Влечу у синь твоїх очей...
Петро Луста
Влечу у синь твоїх очей,
Всотаю біль твоїх ночей,
Як з вітром бавиться вогонь,
Візьму твою жагу долонь
І обпалю тебе дотла
Koзла.
* * *
Поміж рук, поміж душ
Охололих пісень,
Колихається крук –
Поневолений день.
Поміж сірих афіш,
Поміж скошених віх
Приголомшений день,
Оголошений світ.
Помежів’я поміж
* * *
Не вибілити сніг,
замащений у кров...
* * *
На чернечій горі між криг
Оживуть навесні сонети.
Сподівання, що синій сніг
Не розтане в гарячім злеті.
У поем больовий синдром
Розпинається пульсом зламу,
Наближаючи суть вином,
Не говорять у труні словами.
Так болить.
Чорні терци.
Не клади у труну мольберти.
* * *
Злиже втому осінній вітер
Під наркозом вечірніх втеч.
Охрестив листодзвін пресвітер
Покаянним холодом смерч.
Я не вірю, що вени не винні,
Розчиняючи хмелем цвіль,
Розбивали краплини сильні
Aж до крові цей рідний біль.
Я вино заміксую з кров’ю
У коктейлі невизнаних рим,
Тобі гірше не буде зі мною,
Бо дороги прямують у Рим.
* * *
Не вір йому в темряві ароматів.
Голосу! -
Хтось відчайдушно кричав у мізках
І дивився на світ моїм правим оком.
Моїй любові тісно в кімнаті.
Вона випросталася,
Взявши місяць у долоні,
Милувалася червоним водоспадом.
А маленьке зневажене тіло
Засумувало, що більше не зможе
Вмістити велику ЛЮБОВ.
Анні Хмельницькій до 09.08.07.
Ти в білому, моя принцесо,
Сплела вінок серпневих лілій.
Лиш пристрасно колише плесо
Ревнивець-вітер у безсиллі.
Любов з діагнозом "навічно"
Дала вдихнути віршам кисень
В цей день, шо тане так магічно
В архітектурі вишніх чисел.
Твоя душа - пелюстка біла,
Для сонних янголів розрада,
Метеликом у вись летіла
Понад нікчемностей принади.
Вінчальна пісня стоголоса
В поезії чуттєвих кроків,
Вітає літо моя осінь
З висот прошитих білим років...
* * *
Сльози мої дощові
Слова зрадливі мої
Зливаються
Змиваються
Досвідом води.
Зручно плакати у дощ.
* * *
Сталактити домів у печері ночей,
Це країна ляльок, де говорять “окей”.
Світ здавався моїм, лиш торкнусь - нічиїм,
Я в полоні речей сублімуюсь у дим.
І від вітру лечу, як торішній листок,
Вже поменшало слів на дещицю думок...
Я впаду на газон, що стрижуть як вівцю,
Десь на розі всіх street - нещастило гравцю.
Я хворію дощем, що вмиває мій сон,
Спозаранку лечу підхопить телефон,
І на вісім годин не встигаю сказать:
Добрий ранок, мій дім, бо в Америці - сплять.
25.04.2007 Arkansas, Fayetteville
* * *
Натхнення пливло, відчуваючи стать,
Купивши квиток на галери.
Поміж своїх тіней вкладалися спать,
А ніч прочиняла нам двері.
* * *
Тобі не вдягнути перуку думок моїх,
В повітря розріджене краплями падає гріх.
І сонце, як теплий смачний пиріг,
А так захотілось, щоб випав торішній сніг...
Зґвалтовані ночі в обіймах тривог,
Покаятись пастору? Може почує Бог...
03.06.2007 Fayetteville, AR
* * *
Страшенно палять холоди,
І дзвін-трава - нема води.
Лиш з ока сипле сто жарин,
І спина квизне без причин.
Мармиза вилізла в вікно,
Трамваї йдуть лише в депо.
Стрибай-но вище, Шапокляк,
Тебе не шкода. Віри – брак...
Вранішня прелюдія
Сон-трава,
Голова
Вже хмільна і важка.
Повінь снів і слова,
Як висока трава.
