Літературний форум
П'ЄСИ

ЖУК

18:42 16.08.2007

      Ж У  К

                              Комедія на три дії

Дійові особи:

Іван
Сергій
Євген
Юрій                
Микола
Оксана
Катря
Леся
Валентин – професорський син, студент.
Василь Титович – головний лікар студентського профілакторію.
Тамара Борисівна – вахтер профілакторію.
Перепелюк – викладач університету.
Глевтяк – комендант гуртожитку. студенти-філологи.

 



 

                                ДІЯ ПЕРША

                              Картина перша

Кімната в студентському гуртожитку. Чотири ліжка, тумбочки.
На столі лежать підручники, конспекти. В речах розгардіяш. Ліжка заправлені сяк-так. Двері кімнати напіввідчинені. Біля шафи стоїть Іван, дивиться у велике люстро. У прочинені двері чиясь рука просовує порожню пляшку.
Іван (крутиться, співає).   Серце красуні
Схильне до зради
Як з цим боротися,
Дайте пораду...
(Поправляє краватку. Двері відчиняються, заходить Сергій.)
Сергій (зачепившись за пляшку). С-собача віра!.. Знову ця тара під ногами?!.
Іван. Пардон, хвилиночку... (Відставляє пляшку вбік, до столу.)
Сергій. Ти б уже зразу й клав би у сумку.
Іван (здивовано). У яку сумку?
Сергій. А в ту, з якою ти в “Склотару” ходиш.
Іван. Приснилося.
Сергій (стенув плечима). Привиділося.
Іван. Що я – з глузду з’їхав? З пляшками носитися. Вже краще жебрати...
Сергій (довгим поглядом дивиться на Івана). Це правда! (Виходить. Іван зиркнув на двері, похапцем укинув пляшку до сумки, закрив і кинувся до дверей.)
Іван. Дуже ти уважний, Сергійку. Тільки ж це моя власна справа. (Бере сумку.) Затям! (Відхиляє двері, бачить там Сергія.)
Сергій. Іванку, ти куди?
Іван (сердито). На кудикіну гору.
Сергій (весело). Ну мчись. Там такі потрібні.
Іван. Та піш-ш-ов ти!..
Сергій. Даремно ти так. Маю непогану новину. (Важка сумка з Іванових рук гупає на підлогу.)
Іван (підлабузницьки). Серьожо, розкажи...
Сергій. Ти ж поспішав?
Іван. Базікало...
Сергій. Посмітюх.
Іван. От за це ще й дістати можеш!
Сергій. А що, брешу? (До кімнати заходять Леся й Микола.)
Микола. Привіт! (Пауза.) Знову, Ваньку, на заробітки?
Іван. Що ти варнякаєш? На які заробітки?
Леся. А десь отут стояла пляшка...
Іван. Візьміть. (Вбік.) В обидві руки.
Микола. Ми тихенько поставили у прочинені двері, а самі чекаємо, що ж воно буде?
Іван. Звідки я знаю. Може, он Сергій скаже?
Сергій. Іване, я як скажу, так тобі непереливки стане, второпав?
Іван. От лихо!.. Де ж вона?
Микола. У Йвана в сумці.
Іван (знервовано). Кажу ж – не брав.
Микола. А ми перевіримо. (Іван заступає сумку.) З вами, сер, усе зрозуміло.
Іван. З вами теж. Причепи...
Микола. Сергію, тримай Івана. Я зараз йому в морду кину ту пляшку.
Сергій. Не вистачало – дурницями займатися.
Леся. Серьожо, ну будь ласка, щоб Іван заспокоївся.
Іван (сердито). При чім тут я?!
Микола. Кажу ж – там. (Дивиться на сумку.) Бач, як піниться!
Іван. А що, мені молитися на тебе?
Микола. Ні, ти молишся на пляшки з-під пива.
Іван. Забрехався.
Микола. Сергію, засвідчиш: ми з Лесею пастою написали “Адреса – Йванова сумка”. Ану, чи знайдемо? (Підступає на крок до сумки, Іван випереджає його.)
Микола. Нічого, щоб переконатися, варто й потрудитися. (Вириває в Івана сумку, та даремно.) Міцно тримає!.. Сергію, допоможи.
Сергій (неохоче підходить). Люди просять – як тут не погодишся?
Іван. Уб’ю, мордяка!
Сергій. Думаю: пожартувати чи ні? Тепер – обов’язково. (Хапає сумку, відкриває.)
Леся. Ось вона! (Бере верхню пляшку.)
Іван (плаксивим голосом). Хлюсти!.. Гади повзучі!
Микола. Ваню, не рюмсай... Котись у “Склотару”! (Іван стоїть.) І надалі нікому не говори, що ти святий. Лесю, ходімо, там у мене ще пивця пляшечка є. Гульнемо...
Леся. Поїхали. (Виходять.)
Іван. Ну тобі я одному зараз натикаю. (Підступає.)
Сергй (ніби силкується щось пригадати). Щось же хотів розповісти! (Іван зупиняється.) От, лишенько! Геть вилетіло з голови...
Іван. Ну то я пішов. Згадаєш – скажеш. (Виходить.)
Сергій (сміється). От одмочили! Ну й Іванко! Розвинув промисел. (Заходять Євген, Юрій і Валентин.)
Валентин. Будьте здорові, юначе.
Сергій. Привіт. Яким вітром?
Юрій. Це Валентин, щоб ти знав. Але це не просто Валентин, а справжній шибеник!
Євген. Залишмо базікати на потім. Спершу розподілимо обов’язки. Хто в гастроном?
Юрій. Хто... Може, ти, Сергію?
Сергій. Мене звільніть.
Валентин (до Сергія). Зараз будь вільний, але далеко не забігай. Юро, ми вдвох мотнемось. А ти, Жень...
Євген. Все буде клас. Дміть! (Юрій і Валентин виходять.) Серж, не знаєш, що Валя утнув?
Сергій. Валентина знаю, а що впік – не знаю. Розкажеш – знатиму.
