Літературний форум
ПОЕЗІЯ

[Без літер]

23:50 17.11.2012

[Без літер]

 

 

 

У лімфі каштанів Меркурію

Півмісяцем в тебе занурююсь

(З рум'яністю жовтня), тим паче

Твій вітер я витер із бурями,

На вдих - цей світанок захмурений,

На видих - мовчання гаряче,

 

Він вижив без літер

 

(і плаче).

 

[Віра]

 

Мрії, немов протоки,

Хочеться їм тепла,

Оберігати спокій

Тої, що простягла

 

Промені вселюбові

Глибоко до основ,

Очі її - діброви,

Серце її - таро.

 

Рунами на зап'ястях,

Силою джерела

Нам провіщає щастя

Віра, що розцвіла.

 

 

 

[Янгол]

 

Тебе чарував затонулий Меркурій,

Розгублений місяць (від старості бурий)

Прострілював темінь зі світлогармат

(Твій сміх одягаючи в стиглий пасат).

 

Мелодика-погляд (зі смаком інжиру)

Манила в долоні закоханий вирій.

Наділений сяйвом розквітчаних хмар,

Тебе колихав жовтоокий Ікар.

 

Надворі вже вечір (вінчаються зорі),

Десь крила блукають в стежках неозорих.

Спасибі за спомин (і сльози, і сміх),

Дві ружі червоні, я так і не зміг...

 

...прости.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

[Смертельно самотні]

 

Ніхто не пом'яне смертельно самотніх,

Жорстоко розбитих безсиллям об сміх,

Що впали на днище гіркої безодні,

І вічність вплели в найболючіший гріх.

 

Не буде ні квітки на темних могилах,

Де час пророкує лавину журби,

Тут янголи плачуть, ламаючи крила,

Повільно холонуть сторічні дуби.

 

Відречені смертю, з клеймом самовбивці,

Знівéченим тілом у ямі-труні,

Їх душі літають в загубленій висі,

Посмертно забуті, посмертно сумні.

 

 

 

[Оріонові мрії]

 

Розхристані ночі, оголені,

На півночі - місяць, і море не

Зовсім розріджене, зморене.

Розколює сни Оріон.

 

Посріблені очі, знеболені,

На півдні - сльоза, o dolore mi

Несу на вітрилах зруйнованих

У замок твоєї душі.

 

Щоб тихо упасти, холонути

У мареві рук твоїх стомлених

 

(З дощами йдучи в унісон).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

[Сатурн]

 

У погляд-прозорість

На схилах вітрів

Аортою неба

пролитися

вглиб

 

Дай мені впасти

до квітів

і ніг

У світ-неминучість

смарагдів-

епох

 

Де вперше Сатурном

несміло зумів

 

пошепки щастя

розлити

на двох

 

 

 

[Давай не повіримо повеням]

 

Ми віримо в те, що придумали,

Вплітаючи небо у повені.

Хіба споконвіку задумано,

Що щастя у ямі заховане?

 

Хіба виливається олово

Зі шпальт голосів ненароджених?

Чи сонце вкривається холодом

І смуток людей супроводжує?

 

На вікнах покинутих спогадів

Гартуються миті незгаяні.

Давай не повіримо повеням

І в серці розквітнемо сяєвом.

 

 

 

 

 

 

[Місто]

 

Місто плекає біль,

Тихо веде туман

Гирлами божевіль

У надвечір'я ран.

 

Місту потрібні сни,

Дощ омиває кров.

Триста століть до весни

(Вірив - і перейшов).

 

Вірив - і не забув,

Що затопило дні.

Місто годує шум

(Травми свої черепні).

 

Місто стоїть завжди:

Триста століть і зим.

Вірити - значить іти

(Або померти з ним).

 

 

[Передноворічне]

 

Душа твоя - небо, що прагне наснаги,

Крокуєш до сяйва, долаючи спрагу.

Тебе зустрічають зірки-перехожі,

Молочними снами нехай допоможуть.

 

У списку покупок - різдвяні обряди,

Букети світанків із піноколади.

Мелодію творять зимові бульвари,

Ліхтар зорепадом змальовує чари.

