Літературний форум
ПОЕЗІЯ

Бетон/приціл

08:31 07.05.2009

Бетон/приціл

За тихим бетоном, холодним і сірим,

Злітає у гору дим атомних станцій.

Відкинувши скромність, голодні повстанці

Дорізують тих, хто засів у квартирах.

АЕСи, як прихисток всім безнадійним,

Дозволять ввійти у розжарені стіни,

І хвилі отруйної білої піни

Під напівзруйнованим сірим склепінням

Омиють нам ноги, отруять нам шкіру.

Повстанці не сунуть сюди свої морди.

А нам залишається тихо і гордо

Вмирати і бачити світло крізь діри.

Надія на те, що цей бій скоро стихне

Вмирає із кожним пронизливим зойком,

Від цього здригаються люди у койках,

Та кров по артеріях змучених стигне.

Ось я не витримую, перший зі злиднів,

Побачивши зовні покинуту зброю.

Тікаю з АЕСу, і ніби стрілою,

Добіг до гвинтівки. Схопив, і підстрибнув.

Побіг метеором до сірого дому.

Його вже очистили. Він вже порожній.

Сюди не зайдуть комісари ворожі.

Мене не вполюють у купі бетону.

Тепер я мисливець. Тепер Я на ловах

Гвинтівки приціл, як вікно у майбутнє.

Покаже, хто з виродків стане наступним,

Хто думав, що зможе, а він не готовий.

Стрілятиму, поки набої в кишені,

Не вистачить – значить піду врукопашну

Хай ноги обдзюрять, кому було страшно.

Мій погляд – в прицілі, тож я – незнищенний!

14.04.09

НЕвдячність

Мою голову мили піском і отавою,

Коротили ноги асфальтами миль,

І поклали до Бога, понад Влтавою

В Білий чеський автомобіль.

Крила різали шумом над Токіо,

Маріуполь з Кривбасом легені вбивав.

Встановили пам’ятника високого,

Щоб надати образ орла.

Тільки пам’ятник – десь під Харковом

Де навряд чи проїде радянський танк.

Та покійним зазвичай якось однаково:

На могилі що, Хрест або Ангх.

Заспокойте заздрість звірячу втіхою,

Що залишив я щось і не вам – не собі

Я – людина планети, і дідька лисого

Виймуть душу мою із землі.

Потім, хоч піраміду будуйте єгипетську,

Чи то пак,насипний слобожанський курган.

ЦЕ - умовності! Знайте лише, невігласи,

Що уже не завдячу я вам!

Час мрій

Цей час – час втілення мрій,

приблизно друга година ночі.

Коли відкриваються всім охочим

двері до світу чарівних подій.

Ти маєш також у кишенях ключі –

варто лиш добре пошарудіти.

Їх носять у п’ястоках крихітки-діти,

заснувши у ліжку їх дістаючи.

Повітрям блукають сонливі дрімки.

Ти переді сном настрій маєш чудовий?

Якщо ти до мандрів у казку готовий –

по хвилях пливи чарівної ріки.

Ти бачиш, у сні відбувається те,

чого би не мав у бадьорій уяві.

Лише стережись запливати до Наві,

з якої наврядчи відпустять тебе.

Як спати ітимеш – то вже не забудь

дістати ключі та замислити мрію.

здійснивши її, серце спляче зрадіє,

то ж очі заплющ – і сміливо у путь!

Назадъ!

Завтра до Вікраха…

Назад, назад!

Чекає Держпрому рима.

Вигин маркізу – ботанічний Сад!

Тенета доріг, крізь гул канонад

І стьобану ковдру диму

Тікають від серця.

кудись, кудись!

І, ніби пухлина раку,

Вбивають околиці передмість,

Женуть на узбіччя тваринну злість,

До придорожнього знаку

«Вікрах!» І смуга червона, мов мак -

Навскіс по літерах чорних.

Це значить отак поїдає рак

міста, де життя відбиває такт

агонії … неповторно

Вікрах

1. Вікрах – це там же, де Рлай

2. Тільки час там інакше плине.

3. Місто вважали столицею України.

4. Та тільки славетний Козак Мамай,

5. Коли викрав мапу у Альхазреда,

6. Довів, що Вікрах – космічна база,

7. описана у словяноарійських Вєдах.

