Бетон/приціл
За тихим бетоном, холодним і сірим,
Злітає у гору дим атомних станцій.
Відкинувши скромність, голодні повстанці
Дорізують тих, хто засів у квартирах.
АЕСи, як прихисток всім безнадійним,
Дозволять ввійти у розжарені стіни,
І хвилі отруйної білої піни
Під напівзруйнованим сірим склепінням
Омиють нам ноги, отруять нам шкіру.
Повстанці не сунуть сюди свої морди.
А нам залишається тихо і гордо
Вмирати і бачити світло крізь діри.
Надія на те, що цей бій скоро стихне
Вмирає із кожним пронизливим зойком,
Від цього здригаються люди у койках,
Та кров по артеріях змучених стигне.
Ось я не витримую, перший зі злиднів,
Побачивши зовні покинуту зброю.
Тікаю з АЕСу, і ніби стрілою,
Добіг до гвинтівки. Схопив, і підстрибнув.
Побіг метеором до сірого дому.
Його вже очистили. Він вже порожній.
Сюди не зайдуть комісари ворожі.
Мене не вполюють у купі бетону.
Тепер я мисливець. Тепер Я на ловах
Гвинтівки приціл, як вікно у майбутнє.
Покаже, хто з виродків стане наступним,
Хто думав, що зможе, а він не готовий.
Стрілятиму, поки набої в кишені,
Не вистачить – значить піду врукопашну
Хай ноги обдзюрять, кому було страшно.
Мій погляд – в прицілі, тож я – незнищенний!
14.04.09
НЕвдячність
Мою голову мили піском і отавою,
Коротили ноги асфальтами миль,
І поклали до Бога, понад Влтавою
В Білий чеський автомобіль.
Крила різали шумом над Токіо,
Маріуполь з Кривбасом легені вбивав.
Встановили пам’ятника високого,
Щоб надати образ орла.
Тільки пам’ятник – десь під Харковом
Де навряд чи проїде радянський танк.
Та покійним зазвичай якось однаково:
На могилі що, Хрест або Ангх.
Заспокойте заздрість звірячу втіхою,
Що залишив я щось і не вам – не собі
Я – людина планети, і дідька лисого
Виймуть душу мою із землі.
Потім, хоч піраміду будуйте єгипетську,
Чи то пак,насипний слобожанський курган.
ЦЕ - умовності! Знайте лише, невігласи,
Що уже не завдячу я вам!
Час мрій
Цей час – час втілення мрій,
приблизно друга година ночі.
Коли відкриваються всім охочим
двері до світу чарівних подій.
Ти маєш також у кишенях ключі –
варто лиш добре пошарудіти.
Їх носять у п’ястоках крихітки-діти,
заснувши у ліжку їх дістаючи.
Повітрям блукають сонливі дрімки.
Ти переді сном настрій маєш чудовий?
Якщо ти до мандрів у казку готовий –
по хвилях пливи чарівної ріки.
Ти бачиш, у сні відбувається те,
чого би не мав у бадьорій уяві.
Лише стережись запливати до Наві,
з якої наврядчи відпустять тебе.
Як спати ітимеш – то вже не забудь
дістати ключі та замислити мрію.
здійснивши її, серце спляче зрадіє,
то ж очі заплющ – і сміливо у путь!
Назадъ!
Завтра до Вікраха…
Назад, назад!
Чекає Держпрому рима.
Вигин маркізу – ботанічний Сад!
Тенета доріг, крізь гул канонад
І стьобану ковдру диму
Тікають від серця.
кудись, кудись!
І, ніби пухлина раку,
Вбивають околиці передмість,
Женуть на узбіччя тваринну злість,
До придорожнього знаку
«Вікрах!» І смуга червона, мов мак -
Навскіс по літерах чорних.
Це значить отак поїдає рак
міста, де життя відбиває такт
агонії … неповторно
Вікрах
1. Вікрах – це там же, де Рлай
2. Тільки час там інакше плине.
3. Місто вважали столицею України.
4. Та тільки славетний Козак Мамай,
5. Коли викрав мапу у Альхазреда,
6. Довів, що Вікрах – космічна база,
7. описана у словяноарійських Вєдах.
Як це? – Мене і не знати
Як це? – Мене і не знати
за голосом, образом, словом?