Солов’їна вода
З предковічних пісень,
І слова як орда,
Так як нічка, як день,
Вже сурмлять із горлянок.
І засапана тінь
Утікає крізь ранок,
Норовливий мій кінь,
Вже гарцює й стрибає
Геть поміж ходаків,
І верхівки гойдає
Задубілих садків,
І за обрій сягає,
І віч-на-віч зустрів,
Як найпершіший ранок
Після сутінок снів.
* * *
Не було б тобі тужно.
Понад три тижні
Сонце на лікарняному:
Застудилося вітром вересня
У жовтні.
* * *
Я – не перша зраджена істота,
Ти – не перший Каїн. У житті
Покаяння прийде у суботу
Втиснутих землею до землі.
Дорога до тебе
Збожеволіла мавка у вишневім саду,
Крізь століття пітьмами я до тебе іду,
Місяць жовтим серпанком пророчить біду,
Не зомліти в дорозі - до тебе іду.
Поставали як гори зеленаві ліси,
Я давно вже не варта земної краси.
Розкриває провалля пащеку страшну,
І не свіжим туманом обпікає, я йду.
І спітніле обличчя, на плечах – холодок,
І на попіл зотлілий хмиз похмурих думок.
Крізь століття пітьмами я до тебе іду,
Збожеволіла мавка в моєму саду.
* * *
Ранок. Витає кава в повітрі,
Сон, що цілує ніжно повіки,
У дрімотинні куйовдить волосся,
І виплива з-над дерев стоголосся.
Сонце веселе всміхається палко,
Хмари дірявлячи променем ранку.
Час заганяти дрімоту у воду,
Випить горнятко і вшкварити оду.
* * *
Вічне з миттєвим у танці одвічнім -
Подихом світ завмер.
Ловлять емоцій манеру летку.
Виміряй кроками сніг.
У кожнім зітханні тяжіла ніжність.
Серця вітраж.
Солоно взяти в світання
Світ без прикрас.
Солодко.
* * *
День скінчився і кліп змонтований.
Від зимової нежиті бридко.
Вголос вилити біль втамований:
Ожеледиця в серці - лідко.
День скінчився і кліп змонтований.
Монтажери копали ями.
Я назвонюю - ти поза зоною,
Я у простір кричу вітрами.
Ритм вплітався у гріх замолений,
Колючками продерло горло.
Я на струнах зіграю оголених
Полонез чи етюд мінорно.
Задихаючись теплим спокоєм,
Прочиняю кватирку зимами.
Навпростець нищівними кроками
Світ сотався чужими римами.
Течія
Очі скляніли від сонця і снігу,
Присмак від зустрічі.
І захопила мене течія,
Я не твоя, сама не своя,
Я із потоком одної крові -
Серце ділити на два чи на троє.
Бігу швидкого
Криком любові.
* * *
Росинками подих тамую у крузі,
Як вітер вночі грішну землю доп’є,
Зволожена кров’ю прийдешніх ілюзій
У шепоті птиць я знаходжу своє.
Ти душу у сні залиши для сеансу,
Твій погляд минаю дозрілим вином.
Ромео сучасний, смішний дисонансом,
Отруту із губ замінив молоком.
Джульєтта колишня сумує без сексу,
Ця визріла юнка під сонцем палким.
В Вероні вся публіка прагне гротеску,
В антрактах серцями жонглює, як мім.
Троянди – сліпі, колючки – як вампіри
Із латкою в грудях – суцільну броню,
Два роки щодня клоунади в ефірі,
Де маска у масці не варта вогню.
Сучасна Верона – картаті сюжети,
Розтрощений ритм початківцями вкрай,
Гусарські балади, блищать еполети -
Примножений молі відбитками драйв.
* * *
На вітах без сонця – примерзлі сороки
Із чорного в біле шукали дверей,
Малевич – не щирий у сенсі епохи,
Що викинув колір - відтінки ідей.
Мій чорний квадрат – половина Содому,
Мій колір тривкий, непідвладний орді.
Не віриш? Торкнись і не бійсь, що зсудомить:
Ми разом підем по землі і воді.
