Літературний форум
КНИЖКИ

СУЧАСНІ РЕЦЕПТИ ПИСЬМЕННИЦЬКОГО УСПІХУ

17:21 22.04.2009

СУЧАСНІ РЕЦЕПТИ ПИСЬМЕННИЦЬКОГО УСПІХУ

Кажуть, що Україна знаходиться на переході до інформаційно-комунікативного сус-пільства, коли переможну, силу заявляє не сума різнорідних відомостей, а духовний чин-ник. Це вимагає відповідних орієнтирів, позитивної дієвості.

Суб’єктивний погляд і досвід тут поступається виваженому значенню і конкретно-соціальному смислу. На жаль, будь-які стани нестабільності, тимчасової суспільної невизначеності завжди виносять на поверхню небажані явища втрат й у письменницькій культурі. За таких умов, вважаємо, на літературному небосхилі міста Українки зійшла зірка Вадима Горелова — автора шести, спішно зібраних книжок.

Перша з них присвячується подрузі по життю, педагогу із 40-річним стажем Лідії Олександрівні. У поетичних рядках “Биографии в географии” (2003 р.) автор дякує не лише “Лидушке”, “Лидусику”, а й своїм добрим давнім і новим друзям: “Васе, Татьяне, Лёне, Владимиру, Нине, Лиле, Свитуле, Любаше, Степану, Феде, Григорию Михайловичу, Виталию Мироновичу, Ляпинскому (в інших книжках напевно тому ж самому —“Ляллинскому, Лилинскому”...)”, Алексееву Борису Олексійовичу, Горай Францу Михайловичу, Парамонову Олександру Леонтійовичу (батьку супруги), усім з ким зводила доля за довгих сімдесят років з гаком і до кого він приязно ставився. Тут усе зрозуміло і виправдано, автор добре знає про що пише. Від щирого серця шле, наприклад, побажання вже немолодій Л.Новскої. “Ждать с Роси копчёного леща, а у Лёни (чоловіка) будь на то моща, а в постели меньше веселиться — ненароком можно развалиться!”. Для чоловіка є ще окреме: “Будь здоров, мой старый друг! Мы приехали не вдруг. Лида, Франя (песик автора) всё гав-гав! Будь, родной наш, только здрав!”.

Збірка “Друзей и жизнь благодарю. Поэзия, рассказы.” (2004 р.) прикрашається ро-динним фото, зберігаючи в основному текст і присвячення попередньої книги. Додаються й нові розділи, зміст яких не завжди відповідає назві. Може й нічого, що коли йдеться про захист вітчизни, пишуть: “Любить всегда не поздно, но многое наносно, особенно неснос-но, когда сильно спешишь... ”, тут не зайвим вважае автор й прибадьоритися: “Налей мне рюмку между дел, чтоб забалдеть меж нежных тел. Нельзя не обратить слова, прекрасна женщина! Она, она тебе покажет рай! А ты ей должное воздай. И Пушкин, не зовя Баркова, вытаскивал блядей с алькова... ”. Але зовсім дивно стає, коли у той же розділ “Защищать Родину” потрапляють й такі опуси: “Гаснут знаки зодиака, Франя спит, спит собака (неви-мушено поцуплене у Миколи Заболоцького, крім, звичайно, Франі), “Гоп-стоп (песня ло-шадиная)”. Закінчується цей розділ несподівано: “Не надо править рифмы мне. Я прокачусь на сатане, я не поэт, имею право! И лишь друзья мне крикнут: “Браво! ”. Тема самозвеличення проходить через усі книжки. “Хотелось бы сорить деньгами, их нет, приходится стихами... ”, не так необразливо виглядає про це в іншому місці:

Приятно получать подарки,

Но больше я люблю дарить.

Как будто триумфальной арки

Ступени щедро окропить...