Як це? – Мене і не знати

Як це? – Мене і не знати

за голосом, образом, словом?

Мене мають вивчати

в загальоноосвітніх школах.

У класах висять портрети:

Я, Шева, Франко, Українка.

Я в літературних газетах

принаймні на двох сторінках.

Цитують творіння митці

Спілок письменників у-країн,

Переклади роблять усі:

негр, жид, москаль, караїм.

Пам’ятник з бронзи, граніту,

гіпсовий бюст на підставці,

на будинках пам’ятні плити,

твори у кожній книжковій лавці.

Конкурси і фестивалі

проводять імені мене

лауреатів нахвалюють

Засоби МІ незліченні.

Вулиці чи навіть місту

прізвище моє дарують

всі провідні артисти

портрети мої малюють…

Ось я у зеніті слави -

Ім’я моє носить планета…

Та тільки аби так стало

Треба спочатку померти.

Підтримка

О! Боже?! Нарешті! Доброго дня!

Чи що там у Тебе зараз?

Тут сталась зі мною така фігня,

Вона мене дико парить.

Раптом пропав зі світом зв'язок.

Як би це пояснити!?

Вранці прокинувся, тисну «ОК»,

Пише:

«Немає зв’язку зі світом»!

Думаю: «Йо! Невже я ліміт

Підключень в житті перевищив.

Чи встиг зберегти в «Блокнот» заповіт,

Витерти килим для миші…

Я розумію, ти там один.

Напевно з двома руками.

Та, вибач, кепський ти сисадмін

І геть нікчемний програмер.

Досі, чому створити не зміг

Діючу службу підтримки?

І що це у тебе за юзерпік?

Знайди прикольну картинку.

Чуєш, зроби собі ICQ,

Чи скриню, хоча б на фрімейлі.

Хочеш, тобі її я зроблю?

Ти відповідай нужденним.

Боже, нарешті це пекло чи рай?

Бо в мене нема вже сили.

Боже!.. Боже!... Відповідай.

А, все! Мене вже підключили.

Атеїзм

Зима. Плюс п’ять. І зуби по полицях.

Собор Покровський. Пиріжків кориця

На метрів сім від білого кіоску

заплутала свій запах у волоссі.

Стаканчик штучний кави з автомату.

Зігріє руки напій гіркуватий.

Обмане післясмак мій рот, язик і шлунок.

Дзвін з язиком злились у поцілунок.

Прочани валять у неділю зрання.

На службу одягли красиві вбрання.

Сьогодні свято. Може, Водохреща?

Тоді із кавою стою тут недоречно.

І Бог, в якого вірив я в дитинстві

Мені накаже: Забирайся звідси.

Та я піду… Із запахом кориці

І кавою, в міцній людській десниці.

Покарай!

Покарай мене, Боже, за хтивість,

Доторкнися до моїх думок,

Бо відколи ми всі з гори вниз покотились –

Я чіплявся за землю, аж змок.

Але хвиля людської зневіри

Мене змила до темного дна,

І я бачив життя лиш у кольорі сірім:

Так, неначе мені Сатана

Окуляри на очі нап’ялив,

І забув я про всі кольори.

Тільки ступені сірого світла буяли.

Навіть пекла вогонь засірів.

Зогрішив я відтоді багато.

Покаяння настав мені час.

Не залиш мене , Боже, без кари і ката,

Але барви… Хай сяють в очах

Хоча б день, хоч годину…хвилину!

Дай побачити світ в кольорах.

В мені знову заграла та хтивість нестримна

Але в серці залишився страх,

Що не буде прощення, і милість

Не зійде з твоїх сильних долонь.

Відчуваю: хвилини мені залишилось

Існувати. О! Боже! Либонь

Не померти без віри у краще,

Не згоріти у пеклі без барв!

Ось тепер вже можливість прозріння не втрачу…

Погребальний вогонь відгорав…

Дим угору злетів. Крематорій

Працювати почав як завжди:

Нових трупів привозили голими з моргів

Попіл свіжий огидно смердів.

Цього попелу купа сіренька

Залишилася з дядьки того,

Що про Бога згадав у останній свій день та

Безбарвно пішов у вогонь.

Женчик ( Євген) Журер. Він же Ж.Ж. Він же Бєшэний Кактусъ.інтернет-поет, організатор літературного салону "Бєшэний Кактусъ" у Харківському літмузеї