Я зілля не вміла варити допоки
Нарізала папороть нетрів дрімучих -
Тебе напоїти - відьмацький неспокій,
Не відає спину „Володар обручок”.
Мій білий квадрат – половина Едему,
Я менше грішу, чим у планах колись,
Чи то грішні янголи просять за мене?
Чи то вже не вечір, що мрії збулись?
На вітах без сонця – примерзлі сороки,
Як білий квадрат в присмерковому тлі.
* * *
Мої вірші зеленоокі ходили подіумом,
Хитаючи стегнами, мов відрами
На коромислі долі.
Осіння колекція поезій.
* * *
Думки на розі перевищать вартість,
Розбивши фари знаком темноти,
Швидкого сексу – просто популярність,
Швидкого снігу, їжі – суєти.
Швидкорозчинний цукор у розчинну каву,
Швидкорозчинний день – суцільний сурогат.
- Привіт. Як справи ? Вибач, поспішаю.
Я вже стомився – вічний акробат.
Швидкорозчинна суміш – ще не має назви,
Із пізніх смс, дзвінків, образ,
Легкозаймиста – без конкретик зайвих,
В цейтноті мрій і ніжних фраз.
Тобі
„Я не люблю ночей, коли тебе я не люблю”
Василь Довжик
Я не люблю самотніх зим,
Коли тривога сипле
Прозорим відчаєм:
Рахую до семи.
Я швидше проживаю дні,
Я ночі швидше прогортаю
До середи,
Дурної середи.
Самотність тишу заплітала в мрію
Святої середи,
Зцілившись від біди.
Я світом йшла і світ мені повірив –
У серця
Середині
Середи.
Аж білі крила пір’ям облетіли
Сумної середи,
Коли сніги снігів
Зачерствіли від злив.
* * *
Без натхнення у чайний етюд -
На всі кутні закуте римами серце.
Не вдягай мені сонце на праве плече,
Я не змерзла.
Пірнемо у вечір червоний.
* * *
Суть невідому наріжну
Поклади на всесильні рими,
На весільнім вогні вагітнім
Загоряться, затріскають.
Першокрик, першозміст
Войовничої спеки.
Іскри. Верлібри. Вечір.
* * *
Тріумвіратом татуйована влада -
Небезпека бермудських фігур.
Мою віру у батька і сина
Піфагор у два катети сплів.
Співвідношення Духа і тіла -
Друга ступінь пізнання єства.
Теорему доведено.
* * *
Над образами сплів павук тенета,
Перехопивши лиш окраєць мрії,
Чужою тінню впавши на мольберти,
Де оживляв чернець вуста Марії.
Небесних дум леткі прозорі ріки,
Краплини крові в пелюстках троянди,
З ікон тихеньким голосом навіки
Січневої молитви білі мандри.
Скупа сльоза із сіллю
Всіх гріхів.
* * *
Навік полюбити вовка,
Що сонце ковтає вночі.
Чиясь полохлива промовка,
Чиїсь нетверезі плачі.
Я вбив би останню білку
На шубу - прийми сюрприз
У траурі мокрої гілки,
Де вітер дуби загриз.
А в неї відкрита віза,
Броньований вчора квиток,
В клітинку нова валіза,
В очах – купа вічних думок.
Навік полюбити вовчу
Ошкірену дику печаль,
Налий “на коня” мовчки
Вкраїни розпитий грааль.
* * *
Демоверсія наших стосунків:
Намагаюсь нажати ескейп.
Хіромантність любовних малюнків –
У долонях тлумачений глей.
Наркотична залежність від болю -
Віртуальність навіяних снів,
Я хотіла відмитись від солі,
Розчинившись у повені слів.
Назбирати зухвало намисто,
Кожній мушлі сказавши: сім-сім,
Снігопадом скривавити місто
В божевіллі пропечених зим.
* * *
Він тільки здвигнув плечима:
„Не бачив, не чув таких.
Вона ж у плащі пілігрима
Прийшла і піде між них.”
Хрестом пропливали строфи,
Від зради – червоне тло,
Хоч місце - ніяк не Голгофа,
І півня, мабуть, не було.