Самовпевненості автору не бракує. Артилерист із 1949 по 1958 роки, що звільнився з армії у званні капітан, стверджує: “Я действительно один из тех офицеров, на котором дер-жится полк” і пояснює, що керував він артилерійською батареєю. І коли мама одного з мо-лодих офіцерів звернулась до командира батареї зі словами “Дорогой комбат”, у старшого лейтенанта язик не повернувся її поправити. Для мене, не військової, завжди здавалося, що “комбат”— це офіцер, який командує батальйоном, а не батареєю, Може я помиляюся.

Вже у першій збірці автор картинно вагається: “Публиковать? До славы ли?". Але чи-таючи ці книжки, так і бачиш людину, яка пнеться саме до слави. В наступних книжках він дає профілактичний укол колишнім “друзьям” із літературно-мистецької студи, яких не по-важає через те, що вони там колись його твори покритикували: “...не потому ль ваш альма-нах “хатынка”, а не здание?” “Как говорил в беседе со мной член Союза Писателей, Вергун —хамиллион”. Автор — людина дуже образлива. Не вибачає він і керівникам бан-ку, які відмовили йому у спонсорських коштах на книжку, не виділили “этих зловещих(!) 3,5 т. грн.” Цім негідникам з банку присвячує автор лайливі (він їх називає гіркими) рядки: “Прощай немытая Россия. В то время ждали благовест. Немытой стала Украина и главный банк в ней ПРОМИНВЕСТ”. Не зрозуміло тільки, до чого тут “немытая Россия?”

“Я хочу побыстрей написать и издать, раздарить свои книги”, “Не прост путь начина-ющего поэта и писателя ещё в далёкой от настоящих рыночных отношений стране”, — лу-кавить автор, адже його п'ять книжок переважно домашньої мемуаристики вийшли за спонсорський кошт “хорошего избранника горожан, настоящего патриота города Павла Генриховича Козырева, руководителей Трипольской ТЕС... ”. А головне, письменницьку “лодку в плаванье столкнул с берега замечательный депутат... наш”— автор говорить про підприємця Ігоря Юрійовича Скибу, який, незважаючи на критичні відгуки літстудійців ще на першу книжку В.З Горелова,, видану на кошти того ж І.Ю Скиби, продовжує спонсорувати свого улюбленого автора. Що ж так приваблює у його творчості щедрого підприємця? Можливо, такі рядки?

Уж десять лет, как я покинул Киев.

В мой новый град боится ехать киллер.

Здесь “Васюки”. А Бендер как мечтал!..

По Волге плавал и не знал:

Где Днепр, Стугна и Козинка.

Здесь два часа — грибов корзинка.

Где Лесница, у Ришелье!!

У нас таких, конечно две!

Це — з першої збірки, з балади про наше місто, яку автор назвав “Васюки”. Цей твір переходить й в інші книжки:

Третя книга — “Жить интересно!”(2005р.) присвячена безумовно теж достойній людині — батьку автора книги. Як покаяння виглядає таке: “Отцов в поэзии надо искать. Гораздо чаще в стихах наша мать...”. Про батька автор пише й не так багато, тому знову йдеться про все і для усіх: про дитинство, навчання, військову молодість, цікаві зустрічі... Думки про моральність, про могутні уми землі і поради, поради: кого забути, кого пам’ятати. Щодо власного письменництва (“Как быть? ”) вагань немає. “Боевая” подруга теж підтримує: "Горелов, как и большой французский писатель Экзюпери, который погиб в борьбе с фашизмом, считает... ”, “В моём масштабе у него почти энциклопедические зна-ния”.

У черговій книжці “Украинка, любовь моя!”(2006р.) з новою енергією автор заграє з читачем. До спогадів про подорожі про давніх друзів додається розділ “Отдохнём?” Сюди ввійшла і, до речі, не найгірша в книжці запозичена замальовка про генерала, який, пробач-те, наклав у штани. До своїх досягнень автор безумовно відносить власну “историческую эклептику” і “архиологию в Украинке”. Дійсно, про що тільки не нагадує автор читачу.

