-
Уже другий місяць пішов, як я не з'являюсь ні на фб, ні в асьці, ніде. Багато хто хвилюється, запитує куди ж я пропав. Відповідаю - днями й ночами сиджу в грі. Там усе красиво, справедливо - добро перемагає зло і т д. А тут буквально за один тільки січень кілька речей мене просто вбили...
Про підлоту, вчинену чиновницею спілки письменників щодо однієї авторки, говорити не буду, адже доведеться називати багато імен, а я не впевнений, що це потрібно робити. Але цей випадок мене настільки прикро здивував, що я кілька днів ходив як драним мішком прибитий і запитував себе: як? Як так?! Але досить про це.
Другим мішком, що бахнув мене по голові, була інфа з нету про мерзотника, який у шахрайський спосіб тирив гроші з банківських карток батьків онкохворих дітей. Даруйте, але до цього я думав, що таких людей на світі не буває, не може бути, бо НЕ МОЖЕ!!!
В той же день знайома розповіла історію про директрису дитбудинку, яка хотіла привласнити (та що там - просто спиздити) гроші, призначені на лікування сліпого хлопця-сироти. А після того як переконалася, що в неї номер не пройде, бо люди, які ці гроші зібрали, теж не ликом шиті, і хочуть, аби гроші пішли таки на лікування, - просто відмовилася запрошувати його до себе в гості. Мовляв, без трьох тисяч нам тебе не нада...
Четверта історія, яку я вже місяць ношу в собі, пов'язана з однією поеткою. Провінційною, маловідомою. Яка все своє життя носить у душі страшний біль і образу. Ще в 60-их роках минулого століття, будучи звичайнісінькою провінційною школяркою, вона написала вірш. І, маючи непереборне бажання поділитися ним з іншими, понесла його в редакцію районки. І що, ви думаєте, було далі?!. А наступного дня була загальношкільна лінійка. Дівчину вивели перед очі всієї школи і вимагали зізнатися, де вона списала той вірш. А коли та не зізналася, бо не було ж у чому, директор школи резюмував: „От вона перед вами - та, що хотіла зажити собі слави і грошей нечесним шляхом! Осуджуймо її!" Де тепер той старий директор? Та стопудово вже не на цьому світі. І я дуже сподіваюся, що чорти не ліняться підкидати сухеньких дрівець під його казана. Я сам готовий потрапити в пекло, аби лиш на це подивитись. Бо він, цей директор, не лише вбив її віру в людей, не лише вбив у ній „змисел поетичної правоти", не лише зробив Р. ворогом власної матері (теж учительки). Ні, не тільки. Він, цей директор, зараз продовжує вбивати МОЮ віру в людей. Бо як я не намагався викинути з себе цю історію, за місяць у мене не вийшло. Я вже не хочу говорити навіть про почутття цієї жінки - талановитої, до речі, поетки. При згадці про селище, в якому вчилася, її пересмикує.
Чомусь раніше я такі речі сприймав легше, вочевидь керуючись мудрою приказкою свого діда „Люди є всякі, є руді, а є й чорносракі". Зараз чогось уже не виходить. Суцільний розрив шаблону. Суцільна криза світогляду. Скільки я не намагаюсь уявити себе на місці цих мерзотних людей, уявити, що ними керує в моменти, коли вони чинять підлоту, в мене не виходить. Не тому, що я такий чесний і святий. У самого скелетів у шафі набереться не один, і не два. Але ці речі мій світогляд (да, смійтеся, гуманістичний) уперто відмовляється оцінювати. Він розбивається об них, як голова об стіну. Отож, якщо хочете, в мене не криза, в мене крах світогляду. Бо ще пару таких ударів об скелю головою, і вже нічому буде підніматися з калюжі крові. А хіба їх буде тільки пару?...
Сергій ОСОКА