Євген. Еге, хай сам. (Ставить жваву музику, сміючись і приспівуючи, танцює.) “О руди-руди-руди-ри... Гоп-гоп... О руди-руди-руди-ри... Гей-гоп”. Так от, завдання: треба порядок навести до приходу хлопців. Серж, допоможи. (Порядкують.) А де це Іван?
Сергій. Пішов на промисел.
Євген. “Склотара”?
Сергій. Звісно.
Євген. Отак і живемо: одні п’ють, інші – пляшки носять. Я вибираю перше. (Запалює цигарку.) А ти, Серже?
Сергій. Ні перше, ні друге.
Євген. Дурниці! Живи, радій, що є можливість.
Сергій. Не маю змоги.
Євген. В такому  разі гора йде до Магомета.
Сергій. Яка гора? (Заходять Юрій і Валентин із повними сумками.)
Євген. А ось, Серже...
Валентин. У вас тут класно, черги ніякої. А в нас – на півкілометра.
Юрій. Кажу, переходь до нас.
Євген. І що ти вирішив, Валю?
Валентин. Видно буде. А поки що... (Дістає дві пляшки, потім ще.) Закружляємо у білому танку.
Сергій (береться за голову). Вибачте. (Йде до дверей.)
Євген. Серже, ти що? А ради дружби?
Сергій. Та я...
Юрій. О, перестань. Тут усі свої.
Валентин. А де ж іще один?
Євген. Праведник-тверезник?
Валентин. Начувся. (Сміється.) Герой університетських анекдотів. Натуральний лев, як послухати.
Євген. Притча во язицех...
Валентин. Так де він тиняється? Тут ось... (Показує на стіл.) Ну що... Хай вибачає: семеро одного не ждуть.
Юрій. Ти хотів Ваню дочекатися? Дивак-чоловік. Та він ніколи з тобою за стіл не сяде: боїться розкошелитись.
Сергій. Мені казав – гастрит.
Юрій. Цей Ваня скоріше в монастирі... (Пауза.) А... Знайшли про що теревенити. Йде він подалі.
Євген. Краще сідаймо. (Всі вмощуються. Сергій хоче йти.)
Валентин. Сергію, а ти куди? (Підходить, повертає Сергія назад.)
Сергій. То скажіть хоча б, із якого приводу? (Хлопці сміються.)
Юрій. Давайте кальдебухнем, а ти, Сергію, про все це по ходу довідаєшся. Правда ж, Валю?
Валентин. Ніяких секретів. “Увесь відкритий мов на долоні”, як казав один поет. (Сміх.) Житуха у вас, хлопці, клас-с! Музика горлає на всю, в кімнаті – бордель. Екзотика!
Євген. Надивишся, за три дні – обридне.
Юрій. За три дні? Доки комендант не вижене.
Валентин. А ми йому пляшку в зуби – і все. Ну, будьмо! (Цокаються.)
Сергій. Нічого не второпав.
Юрій (встає). Ну що тут незрозумілого? Вчора у хлопця був бенкет. Ну і... хильнув він. Дома почали: “Ля-ля, фа-фа”. Валько не стерпів – і до нас. Каже: “Помру й не знатиму, як  там у гуртожитку кантуються”. Ну, для підтримки штанців три сотенні з собою прихопив.
Сергій (здивовано). Як це?
Валентин. А... Набридли з цими подарунками. Дід іде – три сотеньки: “Це тобі, внучку”. Баба теж. Старички, щоб не відстати: професори, бач. То я загріб три сотняги – та й до вас. Ясно?
Сергій. Ясно... Так і заспиртуватися можна.
Валентин. Спиртуйся на здоров’я, а порожні пляшки он туди. (Котить одну під ліжко.)
Сергій. Пусте. Ваня здасть.
Валентин. Як це? (Заходить Іван.)
Іван. А надиміли... (Вдавано відмахується від диму.)
Юрій. Ваня, ось не мели, краще приєднуйся.
Іван. Я не буду.
Євген (сміється). Я іншого й не чекав.
Іван. Так що ще треба?
Юрій. Щоб усі бачили, що ти гусак лапчатий.
Іван. Самі ви гусаки. Пиячите, курите, а відповідати кому?
Юрій. Ваню, ти про що?
Іван. Все про те ж. Хто зайде, а тут вагон пляшок...
Сергій. Вагон – не вагон, а сумка буде. Скажи, Ваню?..
Іван (сердито). Про що це ти?
Сергій. Про те, про те. (Сміх.)
Євген. Ваню, нам для рівноваги ще стільки б...
Юрій. Та й тобі ж, Ваню, щоб хребет не тріснув.
Валентин. Щось ви дуже велемудре патякаєте... Нічого не розумію.
Сергій (сміється). Це треба тут жить, щоб зрозуміти...
Валентин (ступає до столу). Так поясніть же...
Євген. Ось Ваня...
Іван. Та п-пішов ти!
Валентин. Ще більше заплутав. Але я такого не стерпів би. Факт!
Іван. Ну так провалюй!
Валентин (схоплюється). Що-що?
Юрій. Валю, не роби дурниць. Я зараз поясню...
Іван. Тебе ніхто не просить.
Юрій. Валя хоче знати. Правда ж, Валь?
Валентин. Умираю з цікавості.
Юрій. Починаю... (Колюче дивиться на Івана.)
Іван. Кінчай патякати.
Валентин. О ні... У трьох словах.
Юрій. Одне слово. Ваня тут санітар.
Валентин (здивовано). Прибирає?
Євген. Тільки пляшки...
Валентин. Не розумію...
Євген. Має зиск. Ще й приховує свій промисел. Боїться, може, нашої конкуренції? А ми ж не такі?
Валентин. Чекай, чекай... (Пауза.) Пляшки... А розгардіяш?
Сергій. Бач, це принизливо для нього. На те є прибиралка.
Іван. А тебе хто питає?
Сергій. Таж ось чоловік цікавиться.
Юрій. Валя, наливай. (Піднімає склянку вгору.) За що ж?.. Нехай процвітає Іванів промисел! (Пауза.)  А ти, Ванько, все чекаєш роботи?
Валентин. Якої?
Юрій (сміється). Пляшки відперти.