Про все автор знає і розмовляє, розмовляє... із Пушкіним, Маяковським, членами Єв-росоюзу... Коментує великі події від Володимира Святого до “помаранчевих”. Проміж ци-туванням від Козьми Пруткова, авторське, скромно підписане “В. Г.”, а вже потім решта відомих ...Олександр Дюма, Едгар По... і знову від автора, а вже потім — Шекспір. Інколи тут і далі навіть не розібрати де чиє.

У кожному з 600 примірників книги аж на 22 сторінках автор тиражує свою любов до міста. 35-річчю ТЕС присвячується д-у-уу-же літературний вірш:

И две огромные трубы с огнями красными.

Всё это близко, впереди, оно прекрасное!

Растёт и город, дом один.

Для власти дом, проект забил.

Напротив, значит, Горсовет.

Нашёл бы там народ совет.

“Горсовет” з великої літери — не друкарська помилка. Це прояв пошани до поважної установи. Подібні прояви пошани є й в інших місцях, коли автор пише з великої літери: “Руководство, Исполком... ”.

Безумовна окраса книги — роботи відомих в Українці фотографів, це ще 52 сторінки. Автор себе тут називає вже “мы”, складає “благодарность тем, чьи материалы помогли вы-полнить этот почти литературный труд: ...издательству научно-производственного жур-нала “Энергетика и электрификация” за специальный выпуск семирічної давнини “Три-польской ТЕС 30 лет”, бывшему директору ТЭС... за статью в этом сборнике, газете “Днеп-ровский проспект”, Юрию Павловичу Кузьменко”...

У четвертій книжці започатковується літопис Трипільської ТЕС. На фотографії є й центральний щит керування, його працівники. Нижче підпис: “Горелов Вадим Зиновьевич и Горелов Михаил Иванович”(?). Тих, хто працював на ТЕС, це шокує. Адже вони знають, хто дійсно там зображений. Користуючись матеріалом книги Миколи Величка “Світіть нам зорі”, автор безсоромно вставляє власні ремарки: “Прежде чем я начну называть главных строителей...”, “Но сейчас пойдёт речь о подлинных героях-строителях”, “Слава вам, доро-гие люди! Извините, что не смог многих назвать. Жаль, что не всё хорошее мы сохранили, значительно улучшив свой быт! Общение — это неоценимый Божий дар человеку! ”...

Амбіційна і заявка автора у міській газеті “Дніпровський проспект” на “Первопроход-цев” (2007 р.): “Прежде, чем приступить к описанию грандиозной стройки..., я считаю не-обходимым описать ту землю, где родилось всё это. А родилось это совсем рядышком с древнейшим селом Триполье, в раскопках которого находят хлебные зёрна веком в восемь тысяч лет! ”Правда, здоровий глузд врешті-решт перемагає і автор начебто відступає: “Это делали и будут делать археологи и историки”. Але насправді у книжці не так. Не зро-зуміло, чи письменницька це справа писати з помилками про те, що описано, наприклад, краєзнавцем М. Я. Філоненком, “который изрядно подготовился к беседе (ясна річ, з автором), немало потрудился над рукописным планом того места, где развернутся события этой книги”? Таке саме відбувається і з кореспонденціями газети “Дніпровський проспект”, корпоративними виданнями (“ГЭМ, Энергия созидания”, 2003 р., “Південтеплоенергомонтаж”, 2001 р.), матеріалами книги М. Величко.

Чому зафіксоване у старих документах поселення Столипіно, фігурує як “Столыпин-ка”, чому величина потужності електростанції на перших сторінках книжки зменшена у тисячу разів? I подібних запитань багато. Як кажуть, незнання не виправдовує. I винен не сусід, колишній працівник ТЕС, який консультував, праця з старими газетами якого вважа-ється роботою в архівах. Навіть дані про нагороджених працівників Трипільської ТЕС складені погано (і начальник відділу кадрів допомагав у цій морально важливій для читачів справі). Коли немає посилань на офіційні документи, за неохайність того, що написане(чого варті лише введені автором скорочення “ЗЭУ, ПЭУ”) відповідальність несуть не порадники.

