Маріанна Кіяновська живе і працює у Львові. Вона є авторкою шести збірок поезій, перекладач, есеїст, літературний критик і літературознавець. Книга, про яку йдеться, – перша прозова спроба. У збірнику шість новел.
Читати прозу письменниці нелегко, непросто. Око, що
призвичаїлося бігати рядками в пошуках сюжетних вузликів, зчіпок-розчіпок,
думаю, нічого в її текстах не знайде, але не тому, що там нема, що
шукати. Текст має поверхню і дно, тобто вертикаль. Темпоритм розвитку подій
максимально сповільнений і притишений. Читання потребує спокійної уваги та
співтворчості, і уважний читач обов'язково відчує й напругу пристрасті, й
глибину та важливість «дрібничок», що складають інтимне життя кожної жінки.
На перший погляд, проблематика новел не зачіпає нічого зверх гострого. Як
правило, це – жіночі історії, що містять у собі щось потаємне, незвідане, і
воно вабить нас, як остання незаймана ілюзія, що ще не зникла, це – опис
найтонших рухів закоханої жіночої душі. Новела «Все як треба» – вічна таїна
жіночого щастя й зневіри в країні любовних таємниць і марних, даремних
жалкувань; повітряно-легка розкіш прогулянки потаємною стежкою жіночої душі
(про що говорить поетична назва книжки) й загостреної чуттєвості; проблема
часу, що згаяний даремно й безнадійно втрачений – внутрішнє життя
суб'єктивного «я»: «…*о, Максе, ти знову акторствуєш; ти дуже подобаєшся
жінкам, і ми це чудово знаємо. Але ми із тобою звикли, що у нас все чудово,
– і в нас взагалі, і в нас як у нас; ми призвичаїлися до атмосфери
невловимої, ненав'язливої безтурботності, у нас щось на кшталт свята,
розтягнутого на щодень, – добра їжа, добре взуття, нам з тобою ніщо не
муляє, і ніщо не дошкуляє, а все, чого нам не хочеться, стається не з нами».
* Дочитавши новелу до кінця, ми довідалися, що насправді «все як треба» –
просто «декорація», тобто несправжнє, фальшиве життя. Гарний сподіваний
висновок авторки*: «Але мало мати щастя, з ним ще треба навчитися жити*»,
чого героїня новели не зуміла.* *
Новела «Гра у живе і мертве» – про те, що закохані живуть по своїх законах.
Інколи помиляються, знаючи наперед, що за помилки треба платити. Але
протистояти любові ніхто не може, а коли намагається, то прирікає себе на
тяжкі душевні муки. Спроба героїні примиритися зі собою принесла смерть: *«Я
заплющила очі – просто заплющила. Все, без чого я не змогла би жити, я мала
в цю мить перед собою, всередині себе; я нарешті збагнула себе; мені більше
не хотілося втікати. Здається, я таки заплатила Перевізникові. Здається,
вмерла».*
Характерною для стилю письменниці, на мою думку, є новела
«Прометей». Про що розповідає ця новела, що налічує двадцять шість
сторінок? Сидить собі чоловік *«під деревом у тіні – звичний для всіх у
своєму інвалідному візку»* * – *невиліковно хвора нерухома людина. Мурашки
повзають по його тілу: *«Думки про мурашок можуть бути думками про що
завгодно… одна з мурашок повзе по моїй руці, і це раптом нагадує мені про
радість; і я розумію, що все, про що я думаю, щільною, майже непроникною
верствою приховує мої істинні думки – про радість».* Радість нерухомої
людини – рух повз нього усього, що рухається в його «тут-і-тепер»: тінь від
дерева, метелик, що сів на коліно. «*Люди проходять повз мене, повертаючись
з міста, з роботи, тінь крони поволі сунеться вбік, зовсім скоро її не
стане… я міг би придумати для них обличчя… я міг би придумувати їх
безнастанно». *Видавець Оллендорф (1912 р.) відмовився друкувати роман
Марселя Пруста, мотивуючи це приблизно таким чином: «Можливо, я дурний як
пень, але не можу зрозуміти того пана, який на тридцяти сторінках
розповідає, як перед засинанням перевертається-перекидається з боку на бік».
Письмо нашої авторки за манерою нагадує прустівське. Підкреслюю, що вживаю
це порівняння в позитивному сенсі. На мою думку, це – помітна спроба
втілення стилю «потоку свідомості» на українському мовному грунті. *«Це –
ніби гра… Звичайно, я не сплю. Я встаю з ліжка – гола, бо все спаковане….
Білий колір – насправді не білий, не кремовий, не пастельний, я не вмію його
назвати… не виключено, що за межами сну я сплю, я це розумію. І саме тому є
так, що я майже не сплю. Не виключено, що сон – це мій єдиний спосіб не
спати».*
У тексті новели «Маг і принц» я знайшла рядки, що, на мій погляд, точно
визначають тематику першої прозової книги Маріанни Кіяновської: «*Маврині
ляльки… знали, що насправді є не те, що власне, відбувається, і не те, що
уже відбулося, а те, що так ніколи і не настало, не сталося і не збулося» –
*вустами ляльок промовила істина!
Тетяна Дігай
м. Тернопіль