Євген. Бо на них давно чекає “Склотара”. Бач, як піклується, щоб нас тут не заштопали.
Валентин (ляскає себе по лобі). Дійшло! Ваня – пляшки, прибиралці – гидоту. Дійсно, гусацюра!
Юрій. Тепер піднімемо, братва. (Бере склянку.)
Валентин. Чекай, чекай. (Показує на Івана.) Я хочу, щоб оцей спритник не крутився тут. (Дістає гроші, відкладає десятку.) Ваню, твій заробіток! І згинь із очей.
Іван. Ти мені не вказуй.
Валентин. Що, мало? Скільки за пляшки можна хапонуть? (Бере двадцять п’ять карбованців.) Візьми четвертак і паняй звідси!
Іван (робить крок вперед, та відступає). Нащо мені чужі гроші?!
Валентин. Хвацький! А це, як ти вважаєш? (Показує на пляшки.) Не чужі? Ну ти й штучка! (Пауза.) Бери ото й чеши звідси.
Євген. Ваню, бачиш, тут зібралось порядне товариство. А ти – не приший,.. не доточи.
Іван. Ну дивіться, я вас попереджав.
Валентин (піднімається і ніби ненароком впускає на підлогу двадцять п’ять карбованців: Ваню, ти правий. Давай мир. І хлобиснеш з нами...
Іван (не зводячи очей з грошей). На шкоду собі. Ну, коли так... (Підходить.)
Валентин (підморгує хлопцям за столом). Товариство просить.
Юрій. Одну, Ваню, та рідну.
Іван (бере склянку, випиває, закашлюється, швидко нахиляється, піднімає гроші). Х-х-ух, пекуча.
Валентин (з удаваним подивом). А кажуть, що гроші, нібито, й не пахнуть.
Іван (однією рукою намагається непомітно покласти гроші в кишеню, а другою бере з тарілки огірок). А гроші тут до чого?
Юрій. Та все до того ж.
Євген (іронічно). Ваню, хочеш, угадаю, скільки ти сьогодні заробив? (Пауза.) Двадцять п’ять керебе!
Сергій. Таке ж... Ваня вже по маршруту змотався.
Євген. Пардон, поправочка: тоді вдвічі більше.
Юрій. В півтора раза.
Євген. Одне слово, немалий зиск.
Валентин. Ваню, віддай мої гроші.
Іван (робить здивоване обличчя). Які?
Валентин. А ті, що ти долі підібрав...
Іван. На підлозі?!
Валентин. Так-так, на підлозі. Ось тут. (Показує місце, куди впала асигнація.)
Іван. Ніяких грошей я не брав.
Валентин. Не випендрюйся, ти їх звідси підняв.
Іван (здивовано). Вигадуєш...
Валентин. Іване, не буди в мені звіра.
Іван. Та немає в мене ніяких грошей!
Валентин. Скрутимо й обшукаємо.
Іван. А, може, то мої кревні. Доведи, що твої!
Валентин. Ваню, на смітнику гроші не валяються...
Іван. Багато знаєш.
Валентин. Зараз і ти взнаєш.
Іван. Погрожуєш?
Валентин. Попереджаю.
Юрій (схоплюється). Та що з ним панькатися?! Руки крути та й годі! (Вмить скручують Івана.)
Іван. Пустіть, барбоси. Є в мене гроші. У мене завжди є гроші! Великі гроші. Та вам яке до них діло?
Валентин. Сам ти нехороший. (Пауза.) Жук-гнойовик, а не людина!
Юрій. О, з сьогоднішнього дня у Вані підпільна кликуха: “Жук-гнойовик”!
Іван. Я вам ще зроблю. Усім! Запам’ятайте!
Євген. Скручений, а тявкає.
Юрій. Як та Моська! Мабуть, вона сильна!
Валентин. Ваня, раджу тобі в усьому зізнатися, ще не пізно. Пробачу. А ні – за всі заслуги сплачу відразу.
Юрій. Іване, покайся. Валя - добра душа, одначе...
Іван (кричить). Та пішли ви всі!
Валентин (перебиває). Не спіши посилать! Краще скажи... номер асигнації!
Іван (сторожко). Як-к-кий... номер?
Валентин (підходить до столу, бере ніж). Слухай, нікчемо, номер назвеш? (Пауза.) Мовчиш? А я й серію скажу – хочеш?
Іван. Валяй...
Валентин. Ану, дивись: серія БЗ і номер 1З44182. Давай гроші!
Іван (різко крутнувся, але не вирвався). Пустіть, крокодили!
Валентин (в одній руці тримає ножа, другою витягує з Іванової кишені гроші). Гляньте, а я що казав?
Євген (дивиться). Все точно.
Юрій (бере гроші). От-так-так!
Сергій (зиркнувши й собі). Тютілька в тютільку!
Валентин. Ну, що тобі зробить?! (Іван мовчить.) Тобі це так не минеться.
Іван. Подумаєш, номер забув...
Валентин. А я звідкись знаю ж і серію і номер. (Пауза.) Сказати? (Довга пауза.) Твої секрети я взнав сьогодні. А тепер про мої. Перед тим, як гроші впали, я звернув увагу на серію і номер. А у своїй пам’яті я впевнений. Хоч і відро вип’ю.
Юрій. Та кінчаймо з ним. (Киває на стіл.) Не мала баба клопоту...
Євген. Ваню, ти думаєш, нам і справді з тобою приємно? (Пауза.)
Валентин (навідліг б’є Івана). Гадаєш, як у мене їх повні кишені, то я їм і ліку не знаю?
Юрій. Четвертувати, скнарюгу!
Євген. Я – за. А ти, Сергію, чого мовчиш?
Сергій. А... Руки бруднити.
Валентин (знову підходить до Івана з ножем). А я, навпаки, свої обмию, коли з цим нікчемою покінчу. (Розмахується ножем. Іван заверещав.) Пускай його, братва! (Іван вибігає з кімнати, хлопці вслід регочуть.) Отаке життя студентське...
Юрій. Сідаймо, хлопці, до столу. Підкинемо Вані ще роботоньки. (Новий вибух сміху. Хлопці всідаються за столом.)

