Літературний форум
ПРОЗА

МАКАБР

06:38 02.03.2010

МАКАБР

 

… Все, феноменально и условно трактованное в аллегории,

 метафоре и символе, становится в мифе

действительностью в буквальном смысле слова…

А.Ф.Лосев

«Знак, символ, миф»

 

 

 

1.

Вона не схибила. Сорочка спухла червоними цятами. Охайні маленькі жерла, всередині них – багряно-чорне, рідке, багнисте, навколо – сліпучі плеса крові, схожі на плями Роршаха, неспинно мінливі метелики, і білий шовк сорочки обертається на сутінковий обладунок темного лицаря.

 

Макабричний танок[1]… Міст над Стіксом – мара… Птах, що не долетів до середини Стіксу і втопився у Леті…

 

Вона не схибила. Дивно. Адже вперше в житті відчувала долонею зброю. Вперше лінії життя та смерті на долоні густою сіткою оплутували холодний держак. Невже ці кулі… де вони? всередині нього? в канапі? у підлозі? … невже це вона зробила? Невже саме вона натиснула на гачок?

 

Мунк зайшовся у зойку… Птахи спалахнули за лискучим вікном… Макабр… Стікс… Лета…

 

Не схибила. Опустила руку. Відчула сморід. Покмітила. Звідти. З дірок.

Сіла на підлогу. Опустила голову. Волосся осінньої жінки впало на перестиглі груди. Кулі прошили її теж. Відчувала свинець усередині себе. Але не біль, не відчай, а також втіху і спокій відчувала.

 

Сумний макабр у Булонському лісі… Театр тіней у Чорному лісі… Танок Чорнобога, камлання на березі Стіксу…

 

І материк мертвого тіла, який, мов іржа, жеруть хвилі. Це тіло її сина. Її мертвого сина. А цей виплодок… нелюд… якого вона вбила… нехай палає у пеклі!

«Сподіваюся, тобі там буде зручно!», мстиво розверзлись запечені губи.  

 

2.

Ліжко. Макабр. Освячення хвиль простирадлових. Брижі на шкірі. Усміх вологою. Стогін. Зітхання. Провалля. Півсутінь. Осяйність…

 

Той, що молодший, схоплюється. Стрункий та лискучий, мов мармуровий Давид. Той, що старший, засліплено дивиться.

«То що, їдемо дивитися на Боробудур?», питає молодший. Іронія. Звична.

«Боробудур?», перепитує старший.

«Боробудур», ствердно киває молодший.

«Чому не Анґкор-Ват? Або не Тадж-Махал?»

«Боробудур звучить краще», сміється молодший.

Зуби в нього рівні, білі, наче в Лускунчика з казки.

Старший ліниво потягується….

 

…молодість старість єдине одне життя небуття тлін гниття смерть – покинути, поки межу не перейдено? поки призьба – не хата… зникнути, ніжно торкнувшись вустами щоки. не обпікати, не шкодити. піти по-англійськи, без слів, забувши про докори і аргументи. він не зрозуміє, бо молодий. тільки згодом, як мине час, осяється спогадом – і дякою. бо не спаплюжив, не знівечив…

 

«… знівечив».

«Що?»

Обличчя молодшого занепокоєне. Здогадом кров’яніє. Очі – великі сині сливи очей – зупиняються, дивляться незмигно.

«Та ні, то своє… Навіяло…»

 

Авґури розтинають орла. Хвилясті тоги жерців, ніби змучені крила, креслять кола на підлозі храму, доки вони виймають з розпоротого черева птаха скручені криваві кавалки нутрощів… Померти жертвою… Корисною? Шкідливою?

 

Накриває спраглі очі тужливими долонями. От і все – світла нема.

«Зробити тобі каву?»

Той, що молодший, стоїть до нього спиною, впівоберту. Тіло, в якому він тільки-но був присутній – як складник, як стихія, як вир.

«Ні… я буду чай… облиш, я сам».

