Літературний форум
ПОЕЗІЯ

Клейок і медок

17:08 19.05.2009

Клейок і медок

Я кажý тобі, кáжу, як медом мажу.

Руту-м'яту, солодку жижу лúжу.

Хоботок свій тягну по ту ману

Як дістану - паном стану і в'яну!

Ми бджоляра великого всі бджілки.

Фостики й пички в нас у тому пилку.

Напуває нас Бджоляр своїм єлеєм,

Цим живим, смачним, поживним клеєм!

Кладу на лади і кисну, висну.

Ласо масну страву тисну.

Живу, поживну до ночі тóчу.

Клейкого єлею не хочеш? Хочеш!

Ми бджоляра великого всі бджілки.

Фостики й пички в нас у тому пилку.

Напуває нас Бджоляр своїм єлеєм,

Цим живим, смачним, поживним клеєм!

Кручу, верчу, темне тільце в мильці.

Витріщусь, викручусь - змащу рильце!

Збираю зброю, згуртую зграю,

Витягну, втягнуся, вигнуся - полюбляю!

Ми бджоляра великого всі бджілки.

Фостики й пички в нас у тому пилку.

Напуває нас Бджоляр своїм єлеєм,

Цим живим, смачним, поживним клеєм!

Кущовка (гімн)

Місто, рідне ти місто,

А за Кущовкою - степ.

Як тебе не любити,

Як не читати реп?

Про тих дівчат волооких,

Чистих, як білих сніг?

Про ці тополі високі,

Про те, як залазив на них.

Як ми гуляли з тобою

Вздовж проводів й теплотрас,

Як ти нєсмєлой рукою

Мене смутіла нараз.

А вечори над Інгулом,

Де прочитав тобі стіх...

Їздили ми на мопеді,

Їли хотдог на двоїх...

Був я таким ніжним-ніжним,

Була тривожною ти.

Та з Черепом ти загуляла -

Світлі накрились мєчти.

Закінчити гангстерським репом

Хочу я пісню, друззя!

Як тебе не любити,

Кущовка моя?

Звізда

Я йду собі по вулиці Єгорова

Й мені дуже кльово, як то кажуть – здорово.

Купив собі я туфлі модного фасону,

Випив пляшку „Оболоні” із горла я для розгону.

Йду по вулиці звіздато. Це тому, що я – звізда.

Кажуть, це у всіх проходить. Та у мене – навсігда.

Сам від себе я у шоці, бо красивий, що капец.

От такий я кльовий парень, от такий я молодець

Знає кожная собака, знає кожний почитатель,

Що один такий я кльовий, хто не вірить – тот прєдатєль.

Візьму в руки я гітару і натисну на пєдаль.

І не треба мені ордєн - я согласєн на медаль.

Йду по вулиці звіздато. Це тому, що я – звізда.

Кажуть, це у всіх проходить. Та у мене – навсігда.

Сам від себе я у шоці, бо красивий, що капец.

От такий я кльовий парень, от такий я молодець

Я – герой усіх романів. Я – полковник. Мені пишуть.

Мене хвалить Злобний Крітік, і мене кохають лише.

Руки тягнуться до мене. Тільки мене чують вуха.

В Інтернеті написали: йо, респект і поважуха!

Йду по вулиці звіздато. Це тому, що я – звізда.

Кажуть, це у всіх проходить. Та у мене – навсігда.

Сам від себе я у шоці, бо красивий, що капец.

От такий я кльовий парень, от такий я молодець

Пісня про ТВ

Світ, світ придуманий давно, напевно. Вже темно.

В квартирі телевізори поснулі ожили в повні сили.

І скляні голубі екрани заліковують наші рани.

Дивляться оком доброго бога, кваліфіковану дають допомогу.

Призначаю тобі побачення на місцевому телебаченні.

І поки всі зв’язки не втрачені – ми пробачені, ми пробачені.

До зустрічі в ефірі, любі друзі, мої милі!

Колисають, грають нас, зомлілих, радіохвилі.

Ми жили, ми жили, ми були, ми мали тіло красиве,

А потім зненацька, без гвіздка нас прибило КДТРК.

Наше тіло і наші душі викидає як китів на сушу.

Притискаємо пульт до скроні. Ми в твоїх, у ефірних долонях.

Призначаю тобі побачення на місцевому телебаченні.

І поки всі зв’язки не втрачені – ми пробачені, ми пробачені.

До зустрічі в ефірі, любі друзі, такі красиві!

Колисають, грають нас, зомлілих, радіохвилі.

Ми тонемо, тонемо, танемо стильно, так повільно!

Канали надсилають у простір сигнали стабільні.

Ми прописані в телепрограмі, тож зустрінемось після реклами.

Залишайтеся з нами й надалі на телеканалі, на телеканалі.

Призначаю тобі побачення на місцевому телебаченні.

І поки всі зв’язки не втрачені – ми пробачені, ми пробачені.

До зустрічі в ефірі, любі друзі - добрі звіри!

Колисають, грають нас, зомлілих, радіохвилі.

Не склалося

Щось не склалося, щось не збулося,

Щось тримало і не відпустило.

В небі блимало, з неба лилося.

Небо хворіло, в неба боліло.

Неминуча, незвична і прикра

Ця печаль, ця хвороба, цей смуток.

Що тепер, моя любая киця,

Де шукати від суму притулок?

Чи чекати волхвів, що зі сходу

Принесуть нам дарами цю осінь?

Чи творити з вина чисту воду?

Запросити дванадцятьох в гості?

Загубити б ключі всі від смутку!