                              Картина  друга

Та ж кімната, що у першій картині. Сергій сидить за столом, щось малює.
Іван (швидко заходить до кімнати). Ти ніби щось хотів мені сказати...
Сергій. Коли?
Іван (докірливо хитає головою). Забув? Чи ці пияки геть залили тобі баки?
Сергій. Та не лізь.
Іван. Подумай краще. (Пауза.) Ти говорив про якусь серйозну справу.
Сергій. А, це так. Тепер я, Ваню, виступаю не в одній іпостасі.
Іван. А в скількох?
Сергій. У двох, це точно.
Іван. В яких, якщо не секрет?
Сергій. Ти ж знаєш, я секретів не тримаю.
Іван. То й погано. Звик базікати.
Сергій. Цього разу не буду. Бувай... (Встає, хоче йти.)
Іван. Я жартую.
Сергій. Тоді нічого базікати.
Іван. Ти мої слова буквально не сприймай.
Сергій. Тоді ще раз – щасливо.
Іван. Ні-ні, я тебе не пущу. (Стає Сергієві на дорозі.) Доки не довідаюся.
Сергій. І де вже тебе дінеш?!
Іван. Ну скільки тобі говорити?
Сергій. Три дні тому запропонували мені у студентському профілакторії роботу.
Іван. Треба ж хоч щось уміти...
Сергій. Мій клопіт.
Іван. А не буде важко для тебе?
Сергій. Теж мій клопіт.
Іван. Не встигатимеш або на роботі, чи в навчанні.
Сергій. Хай це тебе не хвилює. (Довга пауза.)
Іван. Послухай мудрої поради: кинь! Бо однак через день-два доведеться.
Сергій. От як доведеться, тоді й залишу.
Іван. Осоромишся.
Сергій. Аби не так, як ти недавно. Ганьба! Фу...
Іван. Я, до речі, теж там роботу напитував. Відмовили, а ти, бач...
Сергій. Тобі нема.
Іван. Авжеж. Тобі тримали.
Сергій (уважно дивиться на Івана). А Валентин правду сказав: гнойовик ти і є...
Іван. Не нагадуй мені про нього.
Сергій. Так! Влучно підмітив. А до його приходу я й не розібрав, хто ти. Він одразу побачив, що ти за птах.
Іван. Буде весело, як побачиш, що не потягнеш роботу. Як люди кажуть: „І сам не гам, і другому не дам”. Так?
Сергій Не зовсім. Бери, куштуй. (Підсовує папір, фарбу.) Їж, може, здовольнишся...
Іван. Чого це ти мені художества свої тичеш?
Сергій. А чим зароблятимеш?
Іван. Ось оцими. (Протягує руки.)
Сергій. Тоді ця справа не для тебе.
Іван. А  хіба що?
Сергій. Тобі й там дадуть папір, пензлі, фарби й скажуть: намалюйте нам гадюку.
Іван (занепокоєно). Чому саме її?
Сергій. Не тільки. Медичну чашу теж.
Іван. Навіщо?
Сергій. Перевірити твої таланти, Йванку. Намалюєш цю емблему, напишеш “Санбюллетень”, і вже газета, вважай, готова.
Іван. Ти не відповів: для чого це треба?
Сергій. Милишся на моє місце, а от головного й не врахував: дещо й уміти треба. Наприклад, малювати...
Іван. Чому саме малювати? Я можу пилять, стругать, поливать, косить...
Сергій. Ні, тут тільки малювати.
Іван. Так чого ж ти тягнеш кота за хвіст? Годину з тобою змарнував. (Вибігає, грюкнув дверима.)
Сергій (навдогін). Лобом, дурню. (Виходить.)
Іван (через мить забігає до кімнати). Сергі-і-ю! (Озирається.) О, вже подався. Ніби за ним якийсь дурень гнався. Ну, та біс із ним. Скажу, як прийде. (Бере одну книгу, ставить на місце, потім другу, третю...) Ет, це б зараз і домовився. Однак сьогодні вже не встигну щось зробити. (У прочинені двері видно знову, як чиясь рука простягає порожню пляшку. Іван розбігається, хоче зафутболити її. Пляшку приймають, Іван падає.) Якій це собаці нічого робити?! Ідіоти! Ходять, дурницями займаються. (Входить Микола Тарасович Перепелюк.)
Перепелюк. Хто це так жахливо лається? (Пауза.) А, це ви, студенте: е-е-е... Я почув крик та й мерщій сюди.
Іван (спантеличено). Я не лаюся.
Перепелюк. Дивно. Крім вас, тут нікого немає... (Пауза.) Чую крик: “Ходять, їм нічого робить!” Ну й інші брудні словесні звороти. (Пауза.) Крім вас і мене, тут більше нікого. Ви заперечуєте, що сварилися. Тоді – я? Браво! (Плеще в долоні.) Але ж я такими словами зовсім не користуюсь, хай вам буде відомо, студенте... е-е-е?.. (Пауза.) Ви все ж не хочете назватися. Не знаю. Може, ви й не студент, га?
Іван. Студент.
Перепелюк. Ну, звісно, звісно, студент! Тут, крім вашого брата, здається, ніхто більше й не живе.
Іван. Аспіранти.
Перепелюк. О, звільніть... Звільніть мене від такої думки. Аспіранти у нас - культурні молоді люди, і їм не бракує хороших слів. Глумливі, сварливі, різні там брутальні звороти їм ні до чого. (Повчально.) Запам’ятайте, студенте... е-е-е... (Пауза.) Знову мовчите?..
Іван. М-м-м...
Перепелюк. Обов’язково, голубе, обов’язково. Не шануєте ви рідної мови. А може, ви її не знаєте? (Пауза.) Може, у вас обмежений запас слів? (Пауза.) З якої ви групи?
Іван. З бойової, геніальної, самої... (Входить Глевтяк.)
Перепелюк. Якщо ви, студенте... е-е-е... не знаю, як вас... вирішили жартувати зі мною, не раджу, то дуже невдячна справа для вас.
Глевтяк (глянув на Івана, потім на Перепелюка). Захвилювався, Миколо Тарасовичу. Думаю, де ви? А ви, бачу, з
Іваном полемізуєте?
Перепелюк. З Іваном? (Пауза.) Що ж, дуже приємно, Іван... (Пауза.)
Глевтяк. Іван Розсошка. (Пауза.) Іване, чого ж мовчиш? Тебе заступник декана з НВР запитує. (Пауза.) Та ще й черговий від адміністрації.
Перепелюк. Тепер нехай. (Пауза.) Іван Розсошка. Молодий чоловіче, не аспірант ви, вас величати Іван Розсошка, запам’ятайте. Є такі, що рідну мову не шанують, але... щоб вам підказували, як вас звати?! (Докірливо хитає головою.) Даруйте. Не можу збагнути. А може, тому, що досі таких не бачив. (Пауза.) Гаразд, зустрінемося на лекції, а ще краще на семінарі.
Я у вас щось читаю?
Іван (перелякано). Е-е-е...
Перепелюк. Читаю, значить... А з якої ви групи?
Глевтяк. Третій курс, російське відділення.
Перепелюк. Щось не пригадую.
Глевтяк. У мене так записано. (Чухає потилицю.)  Невже я помилився?
Перепелюк (іронічно). Ось чоловік не пам’ятає імені свого...
Глевтяк (підхоплює). А я повинен їх усіх пам’ятати. Нічого, я ось зараз сходжу, гляну.
Іван (тихо). Правильно: третій курс, російське відділення.
Перепелюк. Скільки ви в мене часу відібрали, голубе... Дорогоцінного!
Іван. Я не хотів...
Перепелюк. Я так і зрозумів, що ви  не хотіли... назватися. (Пауза.) А в нас скоро й побачення. Чи то тоді, коли з дівчиною? А з викладачем – просто зустріч, га?
Іван (тихо). Еге.
Перепелюк. Ось що, голубе. Рідну мову знати треба. Це моя вам перша порада. І друга: не додумайтеся так мовчати на екзамені. Тоді вже я не стану з вами розмовляти. Напишу “незадовільно” й усе. Ну, а сьогодні досить. (Повчально.) До по-ба-чен-ня! (Йде до дверей. За ним і Глевтяк. Зникають за дверима.)
Іван (тихо). До... (Пауза.) Щоб ти скис... Щоб ти здурів. Щоб тобі нудно було! (Пауза.) Скотина. І що це за день сьогодні?! (Входить Сергій.) Сергію, де ти ходиш?
Сергій. Зараз розповім.
Іван. Я не про те. (Сердито.) Коли б ти не вештався хто-зна де, я б не потрапив у халепу.
Сергій (здивовано). Ти – в халепу? От-т-акої!
Іван. Треба думати – для чого чоловіку  кубеха дана?
Сергій. К-ку... Кубеха? Яка?
Іван (стука себе по голові). Ось! Ось! Куб! Ємність із мізками. (Тре скроні, бо ж набив.)
Сергій. Це в тебе, я бачу. То б’єш, то жалієш.
Іван. А ти все кпиниш...
Сергій (іронічно). Та ні, Ваню, то в народі мовлять: “Через дурну голову – ногам горе”. А ти ж, пам’ятаю, так свої розумові здібності рекламував. Сміхота!