Впевненість у своїй компетенції (“Пропагандист № 1”) дозволяє автору давати оцінки подіям, особам високого рівня старих часів і Президенту країни включно. А чи коректно, скажімо, про Г.I.Строкова, відомого енергетика, нагородженого високими державними званнями, писати: “Я его наградил высоким титулом...великого строителя”. Усім відомий твердим характером і технічними знаннями, авторитарним стилем керування, М.М.Красноштан постає “душой станции и города”. Присутня у книжці неправдива і непо-вна інформація не відповідає й поняттю “першопрохідців”.

Навмисно коротко кажемо про книгу “Твоя звезда” (2007р.). Тут знову багато запо-зиченого, повторів, перебільшень, асоціацій, вигідних автору. А помилок більше, ніж в усіх книжках. Може автор і “создал целую библиотеку справочников", “имеет много слов благодарности не только от людей приклонного возраста", і “писатель-моринист Станюкович” допоміг йому писати про офіцерів, а довідку про “путешественников” — супруга — географ. Але неохайно виглядає, коли Карл Маркс перетворився на “Макса”, відомі мореплавці змінили прізвища: Крузенштерн на “Крузерштейна (Пролив его имени между Курульскими островами. Корейський пролив.)”, Лісянський — на “Лисанского”. Якщо автор задає запитання: "Было ли творческое одиночество у создателей Козьмы Прутникова — трёх братьев Жемчужниковичей и Константиновича Толстого? ”, бачив як “рождались исторические произведения, кинофильмы и даже картины, как у Кукрыника”..., то яке знання тиражується? Не злічити у книгах помилок граматичних, лексичних стилістичних. Наприклад: “Не даром я постоянно вспоминаю... ”, “фое завода”, “проэктный”, “Сель а ви”, “брантвахта”, “курей”, “Садом и Гомора”, “р-н Броварей”, Ще: “...за полмесяца все (солдати) потеряли от 3 до 6 кг живого веса.”

Але чи варто так вже перейматися недоліками книжок конкретного автора? В решті-решт, кожен пише, як може. Можливо, це просто хвороба. Існує така. Називається графо-манія. Суттєвіше б задатися запитанням: а куди дивилися редактори, спонсори?

Щодо редакторів, теж можна пробачити. Ні Олексій Пермінов, ні його брат Володи-мир, які значаться у вихідних даних книжок як редактори, не є власне літераторами. Просто наближені до місцевої влади люди. І їм теж мабуть приємно побачити своє ім’я у певній графі друкованої книжки(може й це є хвороба?), але вимагати від них якісного редакторства просто некоректно.

Між тим, апетити автора щодо писання і видавання книжок ростуть: “Я пятую кни-жонку написал. Не верьте, что наглец я и нахал. Подсыпьте пороху в мою пороховницу, есть мысли в голове, мне б силу и в десницу”. Можна бути майже впевненими, що порох буде підсипаний, що цей літературний марафон буде й далі продовжено, а тиражі переви-щать нинішні 600 примірників.

Для цього у нашому місті створені всі умови. Не для всіх літераторів міста, яких у нас багато, причому дійсно талановитих, за яких не довелося б спонсорам червоніти, але які просто не існують для місцевої влади. Для місцевої влади існує тільки один — родич він комусь чи кум, чи ще хтось — той, про якого ми зараз говорили.

Колись, для того, щоби видати власну книжку, треба було мати щонайменше талант. Були ще і інші чинники, тому далеко не кожен з тих, хто вважав себе літератором, міг сподіватися побачити власне ім’я на палітурці книжки. Нині ж все спростилося. Були б гроші, і видавай будь що. А можна навіть і не мати власних грошей, а мати невибагливих доброзичливців серед успішних депутатів, серед керівників міста, у якому живеш... Не ба-риться, долайте сумнів: “Быть может старости находит тень? Иль страх, что не успею что-то? Всё может зря? А, может, трогает кого-то”.

Зачіпає, зачіпає і, можливо, навіть навчає... сучасним рецептам успіху. На жаль, плин безладного часу тільки й залишає міркувати про корисне і хибне і не лише у письмен-ництві.

Людмила Іванців

м. Українка