Літературний форум
КНИЖКИ

До нових обріїв

14:59 09.04.2011

До нових обріїв

                                                      

     

 В усі часи поети поділялися на придворних і народних. Перші одержували ордени і премії, інші – тюрми і заборони. В кращому випадку робилося все, щоб про них просто не знали.

  Народні поети чи поети для народу, тобто справжні поети, були завжди в опозиції до будь - якої влади, а придворні, помінявши прапори, чудово прилаштовуються в депутати.

  Не поталанило тим поетам, чий розквіт припадає на 80 – 90 роки минулого століття. Цю кагорту письменників і поетів охрестили « втраченим поколінням ». До таких належить і Анатолій Удодик – переможець фестивалю « Поетична зима» в 2004 році.

 Будьмо відвертими: твори одних поетів читаються на одному диханні, твори інших – роками припадають пилом на поличках бібліотек. Характерною особливістю його творчості, безумовно, великим позитивом є те, що Анатолій Удодик, як і Василь Симоненко, ніколи не поспішав віддавати свої твори на суд читача, відшліфовуючи кожен рядок, кожну деталь.

  Якщо говорити про тематику його творів, вона різноманітна, але з під- тексту більшості випливає одне: автор ніби запитує читача: « Що ти зробив у цьому світі, щоб усім жилося краще ». Йому завжди було боляче за тих, хто найдорожче – своє життя – віддали за волю свого народу:

                                    Та невже так потрібно

                                    Керувати добром,

                                    Щоб зникали безслідно,

                                   Ті, що йшли напролом

                                                                         ( « Балада про Янгола » )

  Окреме місце в поезії Анатолія Удодика посідає тема праці. На глибоке переконання поета, людина має поставити перед собою мету і, долаючи всі перешкоди, наполегливо йти до неї:

                                  Не вір, не бійся, не проси,

                                  Працюй до поту – тьма відступить.

                                  З вогнем небесної краси

                                  Ти вознесешся навіть в ступі.

                                                                                  ( « Дороговказ »)

  В окремих поезіях автор зумів по – філософськи подати, здавалося б, прості речі:

                                    Шепче вербам з плеса зваби

                                     Гострий місяць молодик.

                                     Обертаючись на жабу,

                                     В небо стрибнув черевик.

                                                                              ( « На хвилях літа » )

 Вражає, звичайно, і багатство найрізноманітніших художніх записів, які вдало підбирає у своїй творчій лабораторії поет. Серед цього розмаїття найчастіше все-таки використовує епітети, яких іноді в строфі більше., ніж рядків:

                                      Невже із гомоном пташиним,

                                      І з вітром дужим, молодим

                                      Впаде польотом соколиним

                                      Вона на сніг, що став рудим?

                                                                       ( « Шматками вати – в надвечір’я » )

  Поет не обмежується лише загальноприйнятими тропами – він вдало використовує авторські неологізми:

                                        … Владновійні, лютопізні,

                                              Шаленіючі вітри.

                                                                      ( « Реквієм по зимі » )

 Або яка неповторна і соковита виходить гра слів, коли автор в одному рядку використовує два омоніми:

                                          В медове дерево вгризалася сокира,

                                          Пила смолу вдоволена пила …

                                                                                        ( « Будівельна ідилія »)

 В деяких поезіях зустрічається алітерація:

                                         Світляками сміються зорі,

                                         Паляницею місяць світив.

                                                                                  ( « Недаремно » )

 Як справжній митець, Анатолій Удодик намагається донести читачам, що світ і наша планета прекрасні -  прекрасні настільки, що ні словом, ні рухом пензля ми не в силі її передати:

                                        Час вечоровий затих.

                                         Зорі кепкують з шедеврів

                                         Тіні це їх, золотих,

                                         І невичерпних, мов нерви.

                                                                                    ( « Невичерпність краси »)

  Все своє життя Анатолій Удодик не шукав легкої роботи: працював ливарником, слюсарем. Як чесну людину, його завжди мучили соціальні болячки суспільства – безробіття, наприклад:

                                         Завод завмер. Мов кінь, мов меч в польоті.

                                         Димар чорнющий в німоті стримить.

                                         Надії – сірі. Небо – в позолоті.

                                         Між мною й сонцем – рівноваги мить.

                                                                                            ( « Анатомія кризи » )

  Або – пиятика:

                                         Горілка всіх звела докупи –

                                         Розумних, геніїв, дурних,

                                         Вона обніме і наступить,

                                         Дорослих звалить, мов малих.

                                                                                     ( « Ідуть до шинку козаки »)

 … Звичайно, робити аналіз творів поета – справа не зовсім благородна: мабуть, ніхто так, як сам поет, не знає, що він хоче донести читачеві. Іноді це зрозуміло само по собі, а трапляється, потрібно вдуматись і зрозуміти дещо з підтексту. Але своїми творами Анатолій Удодик переконливо довів, що в своїй творчій лабораторії він плекає і потрібне слово, і мудру думку, яка радить нам залишатися Людьми – пробуджує нас, аби ми повстали проти потворних явищ в суспільстві і просто любили це непросте життя:

                                          Через муки, розпуки і біль,

                                           Через вічність стооку чекання  

                                           Перейде й зацвіте в заметіль

                                           Лиш кохання, кохання, кохання.

                                                                                             ( « Кохання – все »)

 Як і більшість поетів, Анатолій Удодик переймається негараздами суспільства, які оточують нас, - і його чутливе серце не може зрозуміти, чому люди змирилися з цим. Саме тому, певна річ, поет не знає, чи прислухаються до його голосу люди:

                                           Благенькі ріки, поміліли,

                                           Ряди обшарпаних « хрущоб ».

                                           Дубові душі помаліли…

                                           Ну, що їм скажеш, справді що?

                                                           ( « Гіркий крик учасника земного життя » )

 Справді, про що і з ким говорити, коли питання духовності затьмарюються матеріальним – і в цьому сенсі деякі поезії Анатолія Удодика співзвучні з поезією Шевченка « Хіба самому написать » Хочеться вірити, що вершина творчості поета  попереду. Його вірші потрібні будуть ще й нашим онукам.

                                      Олександер ПОНОМАРЕНКО

м. Васильків