Картина третя

 

Аудиторія. Йде екзамен. Залишився один Іван, який, похнюпившись, стоїть, дивиться вбік.

    Перепелюк. Студенте Розсошко, ви й сьогодні майже мовчали. І тоді, в гуртожитку, і сьогодні, на іспиті, зовсім не ті випадки, коли мовчання – золото. (Пауза.)
Іван (нерішуче). Т-та, розумієте...
Перепелюк. Я знаю, молодий чоловіче, напевне, знаю: коли ваш брат студент не підготується до екзаменів, як ви тепер, то запускає в хід весь арсенал захисних хитрощів. Я дивуюся, адже, щоб мати той запас, потрібно докласти зусиль не менше, аніж просто сісти та підготуватися до іспиту.
Іван. Розумієте... (Хитрувато.) Той, як ви сказали, “захисний арсенал” для всіх екзаменів згодиться, а не до кожного встигнеш однаково підготуватися.
Перепелюк. Істина! Незаперечна! А я частенько замислювався, чого ж воно так? Одна тут була – таке витворяла, ну, чесне слово, – це мінімум за тиждень відрепетируєш. (Пауза.) Поставлю трійку.
Іван (квапливо). Ні, ні... Мене трійка не влаштовує.
Перепелюк (здивовано). Чому?
Іван. Стипендія ж...
Перепелюк. Часом, буває, філологам і з трійками дають.
Іван. Це ж непевно.
Перепелюк. А ви любите, щоб усе було напевно.
Іван. Звісна річ. Певність – двигун   життя!
Перепелюк. Студенте Розсошко, ви сентенціями так і сиплете, це свідчить, що не такий ви вже й той... безнадійний... А знань – мізер.
Іван. Вони є. Я по собі відчуваю. Я просто знаю... (Спершу невпевнено, далі сміливіше.) Знання є, але я хвилююся. Знань, можливо, трішки не вистачає, але тільки трішки... ось, може, стільки... (Повільно зводить пальці докупи.)
Перепелюк. Жартуєте, Що ж, це хороша риса. Хвалю!
А от за такі знання – відповідна й оцінка.
Іван (підскакує до столу). Не ставте, прошу вас. Не треба. Це жах! Це смерть! (Ляскає себе по голові долонею.) Це ще одна смерть! (Обхоплює голову руками.)
Перепелюк. Що ви говорите? (Іван закриває обличчя руками.) Студенте Розсошко! (Іван схлипує.) У вас нещастя?
Іван (спочатку заперечливо водить головою, потім погоджується). Нещастя? О ні! О так! (Проводить руками по обличчю, ніби змахує непрохані сльози. Схлипує.)
Перепелюк. Що з вами, студенте? (Іван безсило опускається на стілець.) Заспокойтеся, зрештою. Ну чого ж так побиватися? (Іван іще дужче схлипує.) Хай йому всячина. (Вбік.) Ще й помре на іспиті. Я зачепив його болюче місце, не інакше. (До Івана.) Ах, пробачте мені, пробачте. (Іван заходиться плачем.) Ну я ж вас прошу! (Іван ридає.) От тобі й маєш!.. (Іван кладе голову на стіл, ридаючи, прибалакує: “Батьку мій, батьку...”). Пробачте...
(Перепелюк гладить Іванове плече.) Я так необережно з вами. (Плечі Івана здригаються.) Пробачте вже ви старого чоловіка... (Іван вмовкає, потроху втихомирюючись.) Так необачно вийшло.
Іван (крізь сльози). Я й тоді, в гуртожитку, слова не міг вимовити... (Пауза.) Як же я до нього на могилу піду, що скажу?
Перепелюк (метушливо). А так і скажете: “Спи, мій батьку, спокійно. Син твій навчається,   добре навчається. Тяжко це, надто коли на душі глибка, незагоєна рана. Але я намагаюсь, я наполегливий! От і сьогодні екзамен  склав на четвірку”... (Обережно виходить.)
Іван. Батьку ж мій, батьку... Пробач заради всього... (Підходить до столу, бере залікову  книжку.) Стипендія, батьку, – таки мала плата за тебе. (Пауза.) Мізер... (Плаче.) Стипуха буде, а батька не вернеш. Отак воно: в чомусь програв, а в чомусь і виграв.

ДІЯ  ДРУГА

 

Картина четверта

Та ж кімната, що й у перших двох картинах. У кімнаті Іван, Юрій, Євген.

