Літературний форум
ДІАЛОГИ

ПРАВДА ПРО УКРПАРТІЮ

06:51 01.10.2009

ПРАВДА ПРО УКРПАРТІЮ

Напередодні чергового з'їзду Української партії Літфорум, Український клуб, Інформаційний центр НАЦІЯ і газета "Слово і діло" оприлюднюють правду про партію, її лідера та їхні спільні перспективи.
Партія трьох людей (Ґажаман, Олійник, Дроботенко), партія напродаж (пропонували Яценюку. Той мовив, же дорого. Тепер в черзі нашоукраїнці, бютівці, люди Козаченка-зерновика), партія нездійснених сподівань (особливо Михайла Ратушного. який вклав у цю структуру чимало зусиль і ресурсів), партія начебто Ярвалу (розчарування у середовищі Ярвалу також посутньо присутнє), партія антиСвобода (лідер партії, та його найближчі соратники -- помічники народного депутата Гнаткевича), партія ноу-гау (лідер очолює Хмельницьку обласну організацію, киянин Дроботенко -- Херсонську, а коломиянин Любомир Грицак -- Київську), партія-дублікат (оригінали печатки і свідоцтва знаходяться в Українському клубі, а лідер оперує дублікатами) .... Цей ряд можна продовжувати. Але чи варто?
Даємо читачеві пряму мову лідера. Шкода тільки, що він тут не згадав про сина від першого шлюбу. Для політика це річ неприпустима.
Та менше з тим.
Слово Олегові ОЛІЙНИКУ.

1. Розкажіть, будь ласка, про свою родину.

Моя родина, це: мої дівчата – дружина Олеся та дочка Катерина, мої батьки – тато Леонід Іванович і мама Галина Іванівна, що дали мені життя і гідне виховання (я пишаюсь своїми батьками), а також брат Олександр і його дружина Наталя, його діти і мої племінниці – Олена та Галя, батьки моєї дружини - мама Лідія Василівна, та батько Віктор Гаврилович, що не дожив до весілля своєї дочки (вічна йому пам’ять).

Дружина – Олійник Олеся Вікторівна, 1977 року народження (Бориспіль).

Дівоче прізвище дружини – Фесенко, напевно в роду були козаки              (В Бориспільському районі стояла Вороньківська козацька сотня). Олеся після закінчення Інституту туризму мріяла працювати в Державній Службі Туризму з метою розвивати в’їзний та внутрішній туризм в Україні. У 2008 році її мрія збулась, тепер вона державний службовець Державної служби туризму та курортів при Мінкульті й весь свій час присвячує улюбленій справі - розвитку українського туризму, а також бере участь від своєї Служби у підготовці «ЕВРО -2012» (сучасної української національної ідеї).

Дочка Катерина – 5 років, ходить в український (за назвою) дитячий садочок і кожен день бореться з русифікацією садочку. Катерина відвідує дитячий Гурт «Дай Боже», де навчається українських танців, співів, обрядів та традицій. Любить гуляти по Києву (разом з батьками), особливо на свята, де частенько співає повстанські пісні (на пам’ять знає 15 пісень). На святі вишиванок, весною 2008 року, разом з Марічкою Бурмакою співала пісню «Гей на горі на Маківці». Всім дуже сподобалось.

Мама з татом, які для мене завжди будуть авторитетом і прикладом для наслідування – це також моя родина. Вони 43 роки разом – є на що рівнятись. Я їх дуже люблю, хоча і не завжди слухаюсь. Буває що вони на мене ображаються, коли я щось роблю по своєму, але я стараюсь завжди пояснювати чому я зробив саме так, а не інакше. Хочеться частіше бувати у них дома, на батьківщині – в Старокостянтинові, Хмельницької області, але не завжди виходить із-за роботи.

Моя родина - це одна із цінностей за яку я готовий віддати життя.

Старший брат, Олександр – військовий офіцер, майор, за фахом інженер–метеоролог. У нього дружна сім’я і ми дружимо сім’ями.

