* * *
«Боже, як це все нагадує Україну -
навіть земля має той самий запах...»
художник Іван (Жан) Песке[1], пишучи Вандею
Ця земля пахне так само!
Тільки від запаху
Здригаються ніздрі
І заломлює світло
Сльоза...
Ця земля пахне так само,
Тільки землі
Під ногами немає -
Повішено тебе, маляре,
У піднебессі...
Ця земля пахне так само...
Господи, як же
Вона пахне насправді,
Батьківщина, втрачена
Назавжди?
* * *
Ми ягоди терпкі на древі роду.
Минемося - ще осінь буде тепла.
Ми ще відчули небо і свободу,
А потім - терпли.
Ті, що вгорі, склює нас вороння,
А ті, де нижче, упадем в траву.
Засипле снігом древо пізнання,
Вітри останню ягідку зірвуть.
А хтось приблудиться з сокирою,
І вдарить раз... І раз, і два...
Лиш птиці прилетять із вирію -
І посідають...На дровах...
* * *
Тиша осінніх дворів,
Радість останніх жоржин.
Птахом відмайорів
День - він такий один.
Завтра розквітне ще -
Та не такий, не так...
Цяткою в небі щез
День - перелітний птах.
Хто ж отаким його снив?
Запах цедри й дощу.
Був легким і ясним -
Зник, розтанув, ущух...
ЗАКЛАДКА
Між сторінок
Давнього фоліанта
Буття
На одному
Із розділів
Ти - закладка,
Яка вчора
Ще росла
Диким маком
При дорозі.
Небесна Сербія
Сербіє,
Усі твої пісні
Набули для мене кольору,
Усі трави - запаху...
Сербіє -
Ти дзвінка тамбура
У руках старого музики,
Що любовно будить
Давні згуки рівнин!
Усі твої собори
Сягли хрестами
Мого серця,
О небесна Сербіє -
Небо,
Що вихлюпується
З глибокої чаші
Такої терпкої
Любові..
* * *
На витканім сонцем килимі
Розпростертих до неба площ
Базарює літо у Києві -
Продає черешні і дощ.
Продає волошки, лілеї,
Радість в трепетних пелюстках,
І злітає над тихі алеї
Голуб - мудрий київський птах.
Простягає літо в долоні
Абрикос запашний бурштин -
І оса на міськім осонні
У-по-віль-ню-є часу плин...
РАНОК
Вихоплює з темряви сонні обличчя,
Висвітлює сонні тіні в кутах.
Сонце б'ється, струмує, кличе,
Сонце - спійманий в клітку птах.
Стікає сон водою з-під крана,
І вікна - розчахнуто в тихий сад...
Чіткішають обриси. Ще так рано.
Віддалених звуків живий водоспад...
* * *
Р. М.
Я живу
В пам'яті твоїх пальців,
Я живу
В ніжності твого голосу,
Я живу
В сяйві твоєї усмішки...
Я живу -
Бо ти усміхаєшся.
* * *
Р. М.
Яблуко розполовинене
Має запах твоїх долонь.
Гусне медами
Золото осіннього дня.
Шепотом шерхне
Тиша осінньої ночі...
І тільки бджола
На шибці бринить -
Наш єдиний
Осінній годинник.
ЧАС
Р. М.
Схилитись тобі на плече -
Й не чути, як час тече
Між пальців, рядків, долин...
На скронях сріблиться полин.
Рука - на твоїм плечі.
Й ніхто не побачить вночі,
Як глибшають тіні сумні...
Бо час - ти даруєш мені.
І цей подарований час,
І тиха наша свіча -
Усе ще підвладні мені,
Твоїй хранительці снів...
Ми також колись проминем.
Тримай міцніше мене!
Схилитись тобі на плече -
Й не знати, як час тече...
ПРОСВІТЛЕННЯ
Цвіт, що спить
У чорному гіллі,
Якоїсь ночі закипає
Молоком.
Піною солодкою
Скрапує,
скрапує
На рахманну ріллю...
Кожна квітка -
Мов радісне
Пробудження,
Мов болісне
Просвітлення
Серед темені
Теменної...
* * *
Сни і дні, слова і ночі.
Сторінки пожовклих книг...
Авва Отче, авва Отче,
Не покинь нас тут самих!
Дні гортаєм, сни читаєм -
Ночі цвітом замело.
Не розкрито тайну таїн -
Світ живе. Добро і зло.
Як раніше - так сьогодні,
Як колись, так і тепер.
Вільні, дужі, мудрі, горді,
Ми - мов пил. Ти нас не стер...
Не здмухни нас, ніби порох...
Запах цвіту, о, п'янкий!
Все цвіло іще учора...
Не покинь нас, не покинь!
Переклади з білоруської
Лариса Геніюш[2]
МЛИН
Меле млин високий
На сивім віку
меле нашу долю,
меле на муку.
