Літературний форум
ДІАЛОГИ

СМАК РЕЖИСЕРА І ВОГОНЬ АКТОРА

01:06 22.01.2008

СМАК РЕЖИСЕРА І ВОГОНЬ АКТОРА

Розмову з режисером Євгеном Курманом ми записали після перегляду його вистави “Старший син” на кону Молодого театру, після написаної рецензії на цю виставу і навіть після відходу режисера з театру.

Але спочатку рецензія.

На превеликий жаль, Молодий театр не завше радує свого вдячного глядача художньо вартісними виставами. Причин чимало, більшість з них – у внутрішній системі театру, як адміністративно-виробничої машини, позбавленої гнучкості і орієнтації на якісний продукт.

На виставу за п’єсою Алєксандра Вампілова «Старший брат» у постановці Євгена Курмана ішов зовсім безрадісно без особливих очікувань. Легкий аж прозорий Вампілов у важкому танково-дистильованому перекладі Володимира Дарди – це треба витримати, і не тільки акторам, а й глядачеві.

І раптом відкриваєш для себе дивовижно сміливу в багатьох речах режисуру Євгена Курмана, який з витонченим смаком самодостатності конструює міцну систему невербального театру (вільний політ каміння в ліхтар, ситуація на гойдалці, нещадність до актора помийної води тощо). Дія перевершує незграбний переклад, а внутрішній стрижень духу музики Вампілова пробивається до глядача саме через психологічні малюнки, ситуації, нюанси, які є доволі несподіваними навіть для того, хто достеменно знає сюжет п’єси. Змусити юних глядачів у перерві вистави обговорювати побачене на сцені – немислимо, але факт. Глядач сприймає побачене на сцені, прожите акторами – як свій особистий емоційний досвід. Його зачіпає саме те, що хотів сказати Вампілов у своєму тексті і що зумів донести до глядача через структуру вистави і гру акторів режисер.

А що, власне, хотів сказати Вампілов? Він хотів сказати про те, що кожна людина хоче тепла родини, порозуміння, глибини почуттів і стосунків. Невдале життя одного покоління має стати чернеткою для наступників, а не порожнім листком паперу, придатним невідомо на що. За видимим в людині криється везувій почуттів, прагнень, сподівань... Режисерові вистачило смаку і такту не педалювати безпросвітність провінції чи виводити перед юним глядачем якісь дидактичні ремікси радянських часів.

Жорстко вибудуваний режисером каркас вистави вимагає від акторів повної самовіддачі і разом з тим тонкої гри на межі видимого і невидимого, зовнішнього і внутрішнього. На жаль, більшість акторів не можуть витягти воза своєї ролі. В. Сланко (Сарафанов) грає не розбитого життям невдаху, а , на жаль, самого себе – вичерпаного емоційно і творчо актора. Його гра немічна настільки, що не віриться у колишні перемоги героя на любовних фронтах. Та й на людину мистецтва, провінційного інтелігента він мало схожий. Там, де треба грати нюанси, тонку лінію між теперішнім і минулим, між низьким і високим – Сланко пасує, і це нівелює ансамбль, якого потребують усі п’єси Вампілова. Б. Георгієвський у ролі Сильви зі своїм специфічним хрипом завше грає одного і того ж персонажа, що б і де б не грав. Ця одноманітність рухів і відтінків у голосі свідчить про певну обмеженість можливостей цього актора, а світ Вампілова такого не терпить. Н. Кленіна у ролі Макарської занадто статична, хоча роль передбачає рух, переливи в голосі і статурі, звабливість і відразу в одній особі. На жаль, є тільки останнє. Важко повірити, що в таку жінку (ідеться про образ на сцені) може закохатися гарячий тінейджер.

Л. Ребрик у ролі Ніни переконливіша, привабливіша і гнучкіша. Акторка добре відчуває характер і абсолютно з ним справляється.

І. Портянко у ролі Бусигіна наближається до психологічного малюнка свого героя. Комплекція і дещо статичний вираз обличчя не дозволяють акторові зіграти роль глибше і вартісніше. На жаль.

