Літературний форум
ПОЕЗІЯ

Вірші про все і ніщо

13:37 06.02.2011

Вірші про все і ніщо

 

Конкуренція

 

Сидимо якось у спілці

Здається читали вірші

Хтось бавився на фортепіано

Раптом вічиняються двері

Й з кабінету виходить

Пожовтілий привид Павла Федюка

Тиша

Взаємне здивоване споглядання

Тривало не більше миті

Першим устав поет Кучерявий

-      А, товариші, - прокинувся привид, -

Оце майбутній голова спілки письменників.

Рівно за рік у кнайпі

Представляючи мене

Здивованій продавчині

П.Ф. каже:

Знайомтесь, оце є

Майбутній голова спілки письменників.

  

***

 

Мені здається що я

Стану бомжем

Коли врешті

Стомлений

Перестану гребти

Проти хвиль

 

Тоді відкинувши

Весла

Позадкую на дно

Стану посміховиськом

Для здивованих риб

Із відкритими ротами.

 

 

* * *

 

Білий папір

Порожній папір

Наче мертвий птах

Переді мною

 

А колись ти писала

Про найпотаємне

Широко розмахуючи крилами

Кохання

 

Мертвий папір

Як мертвий птах

Не розкаже мені більше

Про те що

Уже ніколи не воскресити.

  

 

* * *

 

Ми сиділи удвох

У парку

Вона

Схиливши голову

На мої груди

Мріяла про щось потаємне

Я снував її волосся

Плів із кіс золотаве павутиння

Нас минали наче хмари

Задивлені перехожі

Чи згадаєш ти коли-небудь

Цей вечір

Чи думатиму я коли

Старість плистиме

Сиві клоччя

Про золоті кучері

І вологі очі. 

 

 

 

* * *

 

Думати про минуле

Те саме що снити

Про нездійсненне

 

Сон мережить мрії

Які ніколи не збудуться

 

Викурюю тебе

Зі своїх думок

Цигарку за цигаркою

 

Сиджу посеред ночі

Поглинений димом

Важко відкашлююсь. 

 

 

* * *

 

Притча про граблі і гулю

Так і нічому не навчила

Мене

 

Сиджу опершись руками

Об важке чоло

Підсвідомо розмазуючи

Кров

  

* * *

 

Говорити про щастя

Боляче

Коли я чую про

Щасливих

Котрі так і ніколи

Не стали щасливими

Хочеться до болю ридати

По дитячому

Заламуючи губи. 

  

* * *

             а вдома брязкіт тарелів

·                            Тадеуш Ружевич

 

Повертатись додому

Завше

Ніби свято

Мама стоїть заплакана

У вітальні

Очі дзеркал відблискують

Світом дитинства

Тоді скинувши рюкзак

Сідаю за стіл

Де все уже наготовлене

Повертатись додому

Це наче знову

Бути дитиною

Заплаканою

На грудях матері. 

 

* * *

 

Повертаючи у світ дитинства

Бачу себе що сидить

На березі

Із простягнутою вудкою

Ріка тоненька

Несе за собою

Тіла риб

Що раз-по-раз

Виплюскуючись

Заглядають одним

Оком в небо

 

Сиджу на березі

Давно вже зміліло

Русло

Риби з розпухшими

Пузами

Плавають на поверхні

 

Ні

Таки правду кажуть

Двічі не вступити

В одну і ту ж

Річку.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Петро ГНИДА