Мама моєї дружини Лідія Василівна – стала мені вже як друга мама. Цікаво, що з Лідію Василівною, я познайомився раніше ніж зі своєю дружиною. Ми разом служили у військовій частині в Борисполі з 1994 по 1998 роки. З дружиною та дочкою ми регулярно їздимо до неї в гості у Бориспіль де вона зараз живе.

2. Хто вплинув на вибір Вами майбутньої професії?

Якщо починати зі вступу до військового училища, то я думаю, що цей вибір був зроблений особисто, під впливом того часу – у 1988 рік професія офіцер (захисник батьківщини) була ще престижною, а також під впливом оточення – я навчався у школі де навчались діти переважно військових. Батьки, хоча і не були проти мого вибору, але питали мене чи я дійсно не пожалкую про свій вибір. Пам’ятаю, що ще на 1 курсі я хотів кинути навчання в училищі, але мої батьки мене переконали, що труднощі з мене зроблять людину і справжнього чоловіка.

Наступні мої кроки по сходинам життя я робив або самостійно, або під впливом ситуації.

3. Яка роль Збройних сил і митниці у Вашому житті?

Присягу на вірність українського народу я давав ще в училищі, у 1991 році. Служити мені довелось у самі скрутні для нашої батьківщини роки 1992 -1998 роки. Але я не жалкую ні грама. Я на своїх очах бачив створення українського війська, бачив який це був складний процес. В ті буремні часи, зрадники-провокатори викрадали літаки і тікали на них до Росії. У військових частинах масово не платили зарплатню, а ті що не присягали Україні масово тікали. Армія дуже повільно трансформувалась із радянської в українську. Алкоголіки і покидьки, яких в радянській армії ніхто не поважав за моральні якості, за часів незалежності з капітанів і майорів ставали українськими генералами. Я, на скільки це було можливо, служив і літав, спочатку на вертольотах Мі-9, а потім на літаках Ту-134. Але вже у 1998 році я по іншому дивився на Україну, на політичну ситуацію, що розгорталась в ті часи, я відчув «хвилю», відчув всередині ту силу «яка греблі рве», тому і вирішив, що маю кардинально змінити своє життя і звільнився зі Збройних Сил України. Друзі та батьки радили дослужити до пенсії (1,5 роки). Але я відчував, що якщо я буду дослужувати до пенсії, я деградую і втрачу бажання змінитись. Я мав велике бажання принести користь Україні, тому пішов працювати на митницю. Батькам я пояснив і відчув, що вони мене зрозуміли. Наступний етап моєї боротьби за українську державу проходив у митних органах України з 1998 по 2001 роки. Спочатку я потрапив у Господарсько-експлуатаційне митне управління Державної митної служби України і пробував себе на різних ланках роботи, і в секторі озброєння, і у відділі конфіскатів, і у відділі матеріально-технічного забезпечення. Але своє справжнє покликання я знайшов у відділі власної безпеки Київської регіональної митниці та в Управлінні власної безпеки Державної митної служби України. Роки роботи в митних органах, я вважаю, були самими продуктивними в плані морального зросту та самоосвіти. Я багато читав, писав, розробляв проекти постанов Уряду та інструкції для митних органів України (Інструкція з обліку зброї, що була мною розроблена, досі чинна), окремі розділи до Митного Кодексу, зрозумів, що таке митна служба і осягнув її важливість в економіці будь-якої країни, а тим більше України. Робота в підрозділах власної безпеки митних органів стала для мене рубіконом, який змінив моє життя і майбутнє. Для мене з 2000 року боротьба з корупцією в митних органах стала справою честі. З тих часів до сьогодні в митних органах майже нічого не змінилось, хіба що співробітники підрозділів власної безпеки стали самі хабарниками і корупціонерами, все частіше лунають у ЗМІ повідомлення про затримання «на гарячому» чинних або колишніх співробітників власної безпеки. Я хотів змінити систему, а система хотіла змінити мене, і я виявився просто не готовий до боротьби з такою потужною корупційною машиною. Із-за цього я і пішов у 2001 році з митних органів (за власним бажанням).  Я хотів всім тим, хто залишився, кого система «перемолола», сказати що я іду, щоб повернутись. Цей вибір для мене був найтяжчим в житті. Я усвідомив, що для того щоб щось змінити, треба змінитись самому. Я спалив себе, як містичний «Фенікс», для того щоб відродитись у іншій якості. Я досі відчуваю себе митником. Де хто говорить, що це не професія, а стан душі. Може бути, бо я і досі все розглядаю крізь призму митника. А дехто каже, що митників колишніх не буває… Не знаю, чи пішов би я назад в службу. Але як и і пішов, то напевно чи головою митної служби чи його заступником по боротьбі із корупцією. Тепер я знаю, як повинна працювати Державна митна служба України. Я осягнув, який рівень корупції в митних органах, і щоб його подолати треба змінити систему влади в Україні. Батьки і досі питають коли я вернусь назад на митницю.

