Одіссей
«Дуже їй заздрили ви,
що в небі живете безжурно…»
«Одіссея» V, 123;
Богорівний єси
Одіссей Лаертід
Куди котиться світ?
Чом зійшло все на пси?
Люто стиснеш кадик
Та не стримаєш плач
Хоч скрутися в калач
Хоч надмись, як індик
Це тобі за свиней
Що убили биків
І за всіх байстрюків
І безчестя кіркей
Що надалі гряде
Твої очі сумні?
Навіть німфа вночі
Не розважить тебе
І с-с-сичиш і с-с-сюрчиш
І зриваєш хітон
І прожовуєш сон
І вином булькотиш
І складаєш плоти
І гребеш в далину
І Каліпсо одну
Залишиш стерегти
Острів ласки і втіх
І шалених ночей
Хтивий пес Одіссей!
Бісів син, вустобріх!
****
Моя лагідна Праго…
Викрадаючи вкотре Європу
З твого тіла
Все більше бажаючи, прагнучи
Розчинитися десь поміж готикою
І ренесансом
Затремтіти від дотику
Прохолодного жовтого золота…
****
Спокуси мене маками ніжними
Стиглим сонцем
І ріками повними
Затягни мене в танець язичницький
Спеленай мене тілом настояним
Я встелю на землі
Дику папороть
Заквітчаю солодкими квітами
Заховай мене в персах і косах
Спокуси мене маками, ріками…
Колумб
Де ж ти, Індіє, мріями скормлена?
Все єство його стомлене, зморене?
Він вже спраг, він стомивсь
Як вино він прокис…
Сучий бриз!
Лише вітер, ні смужки землі
Тотемізм, содомізм на його кораблі
І мистець графоблуд, рукоман капітан
Океан!
Вже в Атлантиці здохли медузи і гниди
Всі нептуни, тритони і рідкісні види
Всіх рептилій морських…
Мир їх слизьким тілам!
«Ах» чи «ох», яка в біса різниця
Якщо Індія зовсім не там?
****
Листом осіннім на підлогу впаде лист
Розписаний чорнилом
І стрілки на годиннику, неначе стріли гострі
Кривавлять крила…
Зажурений підсвічник, молитва, воскові сльози…
Не повернуся, я так і лишуся мандрівником в дорозі
І десь у горах квіти і гірський полин
Прошепотять мені: «Все сказано. Іди собі один…»
****
Не печалься прощаючись
Провінційний вокзал
Продасть тобі кави без цукру
Зазнимкує на згадку перспективу вагонів
Твоя пам`ять
Обійми усміхаючись, подай мені руку
Це воно мене душить
Те, що ти називала коханієм
Я напишу багато листів і вертепів
Рознесу по редакціях
Згину голодною смертю
Ти пошлеш мені грошей
Якраз на труну
І цвинтар за Києвом
У гріб покладуть пів-котлети
Без м`яса, без хліба, солі і перцю
Надибану десь на Подолі в помиях
І випита кава, і знімок пожовк у газеті
Ти завела собі
рибок
сусідку
кота
бронтозавра
А я напишу кандидатську, есе
роман у віршах
На тему ініціацій
Не їж на сніданок «Фарнетті»
Помреш… Не пробачиш ні нині, ні завтра
Вар`ятських моїх варіацій
Торгуючи тілом своїм, точніше його головою
Я буду ходити, немов божевільний всміхаючись
Коли напишу свою докторську
Про паралельні світи
З вокзалу і кави з твоєю сльозою
Не плач як прощаєшся
До того ж, якщо назавжди…
****
При місяці в горах я може й хотів би лишитися
Блукаючи вільним нічним перевертнем
Якби тільки міг при вогні помолитися
За ту, без котрої одному нестерпно
Якби диким вовком, нехрещеним духом
Мені б не хотілось явитися
Край постелі білої демонським другом
Її стерегти залишитися
