Літературний форум
КНИЖКИ

ЗАБЛУКАНИМ ПАВУТИННЯМ

00:00 07.09.2007

ЗАБЛУКАНИМ ПАВУТИННЯМ

Колись говорили з Іваном Яцканином про потребу йому написати роман. Він написав „Ангела над містом”, який мені не прийшовся до смаку. Коли висловив Іванові свою думку, він висловив здивування – що ти від мене хочеш?

Думав про це, аж поки не проковтнув „...як збиті пси” – книжку психологічної прози. Властиво, це і є роман в оповіданнях, що має єдиний настрій, стиль, ідею, задум, мету.

Я вже писав у своїй книжці „Пряшівська гілка української прози” про творчий шлях Івана Яцканина. Він рустикальний письменник, але рустикальний у тому сенсі, що має за центр усесвіту свій Ряшів і його людей. І ось цей селянський син дає літературі книжку про внутрішній світ витонченого інтелігента, що має настрої, найтонші порухи, вагоме і глибинне внутрішнє життя.

„Добрим я вже був”. У світі і при світлі барної стійки маємо героя в оточенні непоквапних, але промовистих художніх деталей і синхрону внутрішнього монологу – вони живуть начеб паралельно, але разом з тим тісно переплітаються: „...тільки на величезному порцеляновому блюді вивалювався спечений заєць, ніби вдаючи, що йому поталанило, бо ж інших вухатих чекає довга і тверда зима. А йому так тепло і затишно.” Тонка авторська іронія тут дає про себе знати. Паралель з героєм тут так само присутня, і він це добре розуміє, бо „рум`янець дереться у лице”. Йому хочеться в ліс, до природи, до глибини себе самого – „Тут і порозкидує свої думки, хай звисають з гілляччя, хай їх струсить і на копитах рознесе усяка приблудна звірина”. Автор уміло і звабно малює портрет героя, паралелізуючи світ бару зі світом в самій людині: „Самітність була якоюсь дикою насолодою”, „Із самітності і відчуження готував у собі якусь дивну страву, яку нікому не пропонував, з`їдав її сам”, „Завидували його любовним історіям. Правда, їх було менше, ніж розповідей”, „руками погладжував волосся, ніби зупиняв його втечу”.

„Трамваї гризуть монети”. Ще один герой, подібний до попереднього внутрішнім світом (а, може, і той сам, хтозна) – „йому стало смішно, що на таких висотах думає про надто приземні речі”. Се оповідання відзначається дивовижною силою предметної психології („склянки лишали по собі на каталозі червоні кола. Голландський сир на столі пом`як, може, із-за того, що до нього якось не тягнулись руки”), звукописом („смереки. У присмерках...”, „душа у нього, як м`якуш хліба”), чіткі, як монети, визначення („Раптом сміх притих”, „звуки без слів”).

„Кришталики морозива у місячному сяйві”. Річ напрочуд тонкої роботи – пластика просто віртуозна: „дотворює атмосферу цього підвечір`я”, „Одні щезли, інші зреклися”, „довіряв усім, хоча б і тому, що не хотів належати до тих, які вже не довіряють нікому, а пізніше лякаються власних снів і слів”, „виблідлий місяць виглядав як художнього смаку позбавлений твір”, „сидячи біля багаття, дивився у полум`я, що постійно тяглося вгору, вище й вище, ніхто його не пригнічував, ніхто не змушував бодай на мить зупинитись”. У цьому творі штивно і доречно вплетено у канву оповіді незатерті іншими авторами народні прислів`я: „час – не гребінець, але голову чеше”, „утікав од диму, а впав у вогонь”, „ „Хоч яка стара корова, та солі полиже,” – це від батька чув, а батько, напевно, ще від свого”. Починаючи з цього оповідання, Іван Яцканин безпосередньо звертається до свого читача, якого бачить і вірить, що той його читач його чує і відчуває: „Ти розчарований, мій читачу? Павло повільно старів, а ти, може, хотів дізнатися, чи й боявся смерті. Здається, що ні, хоч врешті-решт... Ні, вочевидь, не боявся, бо знав, що його смерть вже не заподіє нікому ніякого лиха. Він себе і смерть сприймав занадто тверезо, скоріш його жахало сьогоднішнє відкриття...”

„Сторож цвинтаря або У розлучення зелені очі”. Знов той же герой, такого штибу. І портрет його ось: „Навіть будучи хлопцем, там порятнку не шукав. Знову його потягло у світ, хай залишається хата і все навколо”, „Його акуратний ритм вичаровує на обличчі спокій, задоволення”. А це вже портрет іншого. але який красномовний: „Усе життя від нього тягло вдень бензином, ввечері – дешевою горілкою”. Автор не просто малює портрет, а й вмонтовує його у відповідний людський контекст -- „Всі вдавали, що з півсловечка його розуміють і вірять йому, як своїм п`ятьом пальцям. А він, може, на правду й не дихав”. У цьому оповіданні, сповненому цвинтарного настрою дивним чином поєднались простота народної мудрості („Не переймайся, тут уже всі застраховані”, „Ти ще у штанці пускав”, „— Стара для мене була. – Коли береш до рук гроші, ти ж не дивишся, у якому році їх надруковано”, „У високого жита колос пустий”) і глибина медитативної філософії („Не можна ж так, бо й щастя не буде, коли отак”, „...віщували тільки байдужість і смерть. Байдужість до всього того, що діється, а смерть, як завершення цієї байдужості”). Разом це – поезія. Ось така: „Життя промайнуло як тінь, в яку хтось час від часу кинув трішечки світла”. А ще Іван штивно дарує українському читачеві замінник „дзеркала заднього виду” – „поворотне дзеркальце”.

Внутрішній світ героя заміняє й самого героя у оповіданні „Втрата пам`яті”. Він відкриває перед собою, а відтак і перед читачем пластику переживання себе самого, свого життя і життя свого життя: „Все має своє минуле – почуття і думка теж. Від них не втечеш”, „я тобі казала, то не той світ, а ти своє твориш”, „Коли замовкли, здається, кожен думав про своє, і зовсім не те, чого сподівався би інший, і навіть не про те, про що щойно розмовляли”, „надія почала його більше вабити, ніж дійсність”, „з переляку не міг прийти до слова”, „Рукою провів собі по обличчі, ніби хотів упевнитися, чи це ще він...” Те, що є одкровенням для читача, перед тим так само було одкровенням і для самого автора.

Перескочу кілька оповідань безмовно, аби завершити сю рецензійку „Втечею від нескінченності”. То є направду поезія в прозі, мандрування „заблуканим павутинням”, де „дощем розмиті слова із шипшинового куща падають на землю. Даремно. З них уже нічого не виросте...”

Є у книжці відверто немічне оповідання „У долині воронячих вічок”, є дещиця авторської глухоти, яка, проте, при перевиданні легко зникне, не порушивши канви творів.

Осібно треба сказати про чудову графіку Ольги Скоробогатько. Вона уяскравила своєю сепією книжку, зробила її прозорою павутиною, що заблукала...

Роман Кухарук