Літературний форум
ПРОЗА

Вночі на цвинтарі

13:12 15.05.2013

Вночі на цвинтарі

 


Валерій за звичкою звернув ліворуч у розчинені ворота і тут же пожалкував про це: можна було б пройти ще якихось сто-сто п'ятдесят зайвих метрів і дістатися до освітленого провулку, який швидко би вивів його до сусідньої вулиці. А тепер доведеться блукати тут по кладовищу у темряві. Вдень шлях цей був простий і звичний, коли треба було скоротити дорогу додому, але зараз, вночі, хоч Валерій і не вірив у ніякі забобони, йому  відчулося якось не дуже затишно на цьому цвинтарі.

Зрозуміло, що ніяких привидів у світі не існує, як не існує чортів і будь якої іншої нечистої сили, але у будь-якої людини, навіть у най невіруючої таки щось залишається від тих забобонів, і вона хоч і підсвідомо, але боїться чогось надприродного, чи такого, що їй може здатись таким.

І зараз Валерій мимохідь подумав про те, що хоча чортів і не існує, але привидітися вони цілком можуть. Особливо серед кладовища, та ще й майже о дванадцятій годині ночі.

Привидів не існує - вони народжуються лише в уяві людини, тобто, як як це не дивно, людина більш за все боїться сама себе, більше боїться померти від переляку ніж від чогось цілком реального.

Краще, звичайно, не думати ні про що, і все буде гаразд. Пройдеш це місце і не помітиш. Тільки, як примусити себе ні про що таке не думати? Та просто думати про щось інше!

Валерій спробував думати про свою мобілку, у якій останнім часом занадто вже швидко розряджається, акумулятор, і, здавалося, це його трохи відволікло від думки про кладовище.

Мабуть, відволікся він від цього не до кінця, тому що коли раптом якесь несподіване сяйво виблиснуло прямо перед його очима, серце у Валерія ледве не вистрибнуло з грудей, поки до нього дішло, що це виблиснула одна з полірованих граней металевого пам'ятника, зробленого з нержавіючої сталі у формі чи то паруса, чи то поставленої вертикально домовини.

Валерію ніколи не подобалися подібні пам'ятники. Їх роблять на сусідньому заводі у ремонтних бригадах, скоріш за все, з метою економії грошей, які треба було б викласти родичам за пам'ятник, зроблений  із граніту. А тут виявилося, що вони, подібні пам'ятники своїми полірованими поверхнями можуть ще й налякати людину вночі, коли віддзеркалюють світло далекого, аж за огорожою кладовища, але яскравого вуличного ліхтаря.

До речі, Валерій помітив, що на кладовищі не так вже й темно. По-перше - місяць. Якби не дерева,  що росли майже біля кожної могили, то усе кладовище було б залите його сяйвом, і ніякі сполохи на полірованих поверхнях пам'ятників, не змогли б нікого налякати. А ще світять вгорі ліхтарі. Але дерева на кладовище вже розрослися так, що не завжди крізь їхні крони  прориваються промені ліхтарів.

Та все одно, не повна ж темрява! А може, було б краще, якби не було місяця чи цих ліхтарів? Щось моторошне є у мовчазному світлі, яким залитий увесь цей скорботний ландшафт. Можливо, у більш густій темряві людина не так гостро відчувала б свою самоту як на безлюдному ландшафті, освітленому повним місяцем, та ще й ліхтарями на додаток? Ні. У повній темряві, точно, було б страшніше.

Тим часом щось чорне беззвучно вислизнуло з-під ніг і рвонуло уперед, але короткий переляк, викликаний несподіваною появою незнайомого силуету змінився у Валерія досадою, бо то була лише власна його тінь у світлі близького ліхтаря, під яким він щойно пройшов. Навіть світло, точніше, похідне від світла - тінь у такий ситуації стала джерелом миттєвого переляку.

А що вже казати про темряву? Валерій зараз боявся думати про те, що далі доведеться йти по місцях де тіней ставатиме все більше. Адже ліхтарів навіть у центральній частині кладовища дедалі ставало все менше. А шлях гіршав, - алея ближче до середини території кудись зникла, і доводилося тепер лавірувати між могилами, що розташовані без будь якої системи. Тут можна було навіть заблукати.

І Валерію на мить здалося, що він дійсно заблукав. Така широка могила ніколи вдень не перетинала йому шлях. На додаток, ще зникло світло далеких вуличних ліхтарів попереду, що до цього було орієнтиром Валерію, бо вказувало на віддалений вихід із кладовища. Світло те давало надію, що найтемніша частина цвинтаря рано чи пізно буде здолана, і далі буде йти все веселіш. Але Валерій знав, що десь там ближче до протилежних воріт є невеликий, зарослий деревами і неосвітлений яр, йти по тякому, мабуть, буде зовсім не весело, а ще більш страшно.

