може глибше може всередині
прибиральники з очима футболістів
співали про незнищенність матерії
клялися не розбещувати дітей
і плели тернові вінки
а коли вологі південні вітри
розкидали все прибране сміття
їхні жінки народжували дівчаток
бо в зародках було багато води
винуваті ці кляті вологі вітри
через них навіть Фома Аквінський
міг стати зіпсованим зародком
або я або ти або той чолов’яга
що нервово курить на
трамвайній зупинці
майже спонтанно кістка
відокремлюється від кістки
а плоть відокремлюється від плоті
зірка спопеляє зірку
космосом рухає пристрасть
за вікном де блакитні фіранки
Магдалина готує вечерю
щоб у повній розпусті
ми кохались в нужді та смерті
щоб кохали нужду до смерти
і плели тернові вінки
* Цю назву я дав віршеві Андрія Лісового і загалом збірці його поезій, що її відредагував і підготував до друку 2002 року, але яка так і не побачила світ. Згодом Андрій Підпалий оприлюднив усі ці тексти в різних виданнях (прим. автора).
Рефрени і сантименти
(перша редакція)
не побачить мене око того
хто бачив мене
і в марнотній надії
порятунку з рук ворога
буду чекати
зостається маєтку мого слабкодухість
над усім небосхилом
що враз набрався терпіння
мене проковтнути
і сміливий притьмом
аби геть утекти
я зустрів її на світанку
як дивно розлучатись назавжди
вона затуляла губами
слова здивування
ішли попередники инших думок
як ми почали думати
то і не могли зупинитися
і хутко самі ставали думками
перед цим небосхилом
ми стояли нещасні
безтілесні без згадок
у тиші набагато жахливішій
за найгірше прокляття.
* * *
скінчився літак
понад краєм океану
лише як вгледжу земну твердь
втамую сніг
на першу пристрасть
якщо я розіллюся
задля коханих смерти
чи заберу для себе порятунок
у їхнім животінні
самотнішає обрій наче хмара
хворіє на штиль
і стає схожий на крило літака
перед небезпекою океану
який не настільки кремезний
не може воскреснути і народитися
а може яблуками в кошику
закінчитися
або ж
зупинитися дверима в кімнату
або ж
зажовтіти осіннім листям
над яким усі матері заплачуть.
* * *
безгроззя примандрувало
до старого дуба
опустилося на коліна
руками роздивляється
і карком п’є воду
Боже мій
се правда не зле
перебувати безпечно отут
укосили кілька травинок
і зарізали мушлю серпом
на криці кров
і в землі джерело
і в повітрі павутиння
звідки мертва мушля
в нашому лісі
* * *
з’їв усі мої балабушки
скаржиться дівчина-постать
наприкінці другого дня
ув амфітеатрі передпокою зими
і там де були соняшники
урвисько білих туманів
вже заколисано чорні тумани
і не прозирнути
гаспидів жмут ярепудів
крізь них
чекайте очима
ненових зізнань півправду
з’явиться ж колись
худавий мужчина
якого я відгодую
мріє дівчина-постать
* * *
до чого треба
прагнути
аби відітнути безодню
впустити гаманець любови
без упину дужий
у самісіньку товщу миру
пороїтися червивими злиднями
ой докучливе яблуко
шепотіла скривавлена дівчина
поверни мені миленького
і росла звага
понижених людей
що їх утискають хробаки
* * *
у нас усе як востаннє
і навіть безупин
і навіть ризик перетікання
крови в кров
і серця в голос
на краю прірви
два чорні вершники
дві вирви
земля важка і гнівна
великий крук
розкинувся навколо
навскісно над цілим містом
здеріть із нього
обличчя смерти
серцевина плаче
у нас усе як востаннє
вже до серця далеко
кров моя поржавіла
від заліза
1997
ти дуже весела
гість у мавзолеях
заклопотаних плином життя
фройляйн
злізь із моєї хмари
мій недокурений план
залишився у 97 році
де твій ранковий бутерброд
де парує кава з вершками
де уривчастий сміх
де німеччина
вислизає з-під ніг
бо жахтять під землею гриби
де нацисти
виливають надмір
життєвої сили
на твої острови в голові
де млосно від думки
що ти дуже весела
і скачеш та’ як грають
жертви популярних мелодій
там теж бояться майбутнього
там теж сповнені передчуттів
і твій недопитий коньяк
залишився в 97 році
* * *
маяк горить
зловісне світло
широке море
хвиля вмирає
повісся
мені 32
і скибкою простору
займає поруч ліжко
і гріє мене
і запарює чай
і ворушить моїми губами
і вкладає в голову
звуки слово і думку
і проймає печаллю
як хвиля вмирає