Відкриттям для мене особисто став актор Олексій Нагрудний, який перетворив свою допоміжну роль тінейджера Василька у головну. Нагрудний г р а є, абсолютно перевтілившись у свого героя. Перепади настрою, бажання здаватись дорослим, юначий максималізм, дитяча жорстокість і експресія в голосі і рухах – все це герой п’єси. Від нього йде енергія руху, дії, життя. Коли він з’являється на сцені – сцена оживає. Силою своєї енергетики він змушує партнерів оживати разом з ним – дивовижно. При цьому Нагрудний, повністю викладаючись, грає з величезною насолодою, даруючи глядачеві розсипи нюансів і вагомих художніх деталей. Фінальний танець – це справжній акторський гімн невербальному театру. Маючи Нагрудного, театр може бути справді Молодим. Було б йому що і з ким грати.

Жваві розмови юних глядачів тривають і після завершення вистави – юний вогонь Вампілова передався їм, запалив їх, відкрив їм щось глибинне в собі самому.

«Старший син» -- вистава, на яку варто піти ще раз і ще, щоб перевірити перше враження і насолодитися ще раз грою цікавих акторів.

А тепер розмова. Говорить Євген Курман:

-- Я з журналістської родини – тато працює в “Робітничій газеті”, мама на пенсії, але перед тим працювала на українському радіо у відділі новин. Моя сестра Леся Самаєва – актриса театру На лівому березі Дніпра. Я особисто ще у школі вирішив стати актором. Саме тому брав те, що мене цікавило. В атестаті було кілька трійок. Було б більше, але ситуацію порятувала директор школи, яка мене любила і просила вчителів не кривдити мого атестата. Потім невдалий вступ на акторський факультет. Попрацював гарненько рік на заводі “Арсенал”, відслужив у морській піхоті в Севастополі, потім знов за рибу гроші. І знову не вийшло. Тоді я вступив на режисерський на курс Ростислава Коломійця. Першу роботу в живому театрі здійснив у Севастополі. Така собі інцестна п’єса “Ту гезе” Анатолія Дяченка – на той час вельми розбитного драматурга. Мама любить сина, син любить метелика – така от драматургія. Нічого. Вийшло. Після інституту, усвідомивши, що дорога в режисуру – довга, і є по суті марафоном – то я розрахував сили і вирішив розбити свою театральну кар’єру на певні етапи. Першим етапом була відповідь на питання – чи можу я працювати в регулярному театрі. І я пішов у театр юного глядача черговим режисером. Там я поставив п’ять вистав – три казки і дві дорослі. “Камера обскура” за Набоковим досі в репертуарі театру. Коли ця мізансцена себе вичерпала, я почав шукати інший театр – на той час було місце у Молодому. Там було два завдання – займатись репертуаром і складною трупою. П’ять років дуже чесно я займався тим, про що ми домовлялись з Мойсеєвим.

-- Що це значить?

-- З усього, мною поставленого тільки “Старший син” – назва, яку я запропонував театрові. Все інше пропонувалося не мною. І це стало для мене випробуванням ремеслом – можеш чи ні, витримаєш чи ні. Витримав. Якщо задум належить тобі від початку, то й працюєш по іншому. А так ти мусиш задіяти все своє професійне вміння, щоб на техніці, на професійних здібностях витягти той чи інший не твій задум. Коли я збагнув, що вичерпав цей напрям у своїй роботі, я пішов з театру. Теж закінчилась мізансцена.

-- Але на доволі високій ноті.

-- Ти знаєш, я теж так вважаю. Бо всі інші вистави – так чи інакше -- випробування ремеслом. Тут же я сам знайшов п¢єсу, сам поставив – і нею задоволений. Звичайно, і тут я бачу чимало недоліків, але позитив переважає. Я сам відчуваю, що це доволі пристойна нота, і саме після такої ноти і варто йти.

-- Твій відхід з театру не вплине на долю вистави у театрі?

-- Доля вистави була визначена ще до того, як я її поставив. В цьому театрі існує диференціація цін. Існує три категорії. До першої художній керівник відносить всі свої постановки. Всі мої – до третьої. А це проблема, бо навіть розповсюджувачі не беруться за продаж квитків такої категорії. Попри те, люди йдуть, і це приємно. Вистава стала сімейною – і я найбільше тішуся, коли бачу в залі батька і сина. Це зворушує.