    Юрій (підморгуючи до Євгена). Ваню, зізнавайся, Катька смачного меду привезла? (Іван вдає, що не чує, копирсаючись у валізі.)
Євген (підхоплює). Чого ж дивуватися: дід – колгоспний пасічник. Найдобірніший мед – Катрі...
Юрій. Що?
Євген. Та ж про мед питаєш?
Юрій. Дурень думкою багатіє. Ми тільки поговоримо, а мед Іван злизав. Уторопав?
Іван (відривається від валізи). Знову теревените?
Євген. Ну, я б так не сказав. Просто цікаво знати.
Іван. А вам це навіщо?
Юрій. Ну, Вань. Ми ж повинні знати, чим живе наш товариш, яким духом дише? Задовольни нашу цікавість – і дми на всі чотири. (Заходить Сергій.)
Сергій. Привіт, братва! (Тисне всім руки. Іван ніби не помічає простягнутої руки.)
Юрій. Серже, скільки літ, скільки зим?
Сергій. Ой, немало, Юрцю. Я все там, у профілаці. Сила!
Але, хоч і вряди-годи, приємно з друзяками зустрітись... А от
Ваня зазнався, гад, і не вітається.
Євген. Бо Ваня – не друг, а онуча. Катря з дому медку навезла, так увесь злизав.
Сергій. Ваню, так на здоров’ячко!
Юрій. Та на здоров’я і Катря казала. Думала, засватає. А тепер лає на всі заставки: меду нема, і Вані катма.
Сергій. Яка ж дурепа до заміжжя мед розтринькує? Сказала б: “Одружуйся – цілий місяць меди хлебтатимеш”.
Іван (кричить). Мало тут гавкунів, так ще ти приперся!
Юрій. Та чого ж ти, Ваню, наврипився на Сергія? Він навіть не в курсі справи, що й до чого.
Сергій. Що правда – то правда. А ви, мабуть,  забули, що трапилося у Вані. Це ж йому зараз не можна одружуватися. Нещасна Катря...
Іван (примирливо). А ви, хлопці, відразу ото...
Євген. А хіба що? Ну привезла дівчина меду. Іще привезе, не раз, а десять, двадцять разів. Ми що? Ми нічого. Цілком можливо, що в неї дома – велика  пасіка.
Іван (згоджуючись). Може  бути. (Раптом сердито.) Можливо! (Виходить із кімнати. Двері залишаються напіввідчиненими. З-за дверей чути голоси.)
Голос Івана. Привіт, Катю!
Голос Катрі (схвильований). Ваню, любий! Аж серце зайшлося! Привіт...
Голос Івана. А ти все чаї готуєш?
Голос Катрі. Уже попили. Це я чашки сполоснула.
Голос Івана. Думав, що й я вчасно.
Голос Катрі (догідливий). Вчасно, Ваню! І дуже вчасно. Заходь у кімнату, - а я чайник поставлю... (Чути, як віддаляються її кроки по коридору.)
Юрій. Ось так-то. Пропала Катря.
Євген. Ні, вона просто дурепа. Возить торби з дому, а Іван глитає все підряд, і навіть натяку на щось...
Сергій (ляскає себе по лобі). А я спершу не втямив. (Показує на двері.) Іванко мед дегустує?
Євген. О, ти б почув, якого він дурня клеїв, поки Катря підживлювала його, потім два тижні обминав її десятою дорогою.
Сергій (здивовано). Обминав? Іван? Совість обізвалася?
Євген. Юро, розкажи, бо я так не вмію...
Юрій. Я в двох словах. У Катрі медок вилизав. (Жест рукою, ніби щось їсть із миски.) Потьопав на Тамарині пиріжки... (Пройшовся кімнатою, раз у раз озираючись, ніби чогось побоюючись.)
Сергій. Цікаво, цікаво...
Юрій. „Цікаво” – не те слово. Грандіозно! Епохально! (Підносить руку з годинником до Сергієвого обличчя.) Ось глянь, скільки вже чаї ганяє. (Пауза.) Уявляєш, як там зараз знову солодко?
Євген. І густо... За цей час можна... (Двері відчиняються, заходить Іван.) Так, так, за цей час можна було чаю відро випити. Правда ж, Ваню?
Іван (робить здивоване обличчя). Який чай? До чого тут я? (Двері відчиняються більше, вбігає Катря.)
Катря. Ваню, ти пішов? Я ж просила зачекати. Сполосну чашки, зайду...
Юрій (серйозно). Хлопці. А ми з вами, е-е-е, пригадуєте? (Пауза.) Кудись збирались...
Євген. До кінотеатру.
Сергій. Кхм... Прогулятися... (Катря вдячно дивиться на них.)
Юрій. Прогуляємося й у кіно.
Катря (прискає зо сміху). От вигадники!
Іван (сердито). Брехуни!
Сергій. Дуже правильно. Ну, ми подалися. Ви ж тут не сумуйте.
Катря (глянувши на Івана, який стоїть у кутку, відвернувшись, ніяково). Я хотіла, щоби він у мене зачекав. (І зовсім понуро.) Одну лише мить! Досі давно кипить.
Юрій. Е, Ваня у нас Фігаро! Поки мед є і час, Ваня теж є, а нема, - то й його мов вітром здуває. Ти, дівчино, ні на мить його не полишай, бо пом’янеш, як звали.
Сергій. Ну звідки ж вона знала?..
Катря. Правильно, Серьожо, я й справді не знала.
Євген. Ну все, хлопці. Досить теревені розводити. Почесали. (Сергій, Євген та Юрій прямують до дверей.)
Іван. Куди ви? Верніться...
Юрій. А як же ви? (Киває на Катрю.)
Іван (хапається за бік). Ой-ой-йо... Та що ж це таке? Печінка знов розходилась...
Євген (з сумом хитає головою). Йди, Катю, спати. Ваня у нас тяжко хворий. Йому, бачиш, і світ не милий.
Катря (схвильовано припала до Івана). Ваню, а що вже й...
Юрій (перебиває). Не допомагає, Катю, не допомагає. (Іван постогнує.) Ти йому, як прийде наступного разу, чогось на лопаті подай.
Катря (розгублено). Та... Як це так?
Юрій. А так-перетак. Мед злизав і схавав мак, залишайся, Катре, так...
Катря. Хлопчики, ви що це мене розігруєте? Ні, ви це справді серйозно? (Пауза.) Ваню, скажи!
Іван (ще дужче хапається за бік). Ох, і розходилася ж, клята.
Катря (не зрозумівши). Що ти сказав? (Закриває обличчя руками, вибігає з кімнати.)
Євген. Ваню, що ти ляпнув?
Сергій. Вона, мабуть, не дочула...
Іван (випростується, як ні в чому не бувало). Я не на неї.
Євген. Все вона правильно зрозуміла. Правда ж, Ваню?
Іван. Це її особиста драма.
Юрій. Робиш необачний крок, Ваню: на мед буде накладене вето. Перебиватимешся сухарями...
Євген. Та ще й без меду.
Юрій. Дармового.
Іван. Завтра помирюся. Змінюйте програму.
Юрій. А це ми запросто. (Стає посеред кімнати, імітує переключення телевізійної програми, голосом диктора.) “Увага! Увага! Наш мікрофон встановлено на ескалаторі метрополітену...”
Іван (похоплюється, та враз набирає спокійного вигляду). Вже якесь метро приплів.
Юрій. І не якесь, і не чиєсь. Наше метро, Ваню, київське, рідне! Станція “Університетська”. (Довго і пильно дивиться на Івана.) Ваню, правда ж, станція – що треба...
Євген. Тим і гарна, що багата. Грошики так і сиплються, хоч і по копієчці, - зате часто. А Ваня... на льоту перехоплює. Одну прогавив – дісталося їй. Останніми словами опаскудив.
Іван (вбік). І це, тварюки, знають.
Юрій. А ти, Серже, сидиш у тому профілаці й нічого не знаєш? Тут у Вані новин повен міх! Точніше – про Ваню.
Сергій. Дещо я вже чув.
Євген. Дещо? (Дражнячи.) Дещо він чув. Нічого ти не знаєш!
Юрій. Он Ваня розкаже...
Іван (втомлено, сердито). Та що це, зрештою, таке? Тут сьогодні дадуть людині спокій?!
Сергій (серйозно). Спокій вам дати? Роздратували, розсифонили мене і мовчок? Ану, все по порядку...