Мене мають вивчати
в загальоноосвітніх школах.
У класах висять портрети:
Я, Шева, Франко, Українка.
Я в літературних газетах
принаймні на двох сторінках.
Цитують творіння митці
Спілок письменників у-країн,
Переклади роблять усі:
негр, жид, москаль, караїм.
Пам’ятник з бронзи, граніту,
гіпсовий бюст на підставці,
на будинках пам’ятні плити,
твори у кожній книжковій лавці.
Конкурси і фестивалі
проводять імені мене
лауреатів нахвалюють
Засоби МІ незліченні.
Вулиці чи навіть місту
прізвище моє дарують
всі провідні артисти
портрети мої малюють…
Ось я у зеніті слави -
Ім’я моє носить планета…
Та тільки аби так стало
Треба спочатку померти.
Підтримка
О! Боже?! Нарешті! Доброго дня!
Чи що там у Тебе зараз?
Тут сталась зі мною така фігня,
Вона мене дико парить.
Раптом пропав зі світом зв'язок.
Як би це пояснити!?
Вранці прокинувся, тисну «ОК»,
Пише:
«Немає зв’язку зі світом»!
Думаю: «Йо! Невже я ліміт
Підключень в житті перевищив.
Чи встиг зберегти в «Блокнот» заповіт,
Витерти килим для миші…
Я розумію, ти там один.
Напевно з двома руками.
Та, вибач, кепський ти сисадмін
І геть нікчемний програмер.
Досі, чому створити не зміг
Діючу службу підтримки?
І що це у тебе за юзерпік?
Знайди прикольну картинку.
Чуєш, зроби собі ICQ,
Чи скриню, хоча б на фрімейлі.
Хочеш, тобі її я зроблю?
Ти відповідай нужденним.
Боже, нарешті це пекло чи рай?
Бо в мене нема вже сили.
Боже!.. Боже!... Відповідай.
А, все! Мене вже підключили.
Атеїзм
Зима. Плюс п’ять. І зуби по полицях.
Собор Покровський. Пиріжків кориця
На метрів сім від білого кіоску
заплутала свій запах у волоссі.
Стаканчик штучний кави з автомату.
Зігріє руки напій гіркуватий.
Обмане післясмак мій рот, язик і шлунок.
Дзвін з язиком злились у поцілунок.
Прочани валять у неділю зрання.
На службу одягли красиві вбрання.
Сьогодні свято. Може, Водохреща?
Тоді із кавою стою тут недоречно.
І Бог, в якого вірив я в дитинстві
Мені накаже: Забирайся звідси.
Та я піду… Із запахом кориці
І кавою, в міцній людській десниці.
Покарай!
Покарай мене, Боже, за хтивість,
Доторкнися до моїх думок,
Бо відколи ми всі з гори вниз покотились –
Я чіплявся за землю, аж змок.
Але хвиля людської зневіри
Мене змила до темного дна,
І я бачив життя лиш у кольорі сірім:
Так, неначе мені Сатана
Окуляри на очі нап’ялив,
І забув я про всі кольори.
Тільки ступені сірого світла буяли.
Навіть пекла вогонь засірів.
Зогрішив я відтоді багато.
Покаяння настав мені час.
Не залиш мене , Боже, без кари і ката,
Але барви… Хай сяють в очах
Хоча б день, хоч годину…хвилину!
Дай побачити світ в кольорах.
В мені знову заграла та хтивість нестримна
Але в серці залишився страх,
Що не буде прощення, і милість
Не зійде з твоїх сильних долонь.
Відчуваю: хвилини мені залишилось
Існувати. О! Боже! Либонь
Не померти без віри у краще,
Не згоріти у пеклі без барв!
Ось тепер вже можливість прозріння не втрачу…
Погребальний вогонь відгорав…
Дим угору злетів. Крематорій
Працювати почав як завжди:
Нових трупів привозили голими з моргів
Попіл свіжий огидно смердів.
Цього попелу купа сіренька
Залишилася з дядьки того,
Що про Бога згадав у останній свій день та
Безбарвно пішов у вогонь.
Женчик ( Євген) Журер. Він же Ж.Ж. Він же Бєшэний Кактусъ.інтернет-поет, організатор літературного салону "Бєшэний Кактусъ" у Харківському літмузеї