Той, що старший, встає, простирадла звисають, наче весільний покров на нареченій. Зростом він нижчий, поставою тендітніший за того, що молодший. Сонце хапає його за плечі, оплутує промінним червом, тягнеться за ним… він іде до кухні, що розкішною мармуровою стійкою причаїлась у куті, відкриває скляні дверцята, шарудить серед пакетів і слоїків… шукає потрібний чай…

Так звичайно починалися ранки. Їхні ранки. Всі ранки. Цих ранків могло бути багато. У нього було достатньо грошей, щоб утримувати вдвічі молодшого за себе вродливця – розумного, іронічного, геть не безпорадного; і все ж не рівного йому. Нижчого. Принаймні так йому хотілося. Він спіймав своє кохання, випатрав, набив ватою – вуаля! – вічне кохання. Експонат. Навіть якщо піде цей… невже гроші закінчаться? … обов’язково з’явиться інший. Неодмінно.

 

3.

Ми рідко згадуємо своє тіло з-посеред діл

розлуки і зустрічей обставин. Воно плаче

від забуття і шалено старіє…

В.Селіванов, Родовий Ґолосарій

Здовж нього – Той. Той, від кого – Це.

Прозорі горіхові очі, невинні, невинні… Як він може Його ненавидіти? Чи можна Його взагалі ненавидіти?

Вони зустрілися, коли він приїхав до великого міста робити кар’єру. Тікав од зрад і згадок, від несправджених мрій і нав’язливих чинників. Не хотів ізвікувати в провінції. Вважав себе справжнім – письмаком, перекладачем, ідеологом, лідером. Ватагом. Їхав ні на що. На голе місце. Показний – але злидар. Одразу зачав бігати по редакціях і видавництвах. Але ж і жити десь треба було! Тож продавав себе, дарував себе – та не задурно. Доки не потрапив до друзів. Серед друзів був Він. Вродливий, наївний, добрий, ніжний. Зірковий. І вони порозумілись. Уперше це в них було «по-дружньому». Чому це сталося, чому саме так, чому саме з Ним? Це відомо хіба Богу. Відчував, що вже немолодий, що довго, може, і не протягне, тож усі настанови – геть, мовляв, кохання! – розбилися проти криголаму самоти. Гниловодь життя потребувала живого домішку, збурення, виру. Кортіло прийти з цілоденних пошуків роботи і покласти зів’яле від напруги тіло не в холодне ліжко, а в теплі обійми.

 

Потроху життя зрівнялося. Він набув досвіду, зажив слави, промкнувся до всіх можливих кіл і громад. І зрозумів, що не потребує поруч себе нікого. Зрозумів, що не вміє кохати. Ця здатність атрофувалась у мить переїзду до столиці. Змарнувалось кохання в кар’єрі… Банально. Банальна правда.

Поруч із ним була людина – чиста, незмінна. Частинка його життя, душі, свідомості. Розумів, що не кохає, але ж і обійтися без Нього не міг. Тому всі сварки, чвари, суперечки намагався притлумити, коханців – приховати, думки – поховати. І життя бігло рівно-рівно, мов автобан, ні перепон тобі, ані докорів. Глухе невдоволення совісті лунало ген далеко – глибоко, мов крайсвіту легендарна ріка Океан.

Його хапали назахват. Та раптом з’явилось Оце. Те, що змінило геть усе. Таємнича хвороба, ліків від якої не винайшли. Хвороба, що її, далебі, не існує. Звідки вона прийшла? З неба зійшла небесними сходами – Божественний посланець-месник. Принаймні так здавалося спочатку. Досі рівне життя вмить стало пласким. Зникли барви. Лишились роздуми і кар’єра. І макабричний танок над простирадлами, солоними від поту і сліз.

Задурливий сморід смерті огорнув околи. Вони лишались разом, наче прив’язані до останньої щогли капітан і старпом – рештки команди посеред розбурханого огрому хвиль. На всю обшир життя гомонів відчай. Скреготали ворони, холонула кава, на книжках сірів порох; аркуші – білі, не списані, новини – вимкнені, не переглянуті, очі – втомлені, виплакані…  

 

4.