    Іван. Та хай іде ваш Сергій геть із вами разом!
    Юрій. Куди?
    Іван. Чим подалі – тим краще.
    Сергій. А ми Йвановою порадою не скористаємося. Краще вислухайте, що я скажу.
    Юрій. Ану, печи...
    Сергій. Хлопці, можна по заїзді в профілаці перекантуватися.
    Євген. А це ідея.
    Сергій. За їжу не дбати: свіженька, тричі на день.
    Юрій. Смачненька.
    Євген. Гаряча. (Пауза.) Правда ж?
    Сергій. Істинна правда.
    Євген. Ні, не підходить.
    Сергій (здивовано). Чому?
    Євген. По чарці не наливають.
    Сергій. Чай, компот, сік – хоч сто порцій.
    Євген. Що ж – пиячитимемо на стипендію, а туди закушувати бігатимемо?
    Юрій. А як розбере та, чого доброго, звалить?
    Євген. Поки дорогу перейдемо – нічого з нами не станеться.
    Сергій. Отже, вирішили?
    Євген. Це ж з паперами мороки.
    Сергій. Справа двох-трьох годин.
    Євген. Та побачимо.
    Сергій. Побачимо? (Запалюючись.) Що побачимо?
    Юрій (киває на Євгена). Це Женя має на увазі: поки звикнемо, приживемося, пора буде й п’яти салом мастити.
    Сергій. Ото клопоту! Ще на один заїзд оформимо.
    Євген. Ні, не підходить. Там люди здоров’я поправляють, а я на своє не нарікаю.
    Юрій. І я...
    Сергій. Ну, справа ваша.
    Юрій. Он хай Ваня. Печінка в хлопця – хоч на смітник викидай.
    Євген. І голова часто болить, руки крутить.
    Сергій. Ноги трусить.
    Юрій. Ніби ж усе?
    Євген. Спину ломить, в шлунку протяги.
    Юрій. Ага. Ще в носі хлюпає.
    Іван (спершу зацікавлено сприймав цю розмову, далі занервував). Завелися. Чи нічого робить?
    Сергій. Марно сваришся, друже. Консиліум виявляє всі твої хвороби. Лікуватися треба.
    Юрій (іронічно). І не тільки медком.
    Євген. А я йому порадив би: цабе й до ями.
    Сергій. Та ні, краще у профілакторій.
    Євген. Боюсь, то марна справа. Переводитиме тільки харчі, а останнього дня дуба вріже.
    Іван. Твоє, Женю, не мелеться, так ківша не підставляй.
    Євген. Ох, Ваню, будь великодушним, вибач.
    Іван. Слухай, Сергію, а я й не проти.
    Євген. Ох ти ж, Ваню, й комедіант, він не проти! Звичайно ж, тільки за. Та ще й від сьогоднішнього дня.
    Юрій. З цієї  ж миті!
    Іван. Ходімо, Сергію, бо з цими телепнями й слова не скажеш...
    Сергій. Так ти що, так у робі й підеш?
    Іван. У робі зручніше. Я й у общазі так ходжу.
    Юрій. Котись, Іванку, котись, болванко. (Сергій, Юрій, Євген сміються.)
    Іван (бере Сергія за руку).  Ось ходімо звідси. (Обоє виходять.)
    Юрій. Оце обаранив хлопця.
    Євген. Сам винен. Ніби не знає, що при Вані такі речі небезпечно говорити. (Сміються.)

Картина  п’ята

 

Чисто виметене подвір’я санаторію-профілакторію. Скрізь клумби, квіти. Стоячи біля клумби, Іван щось гаряче доводить Сергієві.
Сергій (нетерпляче). Ваню, пробач, але в мене – ані хвилини на балачки. Запізнююсь. П’ятнадцять хвилин на обід, а там – доганяй автобус...
Іван. Зачекай. Не будь таким егоїстом.
Сергій (спалахнув). Ах ти ж, собача мордо! Дорогою говорили, щоб всунути тебе на заїзд. Та ще й безплатно! А ти тепер отаке...
Іван. А ти зрозумій: звідки в мене ті гроші? (Сергій сміється. Довга пауза.) Я, щоб ти знав, і зараз їсти хочу. Та я вже придумав. Ось ти йди вперед, а я – одразу ж за тобою. Ти тут свій, і вони нічого не скажуть. Що їм, тарілки супу шкода...
Сергій. Ну... Ходімо. Спробуємо. (Заходять у вестибюль, Сергій першим проходить повз вахтера.) Добрий день, Тамаро Борисівно.
Тамара Борисівна. Добридень, хлопчики. А цей пареньок... З тобою?
Сергій. Так-так. Це Йван.
Тамара Борисівна (зітхає). Видно, нещасна дитина. Проходьте швиденько, щоб ніхто з начальства не побачив.
Іван (йдучи наспівує).
Ой ти, парень, ой ти, парень,
Ой ти, парень-пареньок.
Ти не парень, ти не парень.
Ти не парень, а пеньок.

Переміна  світла

Іван і Сергій знову на подвір’ї.

    Іван. Бач, усе, як по маслу, а ти боявся. Ти нічого не втратив, а я карбованець зекономив.
Сергій. Карбованець? 
Іван. А що ти думаєш? І це для мене економія! (Пауза.) А то... обідать без мене. Отак і егоїстами робляться. Сам забуваєш, як той обід готується і що він грошики коштує. (Пауза.) А треба б пам’ятати. (Пауза.) Слухай, Сергію... До початку заїзду ще тиждень. Не готувати ж мені ці дні їдло.
Сергій. Можна.
Іван. Я так і знав, що ти мене зрозумієш.
Сергій. Можна не готувати. В їдальню сходиш.
Іван. Тобі добре: прийшов, наївся – і гуляй, Вася.
Сергій. Розумієш... Завтра чергує Марта Григорівна, - а то така дама що, чого доброго, через тебе і я полечу  далеко-далеко.
Іван. Годі. Друг називається. Ітимеш, як і сьогодні, першим, а там побачимо...

Переміна  світла

Кабінет головного лікаря. Сучасні меблі, чистота, тиша. За столом сидить Василь Титович, пише. Стук у двері.
Василь Титович. Заходь, Сергійку...
Сергій (заходить). Мені сказали зайти до вас. Добрий день!
Василь Титович (встає із-за столу, підходить до Сергія, подає руку). Вітаю,  юначе, вітаю. (Пауза.) Слухай, Сергійку, ти мене поважаєш?
Сергій (дещо бадьоріше). Навіть більше – я у вас закоханий.
Василь Титович. Не блазнюй, відповідай.
Сергій. Я й говорю. Людина, яка чудово веде справи, дбає про інших, всім і в усьому прагне допомогти, хіба не заслуговує на повагу і любов?
Василь Титович. Затараторив... Скажи, ну що мені з тобою робити? Так хотів висварити, а ти мене... обеззброїв. А тепер хоч лізь із тобою цілуватись.
Сергій. Сварки не визнаю, а от цілуватись... (Пауза.) Я б хотів, щоб мене поцілувала... (Закриває на мить очі.) Щоб поцілувала... (На обличчі щасливий вираз, замріяність.) Е-е-е, то я вже сам знаю, хто...
Василь Титович (сміється). Зрозуміло й так: ти закохався. Вітаю...
Сергій. Дякую.
Василь Титович. Чекай дякувати. Ти ж не знаєш, що я зараз тобі заспіваю.
Сергій. Уже те, що ви від сварки переходите до пісень, - добре. Так роблять, як правило, хороші люди.
Василь Титович (на мить притягує хлопця до себе). З тобою неможливо сваритися. Хвилину поговориш – і гніву як не було.
Сергій. Це чудово. Й усе ж... Що ви мали мені сказати?
Василь Титович (напускає на себе грізний вигляд, потім усміхається.) Хотів виписати тобі на горіхи.
Сергій. Я вичитав, що горіхи дуже корисні людям. Біжу за лантухом, моєму приятелю Івану вони дуже згодяться. 
Василь Титович. Шибеник – не хлопець, слово честі. Саме за того Івана мало б оце тобі перепасти. Я знаю, що вже декілька днів він ходить сюди, мов до себе додому. Я сьогодні вахтерці дорікнув, а вона: всі його пропускають, він такий бідний, обшарпаний... Одне слово, бідак...
Сергій. Так, у нього помер батько. (Кидає на Василя Титовича довгий очікувальний погляд.) Ну і я думаю, що там, де двісті чоловік харчуються, один теж зможе... А тому й думав, що тут...
Василь Титович (прокашлюється). Тут і справді... (Пауза.) Як би це тобі сказати... (Раптом підходить до Сергія.) Іди геть звідси і чим швидше, бо я ще розплачуся, а тоді сам ще й сміятимешся з мене. (Сергій іде до дверей.) Зачекай, ще не все. (Сергій зупиняється.) Скажеш своєму приятелеві – хай ходить. На заїзд його оформили, а там і другий буде. Одним словом, щось зметикуємо...
Сергій. Дякую.
Василь Титович. І не огинайтеся один за одним. Бояться вони. (Більше до себе, ніж до Сергія.) А тоді лікуй їхні гастрити, холецистити... (Сергій тихо виходить.) Харчування дітей повинне бути нормальним. (Підходить до столу, сідає.) Ну, а тепер... (Піднімає очі.) О, його вже як вітром здуло. (Пауза.) Гарний хлопець.

