Літературний форум
ПРОЗА

СЕРЦЕ, СЕРЦЕ

08:01 16.12.2009

СЕРЦЕ, СЕРЦЕ

Я прокинувся в Італії.

Чомусь завжди хотілося почати розповідь саме в такий спосіб – з легким реверансом, ледь помітною посмішкою – так, ніби й не прокидався зовсім, наче ніколи й не відчував того дивовижного відчуття всередині тіла, коли автомобіль вистрибує (так, саме вистрибує!) з довжелезного тунелю під Монбланом і змінюється одразу все: освітлення (щойно був дощ, хмари де-не-де пропускають крізь себе сонячне проміння, яке, щоправда, вже не гріє зовсім); температуру повітря, бо хоч в авті всі вікна й зачинені, але одразу по виїзді з тунелю у ніс б’є свіже повітря, складається враження, ніби враз знімаєш з голови протигаз і вдихаєш нарешті на повні груди, навіть не задумуючись над тим, звідкіля воно, свіже прохолодне повітря, в салоні вашого бордового «Міцубісі» взялося; звук коліс, адже в затхлому й теплому тунелі довжиною в дванадцять кілометрів під найвищою альпійською вершиною з хорошою акустикою бетонних стін, сухим, навіть трохи запиленим асфальтом, звук машини, яка їде на шаленій швидкості, схожий трохи на сухе рипіння й свистіння вітру, який то там, то там відбивається від холодних стін тунелю, аби за секунду відбитися вже з іншого боку і знову пройти крізь всього тебе, наповнюючи тіло тремтінням і змушуючи все всередині мелодійно дрижати, як камертон, так ось, звук коліс у сухому й глухому тунелі наче за помахом чарівної палички в одну мить змінюється на інший звук, який своїм ревінням розтинає, мовби роздирає на клоччя, калюжі, й вони нескінченними міріадами синіх, фіолетових, голубих, жовтогарячих, помаранчевих, світло-червоних крапельок розлітаються на всі боки; і останнє, напевно, найважливіше, автомобіль вилітає з тунелю і стикається з новим, абсолютно новим за консистенцією й температурою повітрям, скажімо по-іншому, зі стіною повітря, яку холодний осінній альпійський вітер кидає й б’є об схили Монблану, кидає чимраз дужче, ніби намагаючись таки розбити міцну гірську породу, здолати її віковічний опір і прокласти собі дорогу далі, і авто влітає в цю стіну на повній швидкості, утворюючи спочатку невеличкі тріщини, які розповзаються по структурі повітря дивовижним візерунком і о певній порі розбиваються, падають, пропускаючи машину крізь себе, і тоді десь поміж переднім бампером і фарами народжується тоненька, як дитячий голос, хвиля, яка, проте, з кожним міліметром набирає сили й розростається, на вході в салон вона вже нагадує бас товстого й добряче прокуреного пияка, а коли минає багажник й відривається від автомобіля, то й взагалі постає страшним ревом тих безсмертних дракониськ, які, згідно з народними переказами, населяли цей континент кілька століть тому, і саме ця хвиля, яка проходить через тебе легеньким лоскотом і тремтінням, спочатку змушує нечутно задзеленчати твою мембрану, а потім, гарячково підіймаючись нагору, легенько стискає горло і ти, відчуваючи якусь неприродну сухість, ковтаєш слину, й саме ця хвиля, враз піднявшись вже до рівня очей, тисячами невидимих рибальських гачечків підіймає повіки, і вже аж потім, коли, далебі, чималенька, розміром з черешню, хвиля галантно зістрибне з твого тімені, ти раптово прокинешся й зрозумієш, що навколо вже Італія.

У цьому й полягає парадокс того, коли прокидаєшся в іншому світі, коли майже на одному подиху пролітаєш дванадцятикілометровий тунель й опиняєшся в іншій країні, серед іншого повітря й навіть іншого світла. І дванадцять кілометрів тунелю, які відділяють Францію від Італії, які, втім, вже нічого й нікого не відділять, бо про кордони там вже забуто, ті дванадцять кілометрів довжелезної нори, яка невідомо ким прорита під монументальною горою у вічній сніговій шапці, є своєрідною нічийною територією, бо Франція закінчилася з того боку, а Італія почнеться лише з іншого, і ці кілометри могли б стати твоїми, твоєю приватною територією, але ні, авто мчить далі й далі, і, як вже було сказано, в одну з митей ти прокидаєшся.

