Літературний форум
КІНО

ІНАКШЕ КІНО

23:00 06.09.2007

Подивитися фільм "Подорожні" Ігоря Стрембіцького - свята справа кожного кіномана. І не лише тому, що це єдиний український фільм, який отримав "Золоту пальмову гілку" у Канні, а й для того, щоб переконатися в тому, що і в Україні всупереч всьому знімають кіно.

"Подорожні" - це картина про непередбачуваність людської долі та крихкість межі між нормальним і анормальним світом, про вічний пошук та проблему вибору. Але не треба очікувати на легкий перегляд. Хоча твір мистецтва і не мусить заспокоювати. "Твір мистецтва повинен нас спонукати, розбуджувати, інспірувати, навіть дратувати", - стверджував художник Жорж Брак. А якщо виходити із того, що кіно - сугубо віртуальний продукт, який остаточно формується тільки в нашій уяві, то множинність інтерпретацій стрічки вже не здаватиметься такою дивною. Головне, що стрічка змушує думати. Отже, мені зйомки у психоневрологічному диспансері здалися просто фактурою, яка допомагає зрозуміти відчуття автора. Фільм-то все одно залишається надзвичайно світлий і людяний. Проте, деякі російські кінокритики вбачили у цьому чорнуху та намагання автора "видавити сльозу". Однак пацієнти психлікарні не є головними героями цієї стрічки. Там взагалі немає головних героїв. Тьмяне зображення, прострочена, подекуди бракована "Свема", неакуратний монтаж - такі враження можуть виникнути від "Подорожніх" у звичайного глядача. Можна побачити і більше, для цього лише потрібна готовність для психічної напруги. Фільм-спостереження можна порівняти хіба що з віршем, який неможливо переповісти своїми словами. Ти його або сприймаєш або ні.

Богдана ГУРБИК