона все бачить і часом розбирається у спорті не гірше від самих журналістів.
Що значить для тебе Київ, чи пов'язуєш своє подальше життя з цим містом?
Я киянин. У Києві виріс, живу тут і хочу тут жити далі. Дуже люблю своє місто. Люблю за магнетичну атмосферу культури та історії, люблю за безліч спогадів та асоціацій. Це особливе місто для мене і взагалі...
Що для тебе самореалізація?
Самореалізація - це той стан речей у твоєму житті, коли ти відчуваєш себе щасливим і так би мовити гармонізуєш із собою та навколишнім світом. Реалізуватись можна у будь-чому і кожна людина вільна обирати шлях по якому вона піде. Якщо говорити про себе, то звісно хотілось би «реалізуватись» у професії, творчості...
Чи є в тебе діточі мрії, які би хотів зреалізувати?
Дитячі мрії...Ех, якби ж то всі пригадати...Скажу, що захоплювався індіанцями. Мріяв побути «індіанцем». Мені б і зараз було цікаво здійснити подорож до Америки і спробувати відшукати племена, які ще не знищені резервацією. Отакі дивні мав мрії. Це одна з них. Просто завжди болісно сприймав, коли бачив наступ на ідентичність, свободу і подібні речі. Ще з дитинства...
Що побажаєш читачам нашого агентства?
Бажаю перемог і радості. Нехай у ці непрості часи будуть як короткочасні миттєвості так і глобальні події, які дадуть поштовх до того, аби почувати себе щасливо.
Слава Україні!
Героям слава!
Дякую за розмову.
Розмовляв Василь ВЕЛИМЧИЙ.