Коли Він помер, життя неочікувано змінилось. Поїхав на відпочинок, надумав передрімати горе. Аж тут – злива пропозицій. Біль причаєний, нікому не розповіси, тож довелося вертати, входити в перемовини, підписувати угоди… І безталання, про яке повсякчас думав, яким щомиті переймався, відступило на другий план. Придбав усе, здійснив усе, змінив також усе. Щастя? Втіха? Радість? Марнота…

Отерп, як зрозумів: дістатись вершини ще не значить її підкорити. Треба вміти з вершини упасти. Бо вмирати доведеться або раніше – в зеніті, або пізніше – у бруді. Став гарячково збуватись кар’єрних ознак: книжки писав аж надто складні, справи ладнав проти правил, вступив до опозиції, програв суд… Тоді осягнув чергову істину: прижиттєва і післяжиттєва слави несумісні.

Йому лишалася розкішна квартира на верхньому поверсі новенького хмарочосу; дорогезне авто; кількадесят шаф лахів; колекція порцеляни; маленька дача з величезною бібліотекою; майже вичерпаний рахунок. Звісно, ще були авторські права. Та для країни, де авторів не шанують, про це зауважувати навіть смішно.

Щовечора він ішов на гулянку. Щоранку повертався з новим тілом. Тіло було в захваті від того, ким він є – або ж нічого про нього не знало. Друге його влаштовувало більше. Латались якісь дивні люди, хотіли слави, грошей, оцінок, думок. Йому було байдуже. Мовчки відвертався і йшов. Аби тепле юне тіло, аби – ще хоч раз! – глибоко ковтнути свіжості, позбутися часу, злетіти в ефір. Важко було себе нести, та шкода й кидати.

А ще цвинтар, білий надгробок. І квіти. Жовті. Щопівроку.

 

5.

Виглядає на те, що сьогодні він не піде. Знати б, чи правда. Гляди, і світ зміниться… Хащі макабру поглинають міст над прірвою безвісної річки. Час, мов колода… Надто молодий, надто живий. Нащо мені цей тягар? Мої мімозисті очі сліпнуть від його молодості, від утішливої жвавості; цей хлопчик обов’язково здійсниться – у людину. А я – у труп.

Що робити? Бути поруч? Так, просто буду поруч, як завжди… Менади висотують кров з Бентлі Літла. Бердслі і Вайлд у макабровому колі… Звісно, йому треба грошей. Лише грошей. Хрустких, дзвінких чи безготівкових. Він справжній майстер випрошувати гроші. О! Коли йому треба, то хоч кістками лягай – а дістань. Пам’ятаю, банк тимчасово закрив доступ до депозитів, тож довелося позичати і сидіти мало не на хлібі й воді (я це розповідаю не для того, щоб ви мені співчували – еге ж, навряд чи вам вдасться відчути співчуття до заможного пєдіка!), він же побачив у крамниці прегарну сорочку – білу, прозору, з великими червоними маками. Жан-Поль Ґотьє. Коштувала ця річ, як усе його життя. Неймовірна, скажена сума. Довелося купити. Я зробив це, щоби скараскатись його скиглень, шантажу і дурних погроз. Тоді ми пішли до клубу – і кожен знайшов собі товариша на ніч… Танок захлеснув оксамит на стінах; ніч хвилями в’юшилась у свідомість; хтось входив у мене, із когось виходив я; викрутаси макабру; викрутасішого сексу я ще не мав; олігофрен Ґотьє з розпухлим від усміху лицем в’ятрився очима в мій сон; сон із нелюбом; сон із простим тілом; макабр, дивно схожий на сон.

 

«Я знаю, хто Ви», зирнув з-під лоба.

Мовчу.

«Ми не порушуватимемо справу. Він сам випав, еге ж?»

Мовчу.

«Так і запишемо…»

Ручка скрипить жовтим папером протоколу. Мовчу.

«Вам вітання від шефа».

Йому нетерпеливиться.

«Чуєте, пане? Агов!»

Моя рука тягнеться до склянки. Капітан відсуває пляшку подалі.

«Я б Вам не радив. До речі, до відділку вже прийшла його мати. Ви знали, що вона тут недалеко живе?»

Йолоп! Звісно, у кожного ж є мати. Атож, не знав. Нащо мені його мати? Він повнолітній. Був… Тепер лежить унизу, прохромив своїм тілом скляний ґанок і роз’юшився кров’ю по керамічних кахлях порогу. Двадцять чотири поверхи. Що ж, одягаю капці, халат і йду зішкрібати.