Та чому страшно? Кого страшно? Привидів? Відомо ж, що їх не існує! Треба просто не думати про них і вони не примаряться. Валерій з надією вдивлявся уперед, чекаючи, коли знов з'явиться те зникле світло у кінці кладовища, як прямо перед собою побачив людське обличчя!

Вже наступної миті він зрозумів, що то було зовсім не обличчя, а лише світла пляма на стовбурі дерева від променя, мабуть, того самого зниклого далекого ліхтаря, що звідкись все ж таки пробився сюди крізь листя дерев, але серце у Валерія ледве не обірвалося від несподіванки. -"Та хіба можна так лякатися кожної світлої плями на стовбурі!"- докоряв себе він, намагаючись вгамувати калатання серця.

"Ні, треба зосередитись на іншому, треба почати думати про щось веселе". Валерій спробував згадати якийсь анекдот, але натомість на думку прийшла розповідь про одного злодія, який прийшов вночі на кладовище, щоби пограбувати могилу. Розрив її, дістав те, що йому було треба, а потім акуратно прибив знов кришку домовини цвяхами, перед тим, як засипати її землею. А коли почав вилізати з ями, помер від розриву серця, бо йому здалося, що небіжчик ухопив його за полу піджака. А це він сам випадково прибив її цвяхом до домовини, коли забивав кришку. Звичайно ж, він, хоч, нібито, нічого не боявся (раз вже поліз грабувати могилу), напевно, звільнитися від підсвідомої думки про надприродні сили не зміг. Ось чому треба гнати від себе думки про те, де ти знаходишся.

А ось і зовсім світла галявина, залита сяйвом місяця і ліхтарів. Пеньки між могилами свідчать, що тут колись росли досить великі дерева, та вже їх у цьому місці, слава Богу, немає. Тут можна було на мить зупинитися, уважніше придивитися до навколишніх предметів і переконатися, що всі вони мають цілком натуральне, але ніяк не надприродне походження.

На широкій галявині, при світлі місяця та ліхтарів дійсно було не так страшно, як у темряві під деревами, тим більше, що все тут було знайоме Валерію до найменших подробиць, він все це запам'ятав, проходячи тут при світлі дня: і пам'ятники, і огорожі, і стрункі туї у кутах огорож, і кущі між ними. І стовбур отого засохлого дерева, яке чомусь ніхто не спиляє, хоча воно ось-ось наробить шкоди, коли впаде, бо у самому низу дерева глибочить велике дупло якоїсь химерної форми, такої, що коли довго придивлятися до дупла, навіть удень там можуть вимальовуватися контури різних істот, а бокова частина стовбура, де кора зовсім відпала, нагадує спину тигра, що встав на задні лапи, а голову просунув кудись у середину дерева.

Та можливо, інші люди побачили б у цій композиції щось інше, бо уява у кожного різна. Але зараз краще було не фантазувати, не зосереджувати увагу навіть на відносно не страшному у такій ситуації образі лісового звіра. Краще зараз взагалі не дивитися у той бік. І все ж Валерій не витримав і кинув короткий погляд туди. І не побачив звіра, взагалі нічого страшного стовбур не являв. Навпаки, побачив досить приємну картину. А саме:  дівчину у чорній сукні, яка сиділа біля дерева щільно притискуючись до гладенького стовбура одним вухом, ніби услуховуючись у щось там усередині. Валерія здивувала не стільки присутність цієї дівчини у такий пізній час і у такому місці, скільки її зачіска. А може, то була і не зачіска. Можливо, то була химерної височини конусоподібна  шапочка, яка,  повторюючи рельєф стовбура, піднімалась угору майже до його середини. Та наступної миті Валерій зрозумів, що то була і не шапочка, як і те, що ніякої дівчини тут не було. Просто чорний отвір дупла та гра тіні і світла над ним, а ще й уява Валерія створили таке враження. Добре, що Валерій хоч не злякався цієї гри світла і тіні.