Картина шоста

 

Подвір’я санаторію-профілакторію. Трохи віддалік, на лавочці, розмовляють Сергій із Іваном.
Іван. А знаєш, Сергію, мені тут подобається.
Сергій. Тут усім подобається.
Іван. Класно! Їдло тричі на день – і ніякої тобі мороки!
Сергій. Не тільки. А бібліотека, дискотека тричі на тиждень, тиша, спокій. Не кажучи вже про лікування.
Іван. Не знаю, не знаю... Як на мене, так аби пузо напхати.
Сергій. От, бач, і від процедур відмовився. Хай би пополоскали кишки, полоскотали п’яти.
Іван (хитрувато). Знаєш, а я якось відразу відчув себе здоровіше. Тільки-но переступив поріг.
Сергій (іронічно). А що молов: “Куди ти пішов? Що це за робота?!” Ну і ще дещо.
Іван. Я таки справді був неправий... Все ти правильно зробив.
Сергій (іронічно). Особливо те, що тебе сюди приткнув.
Іван. А що? (Пауза.) І це правильно. Мій принцип такий: ти – мені, я – тобі.
Сергій. Слухай, принц... (Удавано гикнув)… ип. Що ти можеш добре зробити іншим? Не наситишся ніяк.
Іван. Не мели дурниць. Ось краще послухай. (Хитрувато.) Чи знаєш, що я для тебе можу зробити? Все життя дякуватимеш.
Сергій (іронічно). І то не віддячу. Ні, Ваню, краще не треба. Це для мене непосильний тягар.
Іван. Дурниці. Протримаєш мене рік у профілакторії й усе.
Сергій (здивовано). Що? Що?
Іван. Не спіши казати “ні”. Ще ж не знаєш, що я запропоную.
Сергій. Із себе штани зняти  і на тебе  натягти.
Іван. От устану й піду.
Сергій. Сумніваюся.
Іван. Правильно. І тобі не раджу. Все, затям, робиться з певною метою. Краще слухай.
Сергій. Печи.
Іван. Я прочув, що ти за Оксаною... (Пауза.) Підупадаєш?
Сергій. Ні, я за нею...підскакую.
Іван. Не блазнюй. Дівчата помітили те та й по тобі видно.
Сергій. Ваню, ти ж, як рентген. Хіба що від тебе сховаєш?
Іван. Сховаєш? (Докірливо.) Від друга?
Сергій. Друг? Оце так новина! Може, ти мені брат рідний?
Іван. Будь серйозніший. Ти ж по вуха закоханий. Та й Оксана – дівчина серйозна, їй і хлопець такий потрібен.
Сергій (робить надуте обличчя). Все, переконав. На моєму кам’яному обличчі жодна посмішка повік не з’явиться.
Іван. Дурниці. Ти хіба ж так сміятимешся? І я теж…(Пауза.) На твоєму весіллі.
Сергій (зітхає). Весіллі? Це ти, друг... чи брат... загнув. Якби ж склалось, як того хочеш.
Іван. Так у чому справа?
Сергій. А не питай, чом заплакані очі... (Хоче йти.)
Іван. Раджу: не квапся. То – не добре.
Сергій. А сам завжди летиш.
Іван. Я – то інша справа. Якщо кувати гроші – треба квапитися. А кохання дається тільки витриманим і мудрим.
Сергій. А я думаю, чого то в тебе...
Іван. Я можу образитися... Мелеш, що й посмішки не побачу, а сам як не луснеш зі своєю ідіотською іронією.
Сергій (роблено знітившись). Це правда, друже-брате. Мелю, сам не знаю що.
Іван. Ну, досить, досить. А я і справді хочу тобі допомогти.
Сергій. Ти? Допомогти? Це ж не сумісно...
Іван. Уяви собі... Ти мені он... (Киває у бік профілакторію.)
Сергій. А я думаю...
Іван (перебиває). Тобі не треба думати. Я все придумав. (Пауза.) Слухай, що скажу...

Переміна світла

 

Оксана переходить дорогу, Іван хутко підходить до неї.

    Іван. Оксано, хочу тобі щось сказати.
Оксана. Серйозно? А цікаве?
Іван. Для тебе дуже цікаве.
Оксана. І скільки я маю заплатити?
Іван. Що?
Оксана. Скільки тобі дати за цікаву балаканину?
Іван. Даремно ти так.
Оксана. Чи не освідчуватися (сміється) будеш? (Пауза.) Так мене це не цікавить.
Іван. Тобі це ні до чого. Аякже – тато начальник, мама інженерша... Гни кирпу!..
Оксана. Ой Ваню, говори вже швидше, без філософій...
Іван. А що, як візьму і бовкну: у тебе закоханий один хлопець.
Оксана. Що? Що?
Іван. Один хлопець закоханий у тебе.
Оксана. Ану повтори...
Іван. Один хлопець... закоханий... тільки в тебе.
Оксана. Правда? А... хто він?
Іван. Та ж Сергій, що зі мною в одній кімнаті живе.
Оксана Не дуриш?
Іван. Чистісінька правда.
Оксана (лукаво). А звідки це ти знаєш – сорока на хвості принесла?
Іван. Сорока, сорока... Та він мені всі вуха протуркотів: Оксана, Оксана... Він марить тобою...
Оксана (не на жарт розхвилювавшись). Правда? Сергій, Сергійко. (Сходить на узбіччя дороги. Іван іде далі сам.) Серