Літературний форум
КНИЖКИ

РЕПУТАЦІЯ В ЛІТЕРАТУРІ

14:13 30.08.2009

РЕПУТАЦІЯ В ЛІТЕРАТУРІ

Коли говорять про репутацію в літературі, забувають дві речі: відносність цього поняття в часі і просторі і настанови Юрія Шереха-Шевельова, які він виклав у своїй відомій статті «У довгій черзі по реабілітацію». 
1. Письменник живе у своєму часі і просторі, є творцем літпроцесу, є творцем нових підходів у стилі, розумінні життя і творчості або репрезентантом консервативних поглядів на ці речі. Разом з тим письменник має творити тексти поза часом і простором, які покликані пережити його фізичне життя. Основне для письменника – його талант і його внесок в національну культуру у вигляді текстів. Хоча і довколалітературна діяльність (есеї, періодика, літературні формації, пропаганда літератури тощо) теж має неабияке значення. 
Коли мені дорікають за мою якусь не таку літературну репутацію, я завжди запитую: а яка репутація була у Шевченка? 10 років без права писати і малювати. А у Франка? А у Лесі Українки? А у Гоголя? А у Сковороди? Письменник завше стоїть перед вибором: або ти зрікаєшся себе і свого покликання в догоду прижиттєвій суспільній репутації, або плюєш на неї і крокуєш у майбутнє своїми творами, своїм художнім мисленням, своїм глибинним розуміння життя своєї нації. 
2. Шерех радить при поцінуванні кожного письменника розділяти три речі: його політичні погляди, його особисте життя і власне його творчість. І це справедливо. Інша річ, що в українському літературознавстві таке ледве чи практикується. 
Домонтович – феномен в українській літературі. Стукач-геній: ворог в діях – свій у вічності. Що з ним робити? 
Для початку уважно прочитати його два романи «Доктор Серафікус» та «Без ґрунту». 
Перший. Це виплід інтелектуального письма, в якому емоції живої людини вбрані в шати відстороненого але художнього погляду на речі і люди. 
Глибокі сентенції («Книголюби, які все своє життя проводять у бібліотеках, приходять до бібліотеки з любови до книжок, щоб серед книжок загубити її», «Як відокремити в собі умовність свого імени й себе як людину?», «Усе, що не дано, вигадано», «Життя складалося з уривків, з початків чогось, що ніколи не ставало завершеним», «Не можна бути святим і мати дружину», «кохання має збуджувати, а не задовольняти», «справа не в тому, щоб відмовлятись чи відмовляти, а лише в тому, щоб не знецінювати почуття», «спогадів слід уникати, бо слід уникати жалю»), місткі деталі («рип пера», «подібний на розкриті ножиці», «невитертий почорнілий ніж», «тінь од людини, що не існувала», «зіркими очима», «Чорний вітер, білий сніг», «у такому теплому повітрі вистигає виноград», «Комаха як учений існував у примітках», «замисленими кроками») та чіпкі порівняння, що межують з розкішшю вишуканого парадоксу («Галас заспокоює тим, що дратує», «Він став між жінкою й шафою», «недосяжне вагітніло можливістю близького», «вона загубила в собі акторку, коли відчула в собі жінку», «Після цих соняшних божевіль», «моєю сповненістю хай буде моя відсутність», «Зневажений порив виснажив», «бажати жінку – це не поважати її. Жінка повинна бути недосяжна!») витворюють добрий український інтелектуальний роман. 
Проблематика твору обмежена часом творення, але все ж виривається за рямці цього часу, бо піднімає проблеми чи не одвічні: сексуальність, інтулектуалізм, краса, підсвідоме тощо. 
Соломія Павличко натякає на гомосексуальне підґрунтя дій і спочувань головного героя і автор, здається, не відкидає такої можливости. Принаймні у своїх присудах він досить однозначний: «Сказати «дружба» чи значить сказати щось? Може, треба було б сказати: зворушлива закоханість, ніжність, відданість? Вони були юнаками, що здавалися собі дорослими; дорослими, що ще лишались юнаками», «Перемігши опір сера фікуса, Корвин не взяв, а віддався», «Бажаючи віддатися, Корвин примушений був узяти». 
В усякому разі за один раз цей роман не подужати. Він наснажений багатьма підтекстами, які прочитуєш за другим а то й десятим разом. 
Другий. Це автопортрет автора у формі автоепітафії. 
«Мерцеві (…) доручити живу справу» -- чи це не глибока самоіронія? Далі – більше: «Це було сильніше за мене, це почуття внутрішнього хвилювання, що постало з глибин моєї самоти, несподівано прилинуло до мене, прокинувшися десь там, в безкраїх несказанних надрах моєї істоти». 
Домонтович добрий поет – різкий і точний у баченні художнього світу: «серед порожніх берегів тече оголена ріка». Ця лірика глибока аж до глибинності: бо це і душа оголена, і внутрішній світ героя. 
Але він протилежність любителю запорізької старовини Данилові Криницькому і «гологоловому» поетові Очеретяному. Чому? Вся справа в емоційному навантаженні суті людини: «щоб він міг стриматись, щоб він міг мовчати. Він говорив», «Він вимагав од мене відповіді, він вимагав од мене остаточної відповіді. Він не здібний був вимагати іншої. Він кликав мене діяти», «Він був непохитно певен в собі, певен в своїй необхідності для історії. Власне інакше: історії для нього. Він не відрізняв себе й історії», «Він плекав у собі певність, що історія поза ним не існує». Але чи може діяти мрець, що йому доручили живу справу? Ото ж бо й воно. Але наскільки Домонтович самоіронічний, точний, в'їдливий. 
Домонтович виносить вирок не тільки собі, але й усім своїм наступникам – особливо шістдесятникам, яких поспільство відверто, влучно і справедливо іменує ситими котами: «Але вони не думають про долю своїх будинків, про долю книг, рукописів, архівних збірок і етнографічних колекцій. Вони думають про власну свою долю. Я відчуваю: вони переживають трагічне в його рафінованому, чистому вигляді. Всередині в них відбувається процес кристалізації трагічного. Кристали отрути осіли на дні склянки й повільно тануть, насичуючи смертю рідину в синявих відблисках скла». 
Що таке Домонтович? Та ось воно, сам про себе – щонайодвертіше: «Підо мною провалля, пустеля простору, блакитна безмежність: я й ніщо! Велич знелюдненої самоти!», «Ілюзорне джерело несталих химер! Умовна проба зробити дійсність необов'язковою», «Я ніколи в житті не був собою». 
Що робити з Домонтовичем? 
1. Визнати все зроблене ним в літературі і запустити в інтелектуальний обіг сучасної України. 
2. Чесно сказати про його антиукраїнську діяльність в якості кагебістського агента в Европі, «не минувши ані титли, ніже тії коми». 
3. Жити з цим. І не повторювати. 
Отже, літературна репутація – вельми відносна річ. Як людська істота має земне і неземне, так і письменник живе сьогодні, але -- для вічності. Хоча і вічність відносна, зрештою.

Роман КУХАРУК