Все одно не можна було не думати про кладовище. Навіть анекдот,  який, нарешті, згадався, був про це саме. В ньому йшлось про дівчину, яка боялась  привидів, але змушена була якось вночі йти через кладовище. Та їй, на щастя, зустріввся супутник, хлопець, що теж йшов у тому ж напрямку. Цей хлопець відразу ж почав розважати її розмовами, а потім запитав, чи боїться вона привидів. -"Звичайно, боюсь"- відповіла вона, на що хлопець слушно зауважив, що дивного у цьому нічого немає, мовляв, і він колись боявся привидів, тоді коли ще був живий. Анекдот був старий, але Валерію навіть у цій ситуації він здався дотепним. Як не дивно, цей анекдот, навіть про кладовище, трохи відволік його від думки про місце, де він зараз знаходився.

І він зовсім не злякався, коли при світлі місяця на одному з пеньків  побачив темну фігуру маленького апостола. Ну, може, не апостола, а якусь іншу, старовинну, але цілком іграшкову людину, у вбранні, такому самому, у якому малюють апостолів та святих на іконах. Апостол поважно стояв на пеньку і з очікуванням дивився на Валерія. Мабуть дивився, але очей апостола Валерій не бачив, через мініатюрність святого та різку тінь, що спадала на його обличчя. Та Валерій вже був повністю впевнений, що це був не апостол, а якийсь, можливо, добре знайомий йому предмет, і залишається лише відгадати, який саме. Він, цей предмет виявився звичайною пластмасовою пляшкою з-під пива, це Валерій побачив, коли впритул наблизився до пенька.

Між тим світла галявина закінчувалась, і треба було знов ступати у темряву, у найстарішу частину кладовища, де майже не було пам'ятників у вигляді паруса: ні металевих, ні гранітних, ні бетонних - натомість усюди чорніли великі хрести, нагадуючи силуети надзвичайно високих людей, що розкинули свої руки, аби не пропустити нікого з тих, хто захоче перетнути їхні володіння. Валерій знав, що це лише хрести і примусив себе рухатися далі, бо йти вперед тепер залишалося, ніж назад.

Вже побільшало світла попереду - крізь гілки пробивалися промінці від ліхтарів, що висіли над вулицею, до якої прагнув дістатися Валерій. Та змінився профіль місцевості і промінці ті разом зникли. Почався яр, не освітлений ніякими ліхтарями, і тепер доводилось йти униз, у якусь зовсім вже безпросвітну темряву. Валерію на мить уявив, що він спускається у якесь передмістя того світу, але це був поганий образ, і він відігнав його від себе. І примусив себе рухатися уперед, бо знав, що до протилежних воріт кладовища вже зовсім близько.

Ні алеї, ні стежинив він вже не бачив, навколишні предмети ледве проглядалися, і Валерій щомиті наштовхувався то на стару огорожу, то на кущ, то на майже зруйнований часом могильний горбок. Він вже досяг самого низу яру і почав рухатися угору, як розгледів попереду темну фігуру. У якихось кількох метрах від Валерія, повернутий боком до нього, хтось мовчазно сидів. Не було видно, на чому саме він сидів, на лавочці чи на пеньку, але Валерій навіть в темряві бачив його коліна, прямий торс, трохи нахилену голову.

Серце нашого подорожнього шалено калатало, хоча він і намагався якось підбадьорити себе думкою: якщо та фігура є лише гра його уяви навколо розташованих певним чином предметів, то нема чого турбуватися, а якщо це справжня жива людина, можливо, п'яна, то і тоді все гаразд.

Він примусив себе наблизитися ближче до темного силуету і з полегшенням побачив, що це лише великий старий пам'ятник у вигляді простої вертикальної плити на масивному п'єдесталі.

Слава Богу, підйом закінчився і попереду значно посвітлішало. Вже чітко проглядала стежина, яка трохи далі перетворилася на алею, що вела прямо до добре освітлених воріт. І першу живу істоту на цьому кладовищі він побачив біля самого виходу.

Чоловік йшов йому назустріч спокійним, впевненим кроком. Теж хоче перетнути кладовище у цю пору, але у зворотному напрямку. Валерій навіть впізнав цього чоловіка. Це ж був Віталій Петрович, здається, Фоменко. Він живе на тій же вулиці, що й Валерій, тільки на другому кінці.

Але чомусь не поздоровкався з Валерієм, мовчазно пройшовши повз нього. Можливо, не впізнав. А може, це був і не Фоменко? Скоріш за все, це був не він. Бо Фоменко ж, здається, помер. Десь місяців зо два тому, а може, навіть менше. Щось про це, ніби, казали. Певно, це був не він. Та яка різниця? Валерій вийшов за ворота у світло вулиці і оглянувся услід чоловіку, який щойно пройшов повз нього. Але нікого не побачив. Той чоловік вже зник десь у темряві кладовища.

 

 

Олександер ДРАНДАР