Все забути – адреси, паролі.

Не чекати листів, вимкнуть трубку,

Відпустити птахів всіх на волю.

Сісти в поїзд, що їде далеко,

Залишити борги і тривоги.

Відчинити всі вікна, всі двері

І проспати цю осінь в дорозі.

Триста слів

Буває і таке – зів'ялих квітів осінь,

Солоний смак дощів. Забутий сонцем світ.

Зухвалий листопад по місту смуток носить.

Без болю, без жалю зірве останній лист.

Минущий віком день. Журби сурмистий голос

Наспівує, кричить, шепоче триста слів.

Цей смуток, ці слова... Цього й замало, й досить.

Холодних дотик рук і марний поступ днів.

Безладний танок хмар, безжальні сиві вітри.

Туман. І час завмер у сутінках квартир.

І пензлями дощів допише осінь титри.

Пейзажі середмість. Вино. Пастель. Папір.

Загублені в містах, забуті в середмістях,

Не вірим тим словам, шукаєм серед слів

Підтвердження того, що осінь, дощ і листя

Лише минущий сон, сон вулиць і мостів.

І буде день, коли моє вікно збіліє

Снігами теплих зим, що тануть на очах.

Можливо, лиш тоді забути ми зумієм

Ту неземну печаль осінніх днів в містах.

Серпень

Напнуться жилами-дротами

Тролейбуси старого літа.

Блукаєм, змушені віками

У серпні жовтоокім жити.

Булó й не бýло, стогін й сповідь

Змішали й зшили наші душі

Тонкими й теплими нитками,

Мазками по паперу тушшю.

Нестерпний серпень, терпке літо.

Здається, зупинився час.

А з неба вбогі вічні боги

Так дивно дивляться на нас...

Нам випала нелегка доля

Кохати й жити цього літа.

Торкатись неба мимоволі,

Ламати пожовтілі квіти.

І непокоїть лиш майбутнє.

Невже, утомлені й зігріті,

Ми зустрічатимем ту осінь,

Залишивши в спекотнім літі

Нестерпний серпень, терпке літо.

Здається, зупинився час.

А з неба вбогі вічні боги

Так дивно дивляться на нас...

І лиш під вечір розумієм

В тролейбусі, маршрут четвертий,

Що втримати ми не зумієм

Спекотний і нестерпний серпень.

На зламі неба й міста – вічність.

Нестроєм струн, нестатком фраз

Несвоєчасна драматичність

Осінніх смутків серпня в нас.

Нестерпний серпень, терпке літо.

Здається, зупинився час.

А з неба вбогі вічні боги

Так дивно дивляться на нас...

Прима

Я люблю тебе, „Примо”,

Тому що за своїми своїми смаковими якостями

Ти не гірша за продукцію

Провідних виробників цигарок.

Коли на небі зірки, як цвяхи,

Блищать таємниче, я зайду

До найближчої крамниці

І за 35 копійок я куплю тебе.

І тримаючи в долонях

Червону пачку з білими літерами,

Я розумію, що світ існує

Зовсім недаремно, так...

Тож я люблю тебе, „Примо”,

Тому що за своїми своїми смаковими якостями

Ти не гірша за продукцію

Провідних виробників цигарок.

Без сорому, без болю, без жалю...

Без сорому, без болю, без жалю

Вкраду це небо, зорі, пил, сузір'я.

Вина, кохання, ангельского пір'я?

Чого ще треба? Вітру? Снів? Дощу?

Бруківку цю з теплом твоїх слідів.

Старезні двері - ти за них трималась.

А потім цілий вік зайти вагалась.

Відігрівала рухи рук в теплі.

А ще цей гомін вулиць, днів, подій,

В яких твій подих, доторк відчувався.

А я знайти тебе все намагався.

Стояли на заваді зимні дні.

І неба клаптик в мокрому вікні

Дощив дощем, сніжив асфальт снігами.

Ми залишались сам на сам не сáмі.

Між нами проходили наче сни

Ці дні і ночі, тижні, вир століття...

Час не з'єднать дротами. Ми ж - могли.

Шукали і знаходили в мовчанні

Все те, що не знаходили в вині.

Халепа

Осінь. З ангелів сипляться крила.

Темні й самотні дерева мовчать.

Все, що тримало мене, моя мила,

Під вічним небом - змиває печаль.

Кроки, рук рухи, у поглядах - подив.

Вічні й минущі застиглі слова.

Я залишаю себе, дме в вітрила

Вітер північний півночі, півдня.

О, халепа...

Ми загубились у місті, причетні

До сотворіння душ вулиць й домів,

Осінь, тінь неба, ганебне безсмертя,

П'яне бароко і вереск котів.

Місто, як місце, де камінь і небо

Разом сплелися у танку віків.

Люди, примари, святі, волоцюги,

Все, що не зміг і чого не хотів.

О, халепа...

Несвоєчасно підкралася прикра

Осінь, що хвора холодним дощем.

Необережно та так небезпечно.

Небо із льодом і лажа з плащем .

Втрачені крила оплакує ангел.

П'ємо без сорому з пляшки до дна.

Що залишилося? Мокрі дерева.

Бодун листопаду. Болить голова.

О, халепа...

Дахи. Антени. Холодні горища.

Вище - півнеба, півсонця, півдня.

Півжиття позаду, півбуття - після.

Півроку, північ, крик півня, пиття.

Приступи вітру та пристрасть застуди.

Ангел затрубить в захриплу трубу.

Руки холодні, і пиво, і губи.

Джаз в нього чоткий. Та я вже піду.

О, халепа...