Літературний форум
КНИЖКИ

ПОЛОНОФІЛ. РЕІНКАРНАЦІЯ

12:39 06.07.2010

ПОЛОНОФІЛ. РЕІНКАРНАЦІЯ

Петро Кралюк – вельми талановитий український письмак. Але його відверте полонофільство як противага москвофільству псує добре від того таланту враження. Чому?

Бо нема жадної ріжниці між полонофільством а москвофільством, бо ні та ні інша парадигма не передбачають самости українства, його достоцінности в собі самому.

Розгляньмо його повістину «Полумяне серце». Присвячена вона художньому розвінчанню совдепівського міту про Миколу Островського. Чи варто цим займатись? Не тямлю достеменно. Письменник ліпить свій твір багато з чого. І не обовязково то мусить бути в його біографії, інакше світове красне письменство було б геть нецікаве ба навіть осоружне. Інша річ, що правду треба знати.

Кралюк дає читачеві чимало вартісних художніх відкрить: «Незрячі – люди з іншого світу», «без чорта і Бог би був непотрібним», «Кожна жінка, дівчина пахне по-своєму», «спокій – синонім смерті», «комусь у цьому світі мусить бути діло до всього», «Розкіш – лише продовжить твої страждання».

Але в цьому творі на автора-полонофіла чигає багато небезпек. Насамперед – бездумне захоплення усім польським. Усе польське – о! Усе українське – ех! Все краще в Островському – від імовірної польської крові в його жилах. Того і поезія Словацького так могутньо гучить у свідомості. А все гірше – від українського дьогтю, підсиленого «Гайдамаками» Шевченка.

Чи варто вже аж так?

Словацький прагнув миру між польським паном і українським селянином. Але між ними камінь з польських рук, що убив Андрія Франка на вулиці українського Львова. І то не була війна домова, то була війна міжнаціональна, міжцивілізаційна. Номадські племена мало мають спільного з хліборобською нацією. Нерозуміння цього приносить чимало непорозумінь і боротьби.

Шевченко – вияв, вихлюп, виріст, вибух української нації. Він дав Нації бібілію – КОБЗАР, а молодим поколінням свій маніфест – ГАЙДАМАКИ. З цим маніфестом ішли на нерівний бій і петлюрівці, і бандерівці. Ішли з вірою в себе і в Україну – і перемогли.

В примітках до «Діоптри» Петро Кралюк мовить про енергетику Волині, яка живила двох антиподів у літературі – Самчука і Островського. Але хто зараз памятає про останнього? Хто візьметься читати його творіння? Він випав з нації і втратив свою позачасову вартість. Інакше з Самчуком.

Микола Островський зробив свій вибір – відмовився від своєї нації – і нація забула про нього. Як забула про нині сущих лауреатів премії імені Островського Осадчука, Перебийноса і прочих стяжателів комсомольських лаврів. Як забуде про кожного, хто не хоче бути в нації, в її єдиному потоці.

Очевидно, пора вже українським письмакам а мислителям будувати свою творчість на глибинних засадах українських цінностей, що є неперебутні і вартісні.  

Роман КУХАРУК.