«З Вами залишиться наша людина. Принаймні на сьогодні. Раджу поспати. І не пити».

Диви, суворий. Майже як татусь. Ніжно-суворий татусь.

Капітан іде. Я мовчу. Дивлюсь у велику дірку у своєму вікні. Випурхнув, мов пташка. Полетів, мов остання надія. Не «мов» - справді остання. Чи стрибнути й собі? Наші лейкоцити й еритроцити змішаються-зіллються, утворюючи страховинний коктейль. Марно-дармо намагатимуться пекельні санітари відібрати моє від його. Ось воно – вічне кохання. Я в ньому, він у мені.

 

6.

Це було так легко…

 

Тіні розпадаються на театр і морок… Ла Скала і Пекло… Пеклó так нещадно, що Фаетон не витримав…

 

Сонце жаріло крізь велетенські – від підлоги до стелі – вікна. Той, що старший, недбало сидів на оберненій до сонця канапі. Звичайно нерозминущий із чаркою, тепер він жодної уваги не приділяв брунатній пляшці віскі на столику. Кроки лунали десь удалині, в глибині, в нетрях кімнат і дизайну.

«Слухай, я замовив квитки!», долинув до нього веселий голос молодшого. «Ти чуєш?»

«Чую», спалено прошелестіли губи. Спечені сонцем, вони ледь розтулилися, щоб видихнути куце слово: «Чую».

«Що це з тобою сьогодні?»

Кроки наблизились, угрузли в килим.

 

Щоночі – танок. Макабр. Подорожанин Мунк німіє. Подорожанин Агасфер кульгає. Де той код, щоб розгадати макабр?

 

Молодший сідає поруч. Його витончені, різьблені пальці з правильними прямокутниками відшліфованих нігтів лягають на обтягнену тонюсінькою бавовною литку старшого. Сцена, якій краще б не бути… Потім вони вдягаються. Старший – автоматично, молодший – поквапом, панічно. Хлопчик нервує. Хлопчик не знає, що коїться. У чому річ?

 

Чутки нанизано. Чотки перебрано. Авґури більше не знайдуть собі орла. Опецькуваті ряднисті птахи, вони лягають на розжарену Фебом долівку храму і тихо конають, шепочучи літанії. Мова в них мертва, і боги в них – мертві. Чекати нізвідки…

 

Південь минув. Вони сидять і дивляться у вікно, за яким сонце і розпорошені сузір’я хмар. Десь унизу – темне тіло міста.

Старший пригортає молодшого. Сльози скрапують на килим. Безшумно. Немає. Немає сліз.

Вони встають, підходять до вікна. Велетенське сонце дарує їм смертельного цілунка.

 

Храм. Обернені на порох авґури. Макабр. Орел розтинає крилами фрески. Кришиться мармур. Блідне нефрит.

 

Він хапає молодшого, вкладаючи в це всі сили, які ще жевріють у його кволому тілі. Обхоплює молодшого обома руками, обабіч. Крехтить. Повітря напинає груди. Вони от-от тріснуть, і захекане серце стиха вивалиться на килим. Він піднімає молодшого. Торкається губами його плеча. Вибачатись не треба. Лише літанії.

Авґур кидає збезсилену жертву у скло. Вікно спалахує гострими брязками, що подрібнюють сонце на тисячі сонць. Молодший мляво змахує крилами. Ще мить орел замислено висить у повітрі, безглуздо вивчаючи авґура сліпими кружальцями очей – і зникає у прірві. Ні зойку. Ні пір'я. Тільки авґур і сонце.

І вічний макабр.

Смерть утинає макабр.

 

Квітень 2009


[1] Макабричний танок – la danse macabre. Образ, що позначає усюдисущість Смерті, яка супроводжує людину повсюдно від самого її народження. Зображення скелета, що танцює на крайці могили, зустрічається у великій кількості в оформленні готичних соборів (у Базелі, Любеку, Дрездені, Руані, Солсбері). До теми «макабру» звертались Гольбейн, Шуберт, Берґман. 

Іван РЯБЧІЙ