 

Гірлянди на вечір, пісні, гороскопи,

Бажання шукають тебе автостопом.

Надворі зима, а всередині тепло,

У дотику рук океани затерпли.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

[Узбіччя]

 

Ти мариш минулим. Уява-ріка

Вирізьблює контури смути.

Терпкими очима, манливо тонка,

Душа переповнює груди.

 

Ти схожа на сонце, де обрій небес

Дощами лікує застуди.

Долоні в трояндах, зі смутком і без,

Тобою щемить звідусюди.

 

Ти старша за вітер, дерева і сніг,

Краса споглядає у вічі.

Не треба до болю, що хтось не вберіг,

Думки ж бо горять на узбіччі.

 

 

 

[Метелик]

 

Дозволь, кохана, опуститись нижче,

Минаючи дощем тендітний стан.

Хай тихий дзвін вуста твої колише

У сяєві любові без оман.

 

Лічить зірки на ангельському тілі,

У вигинах вмлівати до безтям.

Цілунки залишати майже білі,

Про подих твій співати солов'ям.

 

В твоїх очах світанки зустрічати,

І пити теплих рук гірський кришталь.

Шовкових марев сонячні плакати

У серце заховати під вуаль.

 

Дозволь коліна ружами вкривати,

І, небо прихиливши до повік,

Метеликом душі твоєї стати,

Крилатим пухом надвечірніх мрій.

 

 

 

 

 

 

 

 

[Така, як ти]

 

Твої очі - із ебоніту,

Їх акрилова надтендітність

Розгоряється у зеніті,

Проникаючи у вітри.

 

Твої вії - осінні хмари,

Опадають дощами арій,

Оминаючи всі бульвари,

Покидаючи серпантин.

 

Я холону гранітним жаром

(Це фатальна межа Сахари),

Бо остання і смертна кара -

Загубити таку, як ти.

 

 

 

[Дама в рожевому (триптих)]

 

Вона любить рожеве. А я - лиш її,

(Ця строката Женева, що на ті-ві,

Не скаже про смерть, це отрута змії)

І я досі кохаю, і досі її.

 

ІІ

 

"Хризантеми, - мовляє, - і ще орхідеї:

Основне - щоб від серця, і тільки рожеві."

(І я вірю, що родимка є на спинí)

І торкатись лише би, лише би її...

 

ІІІ

 

І губ свіжостиглих, малинно-п'янких,

(Як всоте я танув, і всоте не встиг

Сховатись у сяйві, лише серед них),

І шепотом в горлі - гарячі мости.

Лише би її на руках пронести,

Хоча би - до долі, хоча б - до весни.

 

 

 

 

 

 

 

[Per te]

 

Моя кохана буде мамою,

Найчарівнíшою у світі.

У неї пальчики тендітні,

Душа мов сад, а в ньому - квіти.

 

Ми повінчаємось у квітні,

Нестиму сонце у руках,

Щоб тільки теплий літній вітер

Мою кохану обіймав.

 

А потім у серпневий вечір

Торкнешся ніжністю у плечі,

І у душі хитку долоню

Вкладеш слова: "В нас буде доня",

А в мене - сльози на очах...

 

Моя кохана буде мамою,

Найщасливíшою у світі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

[Евелін]

 

Кохана вітрів, ти плодиш нерівності вулиць,

Широкі проспекти викопують сиву красу -

Твій стяг до свободи, ти шрамом об неї запнулась,

Зідравши всю пам'ять, надщерблену тишею суть,

 

Твій біль на землі, його вже повільно несуть.

 

Ти раниш провулки, смертельно сумна і картата,

Строкатим плачем розриваєш кремезну журбу.

Війна розібрала і маму стареньку, і тата,

І брата, сестру, і тебе би живу-неживу

 

Ковтнула кістлява, та з кров'ю ти ще на плаву.

 

Це твій тяжкий хрест, хто виніс його - давно щез:

Мільйони безликих, багнетом пробитих імен.

Тримаєш в долоні стежки до закритих небес,

Дві кулі в нозі, та обличчя лускате, німе

 

Цю старість приймé, а серце - різьбою навхрéст:

 

На ньому - усі... без надії,

 

без...

 

Роман МИРОНОВ