4. Що привело Вас в політику?

З 2001 року я з головою кинувся у політику, але справжнє становлення Олега Олійника, як політика почалось із листопада 2004 року, з Майдану.

Ще до 2004 року, я співпрацював з політиками, декому допомагав у написанні проектів законів, депутатських запитів. В 1998 році брав участь у виборах, кандидатом у депутати районної ради у м. Києві (2 результат, не вистачило 6 голосів, щоб перемогти). Але листопад-грудень 2004 року перевернув усе – мою уяву про політику, уяву про чесність в політиці. Це був водорозділ у житті. Я брав участь в організації та проведенні 3 туру голосування на Президентських виборах 2004 року на 107 окрузі (у містах Алчевськ і Брянка). Під час тих буремних подій зустрів справжніх друзів та сформував команду, що готова йти у владу. Історія про мій Майдан-2004 це окрема книга. Скажу лише одне: з Майдану ми вийшли іншою країною, іншими людьми. Нація усвідомила свою силу. А головне, ми були причетні до написання історії своєї країни. Після Майдану був рік піднесення і розчарувань, знахідок і втрат. У 2005 році припинила існування найстаріша партія в історії України – Українська республіканська партія  «Собор», членом якої я був до листопада 2005 року і від якої я їздив на Луганщину у грудні 2004 року. Формально вона ніби є, полумертва-полужива партія- відстійник комуно-комсомольців Матвієнка, але на політичному олімпі її більше ніколи не буде. Вона вмирає і по сьогоднішній день, але дату смерті я можу назвати – це 22 жовтня 2005 року, коли відбувся 15 розкольницький з’їзд УРП «Собор», з якого почалась епоха розвінчування міфів про сильні праві партії. Той з’їзд хоча і виграли прихильники Лук’яненка, зате партію виграв Матвієнко, як кажуть: виграли бій, але програли битву. Матвієнко, як старий «комсюк» знав, що у кого печатка з свідоцтвом - у того і партія, і йому байдуже було, що за нього не проголосували, головне, що у нього залишились клейноди. Матвієнко був готовий до такого розвитку подій, він знав, що правда не на його боці, тому і застосував усі свої брудні технології. За місяць «матвієнківці» провели зачистку рядів, зібрали вірних «псів-прихлєбателів», кістяк яких складала велика рідня з Бершаді та команда комсомольців з НДП, з якими він прийшов в УРП.  «Матвієнківці» на право й наліво розпускали центральні структури партії (центральний провід, контрольно-ревізійну комісію, раду старійшин) та обласні структури, що не пішли за ними і на свій 15 надзвичайний з’їзд в листопаді 2005 року зібрали під вивіскою УРП «Собор» зовсім іншу партію (95 відсотків членства і організацій від Матвієнка пішли). Але насправді партія потрібна була лише Матвієнку, бо він домовився про участь у блоці «Наша Україна», а от Лук’яненку і його друзям: Омельченку, Стасів, Сербіну, Коржу, Шевчуку та іншим, партія була зовсім непотрібна – їх брали у БЮТ лише як позапартійних. Але про це, основна маса членства «лук’янівців» дізналась лише після виборів у березні 2006 року. В квітні 2006 року Люба Стасів (прийомна дочка Лук’яненка) пише лист-звернення до республіканців із закликом  масово вступати до ВО «Батьківщини», як це зробила вона та інші нардепи-республіканці. За цим зверненням чітко проглядається сам Лук’яненко – слабкий та непевний, який завжди все робив чужими руками і не міг сам закликати республіканців вступати до ВО «Батьківщина». Навіть суд, який була можливість виграти у Матвієнка, він не хотів вигравати і дав вказівку, не платити адвокату. «Лук’янівці» - нардепи від БЮТ з літа 2006 року почали масово вступати до ВО «Батьківщина» та працювати на підняття іміджу Юлії Тимошенко. Всі ті нардепи раптово забули що вони були республіканцями і обіцяли після виборів 2006 року вернутись у партію, або відродити УРП, якщо до того часу не вдасться відсудити партію у Матвієнка. Доля цих горе-депутатів що зрадили УРП всім відома, вони розчинились у ліберастично-соціал-популістській ВО «Батьківщині. Інші ж, що пішли за комсюком Матвієнком, теж на марґінесі. Сухий залишок: якщо для когось інтереси грошей на першому місці, а інтереси України на останньому – вони закінчать на смітнику історії і про них забудуть.