Зупинимося на цьому детально. Отож, ти прокинувся і в першу долю секунди очі ріже тобі досить яскраве світло. Два: ти вдихаєш повітря (так, ніби досі й не дихав не зовсім). Три: хвиля звуку розміром з черешню зістрибує з твого тімені кудись назад, позад тебе, у минуле.

І чотири, що в принципі, зовсім не нове. Серце, серце. З серцем буває так, як із пиятикою. Ти можеш пити стільки, скільки в тебе влізає, стільки, аби наповнити себе по вінця, як чашу (Грааля?), веселитися й співати, творити дива зухвалі, спати, як спить борсук, а на ранок прокинутися свіжим і бадьорим, як твоя дзвінка молодість. Але одного разу прокинешся вже зовсім іншим, так ніби переступив невидимий поріг молодості, і життя навколо набуло якихось нових, не конче приємних барв. Саме тоді, вже за цим порогом, відбувається те, що засмутить тебе на довгий час – ти почнеш забувати. І справа навіть в тому, що до цього моменту пам’ятав ваші вчорашні посиденьки за пляшкою (та ж хіба за одною?!) у всіх неймовірних і яскравих подробицях, а зараз пригадуєш вчорашній вечір немов в тумані – так, твоя свідомість, як величезний середньовічний корабель запливає у бухту якоїсь кнайпи чи чийогось помешкання, і починає розчинятися, - з того вже пам’ятаєш лише кілька деталей, а потім взагалі твій корабель запливає у синій-синій туман і годі тобі ламати голову над тим, як же ти вчора дістався додому. Так, саме так, одного разу ти прокидаєшся, а в голові жодного спогаду про те, що вчора відбувалося. І так вже буде завжди – після кожної незлецької пиятики твоя пам’ять відмовлятиме і ти вже нічого з того карнавалу не пам’ятатимеш. Молодість закінчилася, пам'ять переповнена, операційна система звільняє місце для більш важливих файлів.

Так само з серцем. До певного часу живеш собі, навіть не підозрюючи, що тіло має внутрішні органи. Живеш життям метелика, невагомого й несерйозного, і думаєш, що смерть – це лише поетичний образ, така собі рима до слова «вщерть», кришка, яка накриває вщерть заповнений бак твого життя.

Але повторюся – одного разу, неважливо, коли це буде: восени, влітку, взимку, весною, - ти вперше відчуєш, що в тебе є серце. І звідтоді це (сумне, ой яке сумне!) враження не покидатиме тебе ніколи.

Саме так і було того пам’ятного разу – я прокинувся в Італії й відчув, що в мене є серце. То був той тривкий період, коли минаєш сейсмічну зону віку двадцятирічного й м’яко переступаєш на мінне поле двадцять першого свого року. Стояв жовтень, авто мчало нас на південь Італії, я сидів збоку від водія, широко розплющив очі, і заслухався всередину себе. То було зовсім нове відчуття, власне, серце собі гралося всередині, як мала дитина, але при тому всьому я ніяк не міг пов’язати його зі своїм тілом, вперше того осіннього пообіддя я відчув, що моє серце – це окрема територія, не підвладна нікому, навіть мені (о Боже праведний, куди ж поділися всі ті екзальтовані поетичні вигуки: «моє серце належить тобі, воно лише твоє!», як вони водномить розтанули, розпалися, зотліли!). Бо серце є чужорідним тілом, яке просто оселилося в твоєму організмі, воно живе своїм автономним життям. І ти можеш пручатися, кричати, читати вголос прекрасні вірші про любов, але все ж доведеться змиритися, що серце, ця велика граната любові, - матеріальне.

Того дня ми поверталися з Парижу. Вся ця подорож, галопом, на неймовірних швидкостях, трохи більше тижня - не набереться й десятка днів – мчала нас невідомо куди, в залежності від того, як розгорнеться мапа чи яким буде ранковий настрій.

Саме так – волею долі – ми й опинилися тоді в Парижі. Приїхали туди з центральної Німеччини, де лише добре витримане вино вкупі з чарівною осінню змогли зробити наш настрій настільки романтичним і авантюрним, що ми вирішили рванути до французької столиці.