Засипають в жорна
жито-Білорусь,
перемелють з горем,
з болем перетруть.
Млинарі-чужинці -
вороги довкруг,
відсівають ситом
білоруський дух.
Меле млин високий,
меле день і ніч,
нікому садити
хліб гіркий у піч.
1939
Лариса Геніюш
* * *
Вставало сонце, мов горда пава,
над мертвим снігом: тундра і сосни.
Пожежа дика синь неба плавила -
горіло сонце.
Горіло серце, як Зніч[3] прадавній,
перемагаючи грозьби смерті,
силою й вірою, Богом даною,
горіло серце.
1950 - 1956
Лариса Геніюш
ХТО?
Хто біль мій весь збере, в слова загорне,
незламної душі гіркі жалі?
Життя - свічі недо́гарок сьогодні
на вівтарі покутної землі.
Кривавивсь біль, надія багряніла,
спливали сльози воском на папір.
О Білорусь, ти, мов голубка біла -
від чистоти незлі́чених офір.
1956 - 1960
Сергій Панізник[4]
ВЕСНЯНКА
Підковами позначити
чітку межу зими.
Нас - не переінакшити:
Коли вже ми, то ми!
І як би не шаліла
Зима в своїй борні, -
А Білорусь багріла
на бойовім коні.
І стяг над нами вився,
А меч зорю здіймав.
Був на коні я - бився,
був під конем - конав.
Перемагаю скруху -
І на дзвінкім списі
Несу зорю - заруку:
Зійде новий засів!
І хай зірниця скупо
горить у небесах, -
я чую в серці тупіт,
гуде одвічний шлях.
І як би не шаліла
Зима в своїй борні, -
А Білорусь багріла
на бойовім коні.
Сергій Панізник
СОНЯЧНИЙ ЗАЙЧИК
Зайчик сонячний в вагоні
Бавиться: все плиг та стій.
Перестрибує в долоні:
То в твоїй, а то - в моїй.
Не впіймати вже нікому!
Я його і не ловлю.
Промінцеві золотому
Шепочу: «Люблю! Люблю!»
Буду сам, як зайчик світлий,
Біля рідної щоки.
Стану добрим і привітним,
І довірливим таким.
Як приручений промінчик
На матусиних руках.
...Побігайчик, відсвіт мідний -
Сонця
перелітний
птах.
Сергій Панізник
ЗАТЯЖНІ ДОЩІ
Затяжнії дощі з листопадами,
ти зітхнеш - у вікні вітражі.
Хай дощі рукавами страпатими
не торкають твоєї душі.
Золотії дощі
затяжного кохання...
На вікні бережи
чисті краплі чекання, -
до твоєї душі
я вернуся з блукання.
Задзвенять золотими краплинками
молодого життя віражі.
Оті спогади із прожилками
не зітруть затяжнії дощі.
Золотії дощі
затяжного кохання...
[1] Іван (Жан) Песке (1870 - 1949) - український художник, 1889 р. змушений еміґрувати у Францію, один із найвідоміших представників Паризької школи. Полотна Песке є в колекціях музеїв Парижа, Марселя, Сен-Тропе, Руана, Женеви, Варшави та ін.
[2] Лариса Геніюш (1910 - 1983) - білоруська поетка, 1937 - 1948 рр. разом із чоловіком лікарем Янкою Геніюшем жила у Празі, де близько зійшлася з білоруськими емігрантами, зберігала документи Ради БНР. Сусідкою Геніюшів у Празі була Олександра Косач-Шимоновська, сестра Лесі Українки. Перші свої вірші поетка опублікувала 1939 р. у берлінській газеті білоруських емігрантів «Раніца». 1942 р. побачила світ перша збірка поезій «Від рідних нив». 1948 органи МДБ арештували Ларису і Янку. Обоє перебували у в'язницях Чехословаччини, Львова, із жовтня 1948 року - в тюрмі Мінська. Поетеса мужньо витримала тортури. Ларису і Янку Геніюшів засудили до 25 років заслання. Покарання поетеса відбувала в таборах Комі АРСР. Ув'язнені Ларису Геніюш називали матір'ю, її вірші - «глюкозою», вивчали їх напам'ять як молитви. На волю поетка вийшла 1956 р., однак радянського громадянства не прийняла, до Спілки письменників не вступила. У Білорусі досі не реабілітована.
[3] Зніч - святий незгасний вогонь у давніх культах литовців і білорусів.
[4] Сергій Панізник (1942 р.) - білоруський поет, автор багатьох збірок поезії, документальної прози, літературознавець, перекладач, публіцист. У себе на батьківщині заснував два унікальні краєзнавчі музеї. Нагороджений медаллю Франциска Скорини, латвійським орденом Трьох зірок.