Літературний форум
ПРОЗА

НІ СЛОВА ПРАВДИ

18:53 24.10.2008

В тиші ранкової аврори почувся скрип сходинок. Схоже, що жінка обережно підіймалася на другий поверх до оселі знадвору. Старий навіть запах її духів відчув. До болю знайомий. Майже зримий. Відразу впізнав її, ще до того як вона обережно постукала в двері.

- Заходь, Амеліє, - запросив голосно, що аж Прохір прокинувся,-

Прохоре, запрошуй дорогу гостю до світлиці, бо сам я вже не встану...

- Что? - зпросоня пробелькотів лікарський лакей, що останні дні

ціілодобово доглядав за хворим, - куда кого просить?

- Та чи не чуєш ти, що до нас гості?

- Где? – розплющив очі здивований чоловік.

- За дверима. Та хутчіш відкривай. Амелія прийшла.

- Вчера, якобы Катерина приходила, позавчера Оксана, сегодня

Амелия.., - тихо пробурчав помічник лікаря.

Прохір запалив свічку, шаркаючи босими ногами підійшов до дверей, відчинив їх, виглянув, знизав плечима і підійшов до ліжка хворого.

- Нет там никого. Приснилось вам наверное...

- Та чому ж приснилося? Що ти і запаха парфюму не чуєш?

Пішла, мабуть, поки ти очі роззявляв. Чуєш, на вулиці сніжок

скрипить під її каблучками.

- Рано еще, барин. Пустынна улица еще. І никого там

нету. Сереть только начало. Кто придет? Врач часа через три обещался заглянуть. Может молока разогреть?

Я сам зійду до кухні.

- Да куды уж вам... Лекарь не велел вставать. Да и клокотали вы

целую ночь как вулкан, прости Господи.. Я сам сейчас. Еще успеется. Позже...

- Ти теж хропів неначе кінь. Гостю проспав. Піду я сам на кухню,бо вже годі лижнем лежати. Ще тижнів зодва полікуюсь і гайда на Вкраїну. Там і клімат не такий вологий, та й весна вже бере своє. І Амелія мабуть далеко не пішла. А як і пішла, то повернеться, а ти її знов проспиш. Допоможи піднятися і йди відпочивати. Рано ще...

На превеликий подив Прохора старий таки піднявся і клекочучи хворими легенями почав спускатися дерев’яними східцями на перший поверх до кухні.

- Молоко - в кадке на столе. Спички – в чуланчике, - навздогін

старому сказав слуга і обережно пішов за ним, підсвічуючи дорогу.

Старий таки дочвалав до кухні. Посміхнувся, навіть у сивий вус. Обвів поглядом стіни, стіл. Зупинився на вікні. Точніше, на сірій плямі світла в ньому. У блакитних, вже, мабуть, не видящих очах, запалала іскорка блаженства. Так, наче вгледів він там щось чисте і надто приємне, після побаченого далі не варто було б і жити. Ще стоячи він протяжно і зі свистом вдихнув, а видихнув вже на підлозі, обличчям донизу...

Прохір схилився над тілом. Якийсь час слухав серце та мацав пульс. Потім склав руки покійникові на грудях, підвязав щелепу полотняним рушником, щоб не захололо обличчя з відкритим ротом, одягнув на себе шапку і кожушину і пішов в бік Василівського острова, де мешкав його патрон – лікар Бронберг.

Юрій Горовий

прикріплено файл "ni slova.doc"