У лімфі каштанів Меркурію
Півмісяцем в тебе занурююсь
(З рум'яністю жовтня), тим паче
Твій вітер я витер із бурями,
На вдих - цей світанок захмурений,
На видих - мовчання гаряче,
Він вижив без літер
(і плаче).
[Віра]
Мрії, немов протоки,
Хочеться їм тепла,
Оберігати спокій
Тої, що простягла
Промені вселюбові
Глибоко до основ,
Очі її - діброви,
Серце її - таро.
Рунами на зап'ястях,
Силою джерела
Нам провіщає щастя
Віра, що розцвіла.
[Янгол]
Тебе чарував затонулий Меркурій,
Розгублений місяць (від старості бурий)
Прострілював темінь зі світлогармат
(Твій сміх одягаючи в стиглий пасат).
Мелодика-погляд (зі смаком інжиру)
Манила в долоні закоханий вирій.
Наділений сяйвом розквітчаних хмар,
Тебе колихав жовтоокий Ікар.
Надворі вже вечір (вінчаються зорі),
Десь крила блукають в стежках неозорих.
Спасибі за спомин (і сльози, і сміх),
Дві ружі червоні, я так і не зміг...
...прости.
[Смертельно самотні]
Ніхто не пом'яне смертельно самотніх,
Жорстоко розбитих безсиллям об сміх,
Що впали на днище гіркої безодні,
І вічність вплели в найболючіший гріх.
Не буде ні квітки на темних могилах,
Де час пророкує лавину журби,
Тут янголи плачуть, ламаючи крила,
Повільно холонуть сторічні дуби.
Відречені смертю, з клеймом самовбивці,
Знівéченим тілом у ямі-труні,
Їх душі літають в загубленій висі,
Посмертно забуті, посмертно сумні.
[Оріонові мрії]
Розхристані ночі, оголені,
На півночі - місяць, і море не
Зовсім розріджене, зморене.
Розколює сни Оріон.
Посріблені очі, знеболені,
На півдні - сльоза, o dolore mi
Несу на вітрилах зруйнованих
У замок твоєї душі.
Щоб тихо упасти, холонути
У мареві рук твоїх стомлених
(З дощами йдучи в унісон).
[Сатурн]
У погляд-прозорість
На схилах вітрів
Аортою неба
пролитися
вглиб
Дай мені впасти
до квітів
і ніг
У світ-неминучість
смарагдів-
епох
Де вперше Сатурном
несміло зумів
пошепки щастя
розлити
на двох
[Давай не повіримо повеням]
Ми віримо в те, що придумали,
Вплітаючи небо у повені.
Хіба споконвіку задумано,
Що щастя у ямі заховане?
Хіба виливається олово
Зі шпальт голосів ненароджених?
Чи сонце вкривається холодом
І смуток людей супроводжує?
На вікнах покинутих спогадів
Гартуються миті незгаяні.
Давай не повіримо повеням
І в серці розквітнемо сяєвом.
[Місто]
Місто плекає біль,
Тихо веде туман
Гирлами божевіль
У надвечір'я ран.
Місту потрібні сни,
Дощ омиває кров.
Триста століть до весни
(Вірив - і перейшов).
Вірив - і не забув,
Що затопило дні.
Місто годує шум
(Травми свої черепні).
Місто стоїть завжди:
Триста століть і зим.
Вірити - значить іти
(Або померти з ним).
[Передноворічне]
Душа твоя - небо, що прагне наснаги,
Крокуєш до сяйва, долаючи спрагу.
Тебе зустрічають зірки-перехожі,
Молочними снами нехай допоможуть.
У списку покупок - різдвяні обряди,
Букети світанків із піноколади.
Мелодію творять зимові бульвари,
Ліхтар зорепадом змальовує чари.
Гірлянди на вечір, пісні, гороскопи,
Бажання шукають тебе автостопом.
Надворі зима, а всередині тепло,
У дотику рук океани затерпли.
[Узбіччя]
Ти мариш минулим. Уява-ріка
Вирізьблює контури смути.
Терпкими очима, манливо тонка,
Душа переповнює груди.
Ти схожа на сонце, де обрій небес
Дощами лікує застуди.
Долоні в трояндах, зі смутком і без,
Тобою щемить звідусюди.
Ти старша за вітер, дерева і сніг,
Краса споглядає у вічі.
Не треба до болю, що хтось не вберіг,
Думки ж бо горять на узбіччі.
[Метелик]
Дозволь, кохана, опуститись нижче,
Минаючи дощем тендітний стан.
Хай тихий дзвін вуста твої колише
У сяєві любові без оман.
Лічить зірки на ангельському тілі,
У вигинах вмлівати до безтям.
Цілунки залишати майже білі,
Про подих твій співати солов'ям.
В твоїх очах світанки зустрічати,
І пити теплих рук гірський кришталь.
Шовкових марев сонячні плакати
У серце заховати під вуаль.
Дозволь коліна ружами вкривати,
І, небо прихиливши до повік,
Метеликом душі твоєї стати,
Крилатим пухом надвечірніх мрій.
[Така, як ти]
Твої очі - із ебоніту,
Їх акрилова надтендітність
Розгоряється у зеніті,
Проникаючи у вітри.
Твої вії - осінні хмари,
Опадають дощами арій,
Оминаючи всі бульвари,
Покидаючи серпантин.
Я холону гранітним жаром
(Це фатальна межа Сахари),
Бо остання і смертна кара -
Загубити таку, як ти.
[Дама в рожевому (триптих)]
Вона любить рожеве. А я - лиш її,
(Ця строката Женева, що на ті-ві,
Не скаже про смерть, це отрута змії)
І я досі кохаю, і досі її.
ІІ
"Хризантеми, - мовляє, - і ще орхідеї:
Основне - щоб від серця, і тільки рожеві."
(І я вірю, що родимка є на спинí)
І торкатись лише би, лише би її...
ІІІ
І губ свіжостиглих, малинно-п'янких,
(Як всоте я танув, і всоте не встиг
Сховатись у сяйві, лише серед них),
І шепотом в горлі - гарячі мости.
Лише би її на руках пронести,
Хоча би - до долі, хоча б - до весни.
[Per te]
Моя кохана буде мамою,
Найчарівнíшою у світі.
У неї пальчики тендітні,
Душа мов сад, а в ньому - квіти.
Ми повінчаємось у квітні,
Нестиму сонце у руках,
Щоб тільки теплий літній вітер
Мою кохану обіймав.
А потім у серпневий вечір
Торкнешся ніжністю у плечі,
І у душі хитку долоню
Вкладеш слова: "В нас буде доня",
А в мене - сльози на очах...
Моя кохана буде мамою,
Найщасливíшою у світі.
[Евелін]
Кохана вітрів, ти плодиш нерівності вулиць,
Широкі проспекти викопують сиву красу -
Твій стяг до свободи, ти шрамом об неї запнулась,
Зідравши всю пам'ять, надщерблену тишею суть,
Твій біль на землі, його вже повільно несуть.
Ти раниш провулки, смертельно сумна і картата,
Строкатим плачем розриваєш кремезну журбу.
Війна розібрала і маму стареньку, і тата,
І брата, сестру, і тебе би живу-неживу
Ковтнула кістлява, та з кров'ю ти ще на плаву.
Це твій тяжкий хрест, хто виніс його - давно щез:
Мільйони безликих, багнетом пробитих імен.
Тримаєш в долоні стежки до закритих небес,
Дві кулі в нозі, та обличчя лускате, німе
Цю старість приймé, а серце - різьбою навхрéст:
На ньому - усі... без надії,
без...
Роман МИРОНОВ