Літературний форум
ПОЕЗІЯ

З ВАРШАВСЬКОГО ЗОШИТА

11:42 28.02.2013

З ВАРШАВСЬКОГО ЗОШИТА

 Ех, у бездарних усе виходить бездарно -
це тобі замість кави і круасанів у ліжко -
не повіриш, я обпікся гарячим душем,
з несподіванки рвонув на себе ручку крана -
і мене обдало крижаною водою, я знову скрикнув,
а ти прокинулася, забігла в ванну кімнату,
з переполоханими очима, ніби побачила не мене,
а поки я витирався твоїм рушником, стояла й хукала
... на дзеркало, воно вкривалося теплою парою, і я -
найбанальніший із банальних - пальцем намалював на ній
серце: кривобоке, як яблуко, воно зникло разом з парою
за кілька секунд, коли ти вже копилила губу, бо, мовляв,
я завжди витираюся твоїм рушником, ніколи не вимикаю
за собою світло, а я дещо роздратовано, чи ні - радше
розгублено відповів, що не розрізняю, бо рушники однаковісінькі,
і я ніяк не можу запам'ятати чий на якому гачку висить, а я дещо
роздратовано, чи ні - радше розгублено відповів, що
не вимикаю світла, бо планую ще повернутися в ту кімнату,
і взагалі мені треба йти, я спізнююся. Ти жбурнула собою в ліжко,
вдала, що знову спиш, а я - той іще подаруночок - пішов, не цілуючи
на прощання. Потім думав, що любов - це малювання серця на дзеркалі,
що любов - це грюкання дверима й дурнувата ранкова сварка, що усе це
любов, і я однаково люблю малювати зникомі серця й грюкати дверима.
Ввечері мене запитали чим є поезія, я відповів:
дивовижно, цей ранок;
ще кілька годин тому ранок був ранком,
потім був спогадом, а
зараз є просто словами; дивовижно, цей ранок
є тільки луною від грюкання дверима, луною,
яка зникає, як намальоване серце; дивовижно,
цей ранок.

 

Андрій ЛЮБКА