Літературний форум
КНИЖКИ

Iсторія вмирання й воскресіння

07:23 18.11.2010

Iсторія вмирання й воскресіння

...Джонні, далекий американський джонні (з маленької літери), аби ти знав, яка жінка страждає через тебе... Аби знав, то... помер би, а потім — воскрес, аби кохати її — так сильно, як можуть кохати тільки поети.

Отака наївна рефлексія наздогнала мене, коли прочитала збірку Оксани Луцишиної «Я слухаю пісню Америки» (Львів: Видавництво Старого Лева).

До Джонні ще повернемося. А зараз — про оформлення книжки, бо перше враження все-таки починається з «одежини». Вишукана простота — те, чого загалом — смію узагальнити — бракує українським виданням. Розцяцькувати, перебрати з кольорами та візуальним рядом — у нас це вважається нормою. Що ж до поетичної збірки Оксани Луцишиної — ошатність і стильність досягається дуже просто: скромністю й лаконічністю. І відповідний формат, і шрифт, і верстка, і навіть «вицвілий» колір обкладинки налаштовують на розгортання драми. Драми, яку назвала б історією вмирання та воскресіння.

Колись я, зовсім юна школярка, читаючи вірші про кохання, зробила дуже сумне «відкриття»: ці поезії — переважно про нещасливе, нерозділене почуття. Десь у підсвідомості відклалося: у поетів завше нещасливі любовні історії. Тут можна філософствувати до безконечності, чи це насправді так, або чому так. Любовна лірика — особливий жанр, один із найскладніших, як на мене.

А тепер до конкретики.

Лірична героїня Оксани Луцишиної, яка тривалий час мешкає в США, «слухає пісню Америки», інтенсивно пізнаючи її через конкретну людину, коханого. Інший світ, цілковито інакший спосіб життя наклався на унікальність Іншого. Відкриття світу через Іншого — особлива концентрація пізнання, заплідненого високовольтними емоціями.

Згадана збірка — це розпачлива пісня про щоденне, щомиттєве вмирання і водночас, — про воскресіння. Воскресіння — через слово, яке не дає загинути, розчинитися до решти у стражданні. Цей повтор, тужливий рефрен — «Чому він мене покинув?» — виболене волання до небес. Відкидання, неприйняття коханою людиною тебе, твоєї унікальної ідентичності (а кожна людина — унікум) — одвічна колізія цього світу, доки в ньому існуватиме такий феномен, як любов.

Здається, це таке безглуздя: писати про біль віршами. Та майже все мистецтво — те, що справжнє, — тільки цим і перейняте: виписати, збагнути біль, витанцювати його, заколихати. Хто зумів розповісти про пережите — той вижив:
з усіх твоїх чаш заціліє
одна
та що із теплого полотна
та що не з миром і не з вином
чаша предивна із білим дном
в ній не буває води ані зір
тільки сяйливий важкий
сапфір
сяє із дна чи згори на дно
пропікаючи полотно

 

Переважна більшість поезій збірки — верлібри, нервові синкопи, не розгладжені згустки болю, з-під яких знову й знову проривається те приголомшливе й незбагненне для люблячого серця — «Чому він мене покинув?» Тому «все з рук випадає // нехай твої друзі нічого не кажуть // нехай мені брешуть». Той Джонні — а, може, просто джонні (з маленької літери) — то і є та «пісня Америки», пронизлива й непроминальна для ліричної героїні, яку вона вбирає порами шкіри, нуртами душі й глибокими порізами на серці. Той Джонні таки не абстрактний («хлопець, обличчя трохи пом’яте», «у нього два лікті — один холодний, один // теплий») — він занадто персоніфікований, занадто конкретний, занадто живий, аби викинути його зі свого життя. І лише по кількох століттях (!), перечитуючи свої плачі, подивуватися самій собі: невже це було зі мною? Невже я помирала? Тверезий розум не йме віри:
нехай джонні ляже мені
на груди
аби я могла прикласти
долоні
до невидимих ран
із якими нас розлучає
смерть

 

Космічне волання, трансцендентний вимір еросу. Інший — як єдина можливість нашого зв’язку зі світом. А що чинити, коли одна невимовність породжує іншу, а та — наступну: «я руку простягну — стіна мене пропустить // кудись у пустоту кудись у пустоту». У кожному коханні оживає смак раю і смак утрати цього раю. Це таки істина: наша природа відчайдушно жадає зв’язку, не вміючи існувати у повноті того зв’язку. І тоді самовідданість постає як самоомана. Але ж кохання — це преображення життя, жага, спрага одкровення, здирання одеж і шкіри. Та наступає любовний розрив... І тоді Інший — як підтвердження космічної самотності? Рай обертається пеклом. Завершення зачарованості, яка дарувала ні з чим не порівнювану повноту життя. Дар любовної пожертви — у кожного свій...

Любовна лірика Оксани Луцишиної — жива мінлива пластика, пульсація суперечливих сенсів. Перетікання благань — у кпини, адорації — в насмішку, волання — в замалим не брутальні вислови: все це амплітуда щохвилинної кардіограми непідробного почуття. І тільки в його контексті можна збагнути й прийняти вистражданий підсумок, який в іншому випадку міг би скидатися на банальність: «жити — це велика щоденна робота // тіло тебе носить, не ти тіло ... це велика робота // коли тебе покидають».

...Тому я впевнена: поети завжди щасливі в нещасливих своїх закоханнях, бо мають унікальний шанс воскреснути у слові: «Серце, ще зовсім трохи, і я з тобою».

Людмила ТАРАН

ДЕНЬ