Літературний форум
Герої нації

Маргарита МАЛИНОВСЬКА

06:04 20.11.2011

Маргарита МАЛИНОВСЬКА

Членом Спілки письменників України Маргарита стала у 24 роки. Вона моя ровесниця, і могла ще дуже багато зробити для розвою української літератури, для слави Волині — краю, де народилася, де минули дитинство і шкільні роки, де почала працювати і про який потім натхненно оповіла у своїй дилогії «Гримучі озера» та «Полісся».

А починала Маргарита Малиновська торувати свій шлях у красне письменство як журналістка. У 60-ті роки минулого століття районні газети відчували «голод» на кадри. І редакції охоче запрошували на роботу випускників шкіл, які співпрацювали з ними, та давали надію на творче зростання. Так її прийняв літпрацівником редактор ковельської міськрайонки. Про це я дізнався від Рити під час нашої першої зустрічі в обласній друкарні. Коли знайомились, дівчина гордовито назвала лише своє прізвище: Малиновська.

— Матеріали твої частенько друкує «Радянська Волинь», — не втримався я від компліменту. — Ось і щойно прочитав твою кореспонденцію про залізничників.

Це, видно, їй імпонувало, дівчина завела бесіду. Дізнався, що батько — колишній фронтовик, народилась у Локачах, точніше у селі Уйма, яке згодом злилося із селищем. Батьки потім переїхали до Луцька. Тут Маргарита закінчила із золотою медаллю середню школу №1. Під час навчання 2 роки поспіль була редактором і автором багатьох матеріалів загальношкільної газети. Виступала на літературних вечорах, у яких часто брали участь волинські поети. У 10-му класі Петро Мах порадив випускниці співпрацювати з обласною газетою. Так з’явилися її перші замітки на сторінках друкованого видання. Це окрилило і згодом визначило її шлях журналістки.

Та нелегко було в ті роки вступити на цей факультет. Хрущовські реформи, зокрема у вищій освіті, передбачали обов’язковий 2-річний трудовий стаж для абітурієнтів. Високими були і конкурси на журналістику: 6—9 осіб на місце. Я, наприклад, тричі брав цю вершину, хоч вступні іспити складав успішно. Риту-медалістку лише за другим разом прийняли в Київський держуніверситет. І то лише на заочну форму навчання. Згодом (це було восени 1962 року) вона перевелася у Львів на стаціонар. На журфаці ми провчилися разом три курси! Моя землячка не прагнула верховодити, як інші, вела себе скромно, з гідністю займала місце серед «золотої середини».

Якось червневого дня — ми тоді вже складали сесію — наш староста Михайло Мигаль (він був вхожий до начальства у деканат і на кафедри) приніс сенсаційну звістку: «Наша Рита у газеті «Літературна Україна» у рецензії «Де цвях поезії зарито...» розгромила нову збірку відомого львівського письменника». Такого досі не було у студентській практиці, щоб посягнути на авторитет. Через кілька місяців дісталось «на горіхи» молодим поетам. Критик Маргарита Малиновська детально аналізувала їх художні знахідки, але наголос робила на прорахунках, явному графоманстві. З того часу почалася її активна співпраця із редакціями київських літературних журналів.

П’ятий курс закінчувала уже в Києві. А влітку перед цим їй радо запропонували посаду у відділі критики журналу «Вітчизна». Тоді ж на засіданні Президії її поза конкурсом прийняли у Спілку письменників. Так розійшлися наші студентські стежки. За могутнім стартом у велику літературу Маргарити я із прихильністю стежив через періодику. Потім, будучи два роки заступником головного редактора «Літературної України», вона доклала чимало зусиль для підняття її авторитету серед читачів. З-під її пера з’явилося чимало гострих, проблемних матеріалів. Вона сміливо стала на захист роману Олеся Гончара «Собор». Це їй згодом не пробачить ідеологічна верхівка всесильного ЦК. І вона змушена шукати скромного заробітку як літредактор на кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка. Деякий час працювала референтом і відповідальним секретарем комісії з драматургії Спілки письменників України. Волинянка мужньо зустріла удари долі. Ці гоніння сприяли тому, що Маргарита від щоденних журналістських клопотів перейшла до написання художніх творів.

Якось я поцікавився її успіхами у батька, Юрія Олександровича.

— Рита засіла за роман, — повідомив він і додав: — Коли я гостював у доньки в Києві, вечорами детально розпитувала про мою революційну молодість та моїх ровесників. Хоч і перед тим уже збирала матеріал про життя селян Західної України, напередодні Другої світової війни.

Згодом, це був приблизно 1975 рік, ми читали журнальний варіант цього епічного твору у «Жовтні». Потім роман вийшов і окремою книжкою. Це були «Гримучі озера». На Всесоюзному літературному конкурсі імені Миколи Островського наступного року його удостоєно першої премії і 100-тисячним тиражем у перекладі на російську видрукувано московським видавництвом «Молодая гвардия». Високо про твір молодої письменниці відгукнувся відомий майстер Василь Земляк. У його статті (її уривок вміщено у цій книзі) йдеться: «... Малиновська як романіст блискуче впоралась із поставленим завданням — відобразити цілу епоху з життя волинської землі. Вона малює характери людей глибоко і тонко, відтворює своїх героїв в усіх проявах, достовірно переносить нас у час, у який вони жили і діяли...»

У 1979 році письменниця завершила роботу над другою частиною дилогії. Журнал «Жовтень» опублікував її роман «Полісся» — про чорну ніч фашистської окупації в містах і селах волинського краю і перші роки визволення. З ним Маргарита приїжджала на творчі вечори, які відбулися в Луцьку і рідних Локачах. Тоді ж вона побувала на Волинському радіо, де відбулася зустріч з нашим колективом.

До речі, у доробку нашої землячки, крім названої дилогії, ще чотири книги літературно-критичних статей та майже сотня публікацій у газетах і журналах.

30 серпня 1983 року секретаріат Київської організації Спілки письменників України видав їй відрядження на 20 днів на Волинь. Вона збирала матеріали для наступних розділів нового твору «Стохід». Та не приїхала. Нагальна смерть зупинила биття її гарячого і непокірного серця... 42 роки тривало її земне життя. Два десятки літ віддала вона літературі, була творцем правдивого українського слова.

У збірці Волинського краєзнавчого музею є фонд Маргарити Малиновської. У ньому документи про її життя і творчість, понад 80 книг із дарчими посвятами відомих письменників України, республік колишнього Союзу та зарубіжних країн. Чимала література про нашу землячку є також у фондах обласної наукової бібліотеки імені Олени Пчілки. Її ім’я вписане і на сторінках «Української літературної енциклопедії». Пам’ятаймо!

Василь ФЕДЧУК,
ДЕНЬ