В усі часи поети поділялися на придворних і народних. Перші одержували ордени і премії, інші – тюрми і заборони. В кращому випадку робилося все, щоб про них просто не знали.
Народні поети чи поети для народу, тобто справжні поети, були завжди в опозиції до будь - якої влади, а придворні, помінявши прапори, чудово прилаштовуються в депутати.
Не поталанило тим поетам, чий розквіт припадає на 80 – 90 роки минулого століття. Цю кагорту письменників і поетів охрестили « втраченим поколінням ». До таких належить і Анатолій Удодик – переможець фестивалю « Поетична зима» в 2004 році.
Будьмо відвертими: твори одних поетів читаються на одному диханні, твори інших – роками припадають пилом на поличках бібліотек. Характерною особливістю його творчості, безумовно, великим позитивом є те, що Анатолій Удодик, як і Василь Симоненко, ніколи не поспішав віддавати свої твори на суд читача, відшліфовуючи кожен рядок, кожну деталь.
Якщо говорити про тематику його творів, вона різноманітна, але з під- тексту більшості випливає одне: автор ніби запитує читача: « Що ти зробив у цьому світі, щоб усім жилося краще ». Йому завжди було боляче за тих, хто найдорожче – своє життя – віддали за волю свого народу:
Та невже так потрібно
Керувати добром,
Щоб зникали безслідно,
Ті, що йшли напролом
( « Балада про Янгола » )
Окреме місце в поезії Анатолія Удодика посідає тема праці. На глибоке переконання поета, людина має поставити перед собою мету і, долаючи всі перешкоди, наполегливо йти до неї:
Не вір, не бійся, не проси,
Працюй до поту – тьма відступить.
З вогнем небесної краси
Ти вознесешся навіть в ступі.
( « Дороговказ »)
В окремих поезіях автор зумів по – філософськи подати, здавалося б, прості речі:
Шепче вербам з плеса зваби
Гострий місяць молодик.
Обертаючись на жабу,
В небо стрибнув черевик.
( « На хвилях літа » )
Вражає, звичайно, і багатство найрізноманітніших художніх записів, які вдало підбирає у своїй творчій лабораторії поет. Серед цього розмаїття найчастіше все-таки використовує епітети, яких іноді в строфі більше., ніж рядків:
Невже із гомоном пташиним,
І з вітром дужим, молодим
Впаде польотом соколиним
Вона на сніг, що став рудим?
( « Шматками вати – в надвечір’я » )
Поет не обмежується лише загальноприйнятими тропами – він вдало використовує авторські неологізми:
… Владновійні, лютопізні,
Шаленіючі вітри.
( « Реквієм по зимі » )
Або яка неповторна і соковита виходить гра слів, коли автор в одному рядку використовує два омоніми:
В медове дерево вгризалася сокира,
Пила смолу вдоволена пила …
( « Будівельна ідилія »)
В деяких поезіях зустрічається алітерація:
Світляками сміються зорі,
Паляницею місяць світив.
( « Недаремно » )
Як справжній митець, Анатолій Удодик намагається донести читачам, що світ і наша планета прекрасні - прекрасні настільки, що ні словом, ні рухом пензля ми не в силі її передати:
Час вечоровий затих.
Зорі кепкують з шедеврів
Тіні це їх, золотих,
І невичерпних, мов нерви.
( « Невичерпність краси »)
Все своє життя Анатолій Удодик не шукав легкої роботи: працював ливарником, слюсарем. Як чесну людину, його завжди мучили соціальні болячки суспільства – безробіття, наприклад:
Завод завмер. Мов кінь, мов меч в польоті.
Димар чорнющий в німоті стримить.
Надії – сірі. Небо – в позолоті.
Між мною й сонцем – рівноваги мить.
( « Анатомія кризи » )
Або – пиятика:
Горілка всіх звела докупи –
Розумних, геніїв, дурних,
Вона обніме і наступить,
Дорослих звалить, мов малих.
( « Ідуть до шинку козаки »)
… Звичайно, робити аналіз творів поета – справа не зовсім благородна: мабуть, ніхто так, як сам поет, не знає, що він хоче донести читачеві. Іноді це зрозуміло само по собі, а трапляється, потрібно вдуматись і зрозуміти дещо з підтексту. Але своїми творами Анатолій Удодик переконливо довів, що в своїй творчій лабораторії він плекає і потрібне слово, і мудру думку, яка радить нам залишатися Людьми – пробуджує нас, аби ми повстали проти потворних явищ в суспільстві і просто любили це непросте життя:
Через муки, розпуки і біль,
Через вічність стооку чекання
Перейде й зацвіте в заметіль
Лиш кохання, кохання, кохання.
( « Кохання – все »)
Як і більшість поетів, Анатолій Удодик переймається негараздами суспільства, які оточують нас, - і його чутливе серце не може зрозуміти, чому люди змирилися з цим. Саме тому, певна річ, поет не знає, чи прислухаються до його голосу люди:
Благенькі ріки, поміліли,
Ряди обшарпаних « хрущоб ».
Дубові душі помаліли…
Ну, що їм скажеш, справді що?
( « Гіркий крик учасника земного життя » )
Справді, про що і з ким говорити, коли питання духовності затьмарюються матеріальним – і в цьому сенсі деякі поезії Анатолія Удодика співзвучні з поезією Шевченка « Хіба самому написать » Хочеться вірити, що вершина творчості поета попереду. Його вірші потрібні будуть ще й нашим онукам.
Олександер ПОНОМАРЕНКО
м. Васильків