-- Олексій Нагрудний – це твоє відкриття чи відкриття театру?

-- Це персона доволі відома у мистецьких колах. Він виступав у групі “Іграшки”. І раптом покидає шоу-бізнес і йде в театр.

-- В нього багато енергії, інколи дурної. Але тобі вдалося цю енергію спрямувати у потрібне русло – і глядач в результаті цієї роботи отримує потужну акторську енергетику...

-- Працювати з ним мені було і цікаво, і приємно. І це його заслуга. Він прийшов у театр підготовленим. А маєш знати, що в театрі дуже мало акторів, що перебувають у хорошій формі, а актор у хорошій формі – це актор, що готовий до творчості. Опріч всього іншого Нагрудний – дуже світла людина. І це світло передається глядачам. На жаль, у театрі він мало задіяний, а я вважаю, що він і такі як він дуже потрібні Молодому театру.

-- Молодий театр взагалі то дуже мало відповідає своїй назві.

-- Це правда. У свою бутність там я намагався поставити питання про те, на яких принципах працює Молодий театр – це театр авангарду, чи це театр експерименту, чи це театр київського ар¢єргарду – що це є?

-- Відповідь отримав?

-- Ні.

-- Після свого кроку що ти робиш далі?

-- Буду їздити, ставити поза Києвом. Останній раз я це робив у 1998 році. Мене зараз приваблює невербальний театр.

-- Які зміни мають відбутися в українському театрі, щоб він був на цьому світі?

-- Треба перебудувати свідомість. Люди бояться змін, люди бояться мінятися. Тому зміни треба робити поза їхнім розумінням, поза їхньою волею і поза їхнім бажанням – згодом зрозуміють і оцінять. Всі мають усвідомити: талант – це товар. Талант режисера, талант актора. Актор – це лицедій, а ніякий не медіум, не вища сила. Він має рухатись, має бути голодним. “Я арлекін, артист народний. Зачувши голос мандалін На кін виходжу я голодний.” Це має стати природою актора.

-- Коли ти ставиш виставу, ти відчуваєш спротив акторського матеріалу?

-- Дивлячись з ким. От актор ТЮГу Марченко – у нас з ним повне взаєморозуміння. Чому? Бо він, не зважаючи на свій вік – у повній акторській формі. З іншими є опір – закостенілість у своєму амплуа, в полегшенні поставлених собі завдань. Інколи відчуваю абсолютну вичерпаність, вичавленість актора.

-- Як ти оцінюєш події останніх двох місяців в Україні?

-- Я не думаю, що це революція – просто красиво назвали. В результаті подій люди відстояли 5% своїх свобод. Виборено право голосу, право вибору. Більше ні про що поки що не йдеться. З погляду вічності це дуже багато, бо наш народ дуже повільний, дуже інертний. Це такі вівці, що можуть бути такою отарою, що аж страшно. Відбувся колосальний розкол у свідомості. Виник конфлікт, а конфлікт – це завше рух уперед.

-- В тебе в Молодому театрі теж не було вибору.

-- Я на ці умови ішов свідомо. Все було по чесному. Мойсеєв казав так: я тебе беру на репертуар і на трупу. Все. Поки мене це влаштовувало, я працював. Тепер я відчув у собі потяг до самостійного режисерського життя, до невербального театру.

-- Як ти ставишся до акторів?

-- Добрий актор собі не належить. Він вже є власністю публіки. Зрозуміло – таких акторів не може бути багато. Двоє-троє на трупу, не більше.

-- А що скажеш про критику?

-- Вона має бути, як же без неї. Просто критики старшого покоління пишуть есеї, що плавно переходять у спогади. А критикою загалом займаються журналісти. При чому у потоці такої критики переважають речі замовні, а отже – непродуктивні. Ідеал критика – той, що прагне стати завлітом у театрі, аби співтворити з режисером свій театр.

-- Що ж успіхів тобі.

-- Дякую.

Розмовляв Роман Кухарук