А біль нападав звіром,
У серці – засніжений вірш.
Апостол втрачав віру -
Лякливий любові гріш.
* * *
Не бажай мені, не треба:
Я не хочу вже кохати
Грішне сонце, ціле небо,
Цю пустелю через ґрати.
Не навчена – очі в землю,
Підвела і сполотніла:
Ця трава була зелена,
А на дотик: біла-біла.
Кольори від сяйва зблякли,
В болю серце – невимовне,
Бо любов моя – заклята,
Дика птиця невгамовна.
Ти питався: чи сумую? -
Я ковтала сльози тихо.
Тільки місяць у сувої
Милував мій зір на втіху.
Чи критичний вік на розі?
Чорне стрілося з червоним,
Зимні квіти при дорозі
Заховали вічне лоно.
Бабусі Лукії
Коли вмерла бабуся
Старі люди із букетами бузку –
Білі, блакитні, фіолетові плями
Заповнили кімнату вщерть.
Запах свічок і бузку.
Відчуття горя і легкості.
Бабуся – маленька і згорблена –
Виструнчилась у труні,
Виглядала високою і нетутешньою.
Її сини зачекалися.
Їх кістки засіяні різними епохами,
А пам’ять проросла в одну
Червону китицю бузку.
* * *
Щось від моря солоного
Зранку о сьомій
На десятому поверсі
Тричі перейменованої вулиці
Тричі перекупленої квартири
У тричі зрадженій країні
Ще до третіх півнів.
* * *
Я довго-довго їду у метро,
І довго йду крізь пил руїнний,
Молитва крові в чорнім кімоно
І чайних церемоній плин судинний.
Невиліковні крила самоти:
Гортаю мовчки глянсові журнали,
В тунелі скла немов проходив ти
В пустотах невідкритого порталу.
Приємні зустрічі – остання гіркота,
Рефлексія - доволі застаріла.
Моїх фантомів зламані вуста
Торкалися чола, минувши тіло.
* * *
Сузір’я снів, молитви клич
Тієї ночі не приснились:
Оракул наче з потойбіч
Ще тепле м’ясо у звіринець
Жбурляв.
Стрибали тигри, хтось летів,
І здобич рвали у польоті,
Лилась на землю кров із гір,
Гієни метушилися в роботі –
Вгризались.
Земля із кров’ю – не цвіла,
Лиш чутно стоголосий покрик,
Зневіри зморшка пролягла
В пустелю - років десь на сорок.
Свавільний час.
* * *
Вам сьогодні в меню отрута
Різних видів на будь-який смак.
Вибирайте, прошу: цикута
Чи банально простий миш’як.
Вам не буде ні сумно, ні лячно,
Як торкнуся вустами чола,
Ви ще будете, пані, вдячна,
Що на вигляд не шкапа була.
Я у спокій вдягну обличчя
І додам вам прозорість лілей -
Щоби профіль закляк на сторіччя
В голограмі афінських алей.
Ви погодитесь, справа часу,
Лиш погляньте на зоряний шлях:
Вас чекають щаблі Парнасу,
Вами ворони марять у снах.
* * *
Тиха сивина слова
Прокрадалася крізь сни у скроні.
* * *
Нас примушують грати суфлери,
Хоч не чутно чуттєвих реприз,
Лиш фанера – акторська кар’єра,
Де зібралося людство „на біс”.
* * *
Снився даремно твій сон.
Сині м’ячі падали небом –
Мертві калини в блакиті.
На руках суїцидні круги -
Троянди, що не пахнуть.
* * *
Розсипане сонце на білій землі,
І стеля так схожа на небо,
І вічним думкам всі слова замалі,
І вічним словам волі треба.
* * *
За червоним парканом викохують чорне світання,
Вам чомусь туди треба, бо сонце забули ввімкнуть.
Я на розі без неба вмираю принаймні востаннє,
І молитвою ймення повторюю - вам те вже буде не чуть.
Розкажи як драконяче серце над містом блукає,
Ти - казковий і я - Галатея останніх століть,
Перельотні птахи вибирають маршрути до раю,
Коли зір запалився від зорь розпашілих на мить.