З квітня 2006 року команда республіканців, що не хотіла вливатись у ВО «Батьківщина», ухвалила рішення про відновлення УРП, шляхом установчого з’їзду, який відбувся у травні 2006 року. Але сталось те, що мало статись. На установчий з’їзд прийшов Лук’яненко з друзями по боротьбі, такий собі клуб «кому за сімдесят» і вирішили, що то для них партію створюють, тому й запропонували назву УРП імені Лук’яненка. Доля знову дала нам шанс. Частина республіканців, переважно молодь, а також позапартійні активісти, які зрозуміли, що Україні потрібна нова політична сила з новою назвою і новим баченням розвитку України, вирішили, що їм не по путі з командою політичних невдах на чолі із клубом «кому за сімдесят» і розпочали підготовку до нового установчого з’їзду. Установчий з’їзд нової політичної сили з новою програмою, з новим баченням розвитку України, з новою назвою – Українська партія, відбувся 21.08.2006 року. З цього часу я рахую відлік нашої політичної сили, і з цього часу для нашої команди почалось «власне автономне плавання» (політичне життя) у відкритому морі української політики.

5. Ваше політичне кредо.

Я не розрізняю політичне кредо чи життєве кредо, бо для мене політика є частиною мого життя, тому кредо, або спосіб життя в мене такий: «Любити Україну, жити по совісті, робити добро, бути таким, яким я є, не кривити душею і пробачати образи».

6.З якою політичною силою пов’язуєте своє майбутнє?

З Українською по суті і по змісту. На даному етапі – «Українська партія».

7.Ваше ставлення до журналістів?

Поважаю, якщо журналіст по справжньому відданий своїй роботі, фахівець і готовий до конструктивної дискусії.

Журналістів, що роблять джинсу – не поважаю.

Велику кількість людей з камерами, фотоапаратами, діктофонами і мікрофонами, що не мають освіти, фаху, клепки та розуміння, що таке журналістика, хаотично метушаться та бездарно пишуть – журналістами не вважаю, думаю, що то шахраї, що називають себе журналістами.

8.Чим займаєтесь у вільний від роботи час?

Насправді вільного часу майже немає. Кожен день розписаний і розпланований. З ранку, вечором і на свята я максимум часу приділяю сім’ї. Тому, те що раніше, коли був військовим чи митником, я не міг собі дозволити - щось почитати чи пописати, зараз це моя робота.  

9.Що побажаєте читачам «Слова і Діла»?

Головне побажання це - здоров’я і добра, а ще  хочу побажати, щоб їх слова не розходились із їх ділами. Вірити в краще і жити для цього.

 

Розмову провів Максим СТЕПОВИЙ
ДОДАТОК до інтерв'ю дивіться в подіях НАЦІЇ