У Парижі, ніде правди діти, було добре. Винесемо подробиці за дужки, залишимо лише доречне нашій оповіді. Два дні, проведені в цьому місті, були вибуховими – бо, по-перше, нам довго ходилося й роздивлялося, ми майже не спали, а я, користуючись з тої нагоди, що не був за кермом, вдався до подорожі незнайомими берегами різноманітних вин; нічний Париж був зовсім іншим, другим Парижем, тому вночі ми так само не зупинялися, бродили, як пси, розкошували винами й цигарками. Курилося добре, взагалі, міркую собі, що куріння – це одна з тих звичок, які неодмінно перебувають у акомпанементі осені, саме восени курити найкраще й найсмачніше, задихуючи за кожною затяжкою, ніби закусуючи вже ледь вистиглим повітрям, настояним на різнотрав’ї й висохлому листі.

Якби хтось попросив мене назвати смак тої осені, то я так його і сформулював би: червоне вино невеликими ковтками зі ще меншими перервами на куріння. Так було в Німеччині, так продовжилося в Парижі.

Щойно через дві доби, вранці, закутавшись від холоду у натівський військовий бушлат з німецьким прапорцем на лівій руці, я всівся до салону машини, яка виверталася між потоку автомобілів і вантажівок на виїзді з Парижа, ввімкнув якусь ненав’язливу радіостанцію, запалив цигарку і довго вдивлявся в ранкову сутінь за склом, у якій з різних боків пливли жовті й червоні очниці фар. Сигарета приємно зігрівала руку, дим потроху обпікав губи, все в роті почало гіркнути й терпнути, тепло розливалося тілом, гнане теплим бушлатом і автомобільною пічкою, я загасив цигарку і заснув.

Сон був неприємним, уривчастим, покликаним радше відновити сили, ніж повноцінно відпочити. Від постійного недосипання, неврівноваженого харчування, нескінченної дороги, руки дрібно тремтіли, особливо це було помітно, коли підносиш цигарку до рота.

Отож, вкотре повторюся, ми виїхали з тунелю, я прокинувся, і саме тоді вперше відчув важкість на серці, якщо це можна так назвати. Руки дрібно тремтіли, з кожним подихом – в міру того, як легені набрякали повітрям – ставало все важче й неприємніше дихати, незрозуміла слабкість розливалася тілом, на якому виступив прохолодний піт. Це було зовсім нове відчуття, я ще не знав куди його доправити – матриця життя лише формувалася, і далеко не всі полиці були заповнені й названі. Не знайшовши кращої ідеї, я запалив цигарку. І стало трохи гірше, але звичніше. Кілометри миготіли за вікном, а моє серце все не давало спокою. Бо часом буває так, що серце б’ється, ніби грає джаз.

Додам ще одне: якось вранці, в якомусь готелі в Миколаївській області, я вийшов до рецепції, зі всіма привітався і ми почали знайомитися, і саме тоді світ поволі поплив з-під ніг, я опустився в крісло й закрив очі. В тому мороці я пробув якихось десять хвилин: здалеку долинали якісь занепокоєні голоси, я відчував чиюсь теплу руку, котра витирала моє обличчя змоченим холодною водою рушником, я хотів до них всіх, туди, до рецепції, повернутися, але вдалося це лише через тих зниклих безвісти з мого життя десяти хвилин, коли я втратив свідомість. Я важко, як залізні ворота, розплющив очі й намагався глибоко дихати, а серце, серце то виривалося з грудей, то підозріло там затихало, ще незнайомі мені люди, які теж приїхали на цю конференцію, метушилися навколо мене зі сполоханими обличчями, і я раптом зрозумів, що помирати не тільки просто, помирати – соромно.

Я згадав про це через рік. Був теплий вечір, наша чималенька компанія розташувалася на терасі ресторану з австрійського боку Альп, подавали якісь місцеві страви і вино. Час від часу всі голосно сміялися, жартували – фестиваль, яких всіх зібрав, добігав кінця, тож можна було пуститися берега, - а моє серце, знову виснажене кількаденним шалом, відбивало свій ритм. Власне, така ж ситуація була у всіх, про те й велася розмова. І, вже наостанок, хтось з іншого боку стола викрикнув: «Arrhytmia absoluta!», а всі дружно зареготали – так, ніби це зовсім не про них йдеться, наче це не їхня печаль, немов життя й справді безмежне, як цей теплий вечір.

І ще одне, на завершення. Ти називаєш мене «серцем». Коли я ввечері сиджу перед лептопом, ти нечутно підкрадаєшся зі спини, обіймаєш, куйовдиш рукою волосся, цілуєш мене за вухом, і тихо кажеш:

- Вже пізно, серце моє, пора спатки.

Краків,

Осінь 2009

Андрій ЛЮБКА