І в тихім світанку зостатися поряд
І з мороком в безвість не линути
Коли доторкнеться вона моїх скроней
Не давши від світла загинути
І було б не жаль ані гір, ні свободи
У заході сонця покинути
Якби у ранковій зорі її вроди
Хоч мить довелося спочинути
*****
У напівтемряві звивається проміння
Проміння зір і промені вогню
Земне й небесне в дивному сплетінні
Вихоплюють тебе із мого сну
У напівтемряві ти будиш мене рухом
Легким і таємничим, як жага
Зриваєш пелену із мого слуху
Шепочеш: «Я твоя, твоя, твоя…»
В квадраті вікон ти танцюєш тінню
Злітає, мов нічна мара, вбрання
Ти найсвятіше демонське видіння
І ти моя, моя, моя…
Асоціації
Альпи…
Оленка…
Тюльпани…
Жовті, як сонце
Руки-пелюстки
Снігом укриті
Гори…
Краса…
Таємниця…
Темні чорнила
Брови-крилята
Птах перелітний
Оповідь…
Магія…
Тиша…
Всім поділилось
Серденько рідне
Можна спочити…
****
Коли я залишу земні обійми
Душа розірве груди, як бентежний птах
Як вітер в сни його твої завіє
Впізнаєш погляд мій в його сумних очах
І буде мати птах той дужі крила
В них загорне тебе, коли біда прийде
І знатимеш лиш ти, що його сила
У серці тому, що кохатиме тебе
Коли покину й розчинюсь у сонцесході
По променях його зів`юсь плющем
Як неба досягну відтоді
До тебе блудним вернуся дощем
Коли почуєш як він тихо шепче
Впусти його до себе на нічліг
Бодай на мить я обійму кохані плечі
Хоч крадькома торкнуся вуст твоїх
Роздуми
В ляльковім тілі схована душа
Людська…
Чи скована вона
Ти мовиш: «Я жива!»
Хтозна…
Хоча, до неживої плоті
Не вабить так людську істоту
А у повік твоїх польоті
Ще видно навіть рештки цноти
І безсоромно гарні груди
Немов усюди…
Очам нема остуди
І пам`ять, як вербові прути
Ні, не забути…
Не смійся! Усмішка твоя
Усе ж виказує ту душу
Заховану чи сковану у диханні…
Її ім`я… Не «Лялька»…
Втім, навіщо я ляльковість рушу?
Одному «поету»
Я вірш сьогодні написав
Всі слухайте!
Папір ще пахне, я вам дам
Понюхати
Де критики-писаки? Гей!
Мерщій сюди!
Я хочу, щоб жили віками
Ці труди
Як не напишете, то відплачу
Вам псам!
Про себе я газету видам
Сам!
І буде тисячним її
Тираж
Дарма, що слава вся моя
Міраж
Вже десять літ я в творчості
Прожив
Я запилився і розквіт
А не прогнив…
****
Життя, немов вино дешеве
Самотні краплі на дні кухля
То я з тобою, то без тебе
То я цвіту, то я вже трухну
Жаль тільки не лічив я краплі
Що падали, немов в клепсидрі
Я п`ю, і ти вином просякла
Моя столика люба гідра
****
Світанок розквітав устами
У соннім диханні троянд
Срібляста стежка із туману
Ховалася в новий туман
І не хотілося літати
І поцілунків водоспад
Просив ще трохи подрімати
У соннім диханні троянд
Заховане тремтіння ночі
Між чорнобривцями… А нас
Немов найбільшу таємницю
Сховає ранок ловелас
Капітан Кук
Ще не бачив такої ти вроди
Хоч крізь воду і землю продерся
І як добрий католик приходиш
Помолитись вночі її персам
Острів`янки-язичниці ложе
Замінило штурвал і вітрила
Хто врятує тебе як не зможеш
Подолати шторми її тіла
Хто відправить у рідні широти?
Хто твій розпач і біль утамує?
