Літературний форум
КІНО

Сеанс самовикриття

08:08 19.10.2010

Сеанс самовикриття

Роман Елізабет Гілберт «Їсти, молитися, кохати» написаний у модному нині жанрі жіночої сповіді. Свого часу «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко наробили у нас чимало галасу; з великою ймовірністю, емансиповані письменниці свого часу теж отримували свої 15 хвилин слави і в інших країнах. Нині ж те, що раніше було суто авторською грою з матеріалом власного життя, стало чимсь на кшталт літературного шоу-бізнесу. А значить — прийшов час зацікавтися цим Голівуду.

Режисер фільму «Їсти, молитися, кохати» — американець Райян Мерфі, котрий зробив кар’єру на телебаченні, знімаючи «мильні опери». Відповідний «мильний» присмак був притаманний його дебютові на великому екрані — «Бігаючи з ножицями» — навіть незважаючи на незвичайну, як для дебютанта, кількість зірок — Гвінет Пелтроу, Браян Кокс, Алек Болдуїн, Еван Рейчел Вуд. В новому фільмі теж є пара уславлених акторів — Джулія Робертс і Хавьєр Бардем, однак «милом», здається, тхне ще більше.

Героїня на ймення Ліз раптом розуміє, що її шлюб закінчено, що вона не хоче ані дітей, ані домашнього затишку, і що їй терміново треба допомоги від Бога, а також податися деінде.

Отже, спочатку мучениця заводить роман з молодим нью-йоркським актором, потім кидає і його, відправляється в Італію, аби їсти, звідти до Індії — молитися і зрештою на Балі — удає, що теж молитися, хоча насправді — кохати такого собі чарівливого колишнього п’яницю Феліпе-Бардема. Відповідно, у фільмові багато їжі, знятої як у ресторанній рекламі, багато історичних краєвидів, наче запозичених з рекламних роликів туристичних агенцій, багато балаканини про стосунки між статями, як на дешевих жіночих семінарах, котрі завалюють своїм спамом електронні скриньки. Все знято як для телевізора, а ось історії, за якою хотілося б стежити, катма. За усіма законами кінодраматургії, головний герой (головна героїня) має змінюватися відповідно до подій, у яких бере участь, саме ці внутрішні зміни у герої — завжди найцікавіша частина будь-якого фільму, байдуже, мейнстрім це чи авторське кіно.

Ось цих змін немає і близько. Ба більше: незрозуміло, чому рядового глядача мають хвилювати страждання небідної Ліз, котра відверто біситься з жиру, без тіні смутку завдає болю близьким людям, а потім з невинним виглядом торочить їм щось про космічну енергію? Хоча, мабуть, це неточна постановка питання: чому мають хвилювати екранні страждання Джулії Робертс, тим паче що їх насправді і близько немає? Коли Робертс з’являється у комедії, це буває дійсно смішно. Коли ж вона намагається плакати, а тим паче ще й молитися... то видовище це не просто недостовірне, а ще й малопривабливе. І так само недостовірність лежить на всьому, що відбувається у стрічці, навіть на бідакові Бардемі, котрого змусили грати такого зразкового португальського мачо — явно малоцікава для нього роль.

І все ж є одна відповідь — чому. Дивним чином фільм точно відобразив ту фальш, яка панує у «сповіді» Гілберт. Нещирий автор породив фальшивий образ, котрий втілила фальшива акторка у недостовірному фільмі.

Справжній сеанс групового самовикриття.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК,
ДЕНЬ