Ти волаєш, роззявивши рота
Та ніхто вже тебе не почує…
Струть щоденник про Джеймса-приблуду
І на спис нанизають гербарій
Не чинитимеш більше ти блуду
На священній землі, на Гаваях…
8 лютого 1587 року
Марічка Стюарт схована у замку
непуританка,
католичка,
лесбіянка,
Підеш до страти після мук
і посту
В шістнадцятім столітті, боса
Зреклась престолу, цноти,
родоводу
Французів, францисканців і
Франциска
І тільки кат гостритиме очиська
На твою звабливу шотландську
вроду
Уся віддяка і кінець памфлету
Престол посяде Яків…
Вмре Єлизавета…
Скандинавський
мотив
Прохолодний листок
жовтим полум`ям
очі остудить
Стане легко…
Ти знімеш вінок
Ти розкриєш обійми
Повієш
Заколишеш мене вітерцем
Я завмру під твоєю корою…
Просочусь від коріння до самих…
до затиснених міцно гілок
Стане легко…
Займуся живцем…
І живицею осінь по краплі
Відлічу.
Будеш мати на перстень
і з смолястих намисто зірок
Поліські мелодії
перша
Я мольфар!
Я чаклун!
Я стихія вогню
Полоню тебе жаром зізнання!
Це мій дар!
Це мій хрест!
Я тебе огорну
полум`яним і диким коханням
Прихилю!
Надіп`ю!
З чаші вуст, як вина
твого стогону й твого жадання
Спопелю!
І присплю!
Проклянувши зорю, розчинюся у сірім
світанні…
друга
Бреде понуро
Мов кінь за мною
Душа похмура
Понад рікою
Іде небавом
Трави не рушить
Чорту в забаву
Віддам тя, душо
За карі очі
За стан зміїний
Плинь серед ночі
На берег інний
Душа в знемозі
Як пташка квилить
На півдорозі
Ламає крила
Не чують крику
Бояри в шатах
Прийдуть музики
Весілля грати
Давай помремо красиво!
Здійнявшись у небо, мов янголи
Вустами хапаючи спраглими
Розщедрену зоряну зливу
Без сліз і ошуканих плинностей
Почувши немов з необачності
Відлуння подяк і невдячностей
І прощення давніх повинностей
На луках застелених квітами
Закутаних в ковдру небесну
Відправиться радісна меса
І більше душа не болітиме…
Поліські мелодії
(четверта)
Колись летів
Голубку стрів
А був я сокіл
Вбить захтів
Вона у плач:
«Чи ти не бач?
Не птаха я –
Душа-втікач»
«Куди летиш?
Так дріботиш
Чи кігтям моїм
Поясниш?»
«Лечу у вирій
Дивна сила
Мене підняла
Із могили
На ній сиділа
Хлібець їла
Над своїм тілом
Воркотіла
Те біле тіло
Наболіле
Його неправда
Оповила
Не знала я
Не відала
Косу зарано
Розплела
Була за дружку
Труни дошка
Пусти, соколе
У вирій душку…»
Стриптиз
Роздягнешся повільно
та іскристо
Як цигарковий дим звиваючись
Знімаючи
шовково-ніжні крила
Звільняючи
казково-пишні груди
Купаючись у музиці та Місяці
Несила зупинитись тілом тішачись
І будеш віддаватися втопаючи
У хвилях гріхозродженої пристрасті
Здіймешся раптом над забутим островом
Згадавши з острахом про янгольські висоти
Забувши з болем про людську істоту
Таку підвладну крайнощам
і вічності…
Ода дівчині
Красуне-янголе, якби ж
Ти знала, Боже милий!
Краси своєї дивовиж
То не питали б твої очі
В моїх очей, чому ті хочуть
Віддати сон у твої крила
Сон наймилішим міг би бути
Торкалась ти моїх плечей
Не знаючи куди штовхнути
У рай чи в пекло
Ледве смеркло, здавалося б
А сон з очей
Я йшов на парубоцькі гулі
Узявши втому, як наплічник
Бродити вздовж земної кулі
Іти у рай
Примарну даль
Іти по колу, вслід за ніччю
Тепер подряпаюся вгору
Вмощусь на полюсі. Коли ж
В полярну ніч рухомі зорі
Обіцяні зіткають крила
І вознесуть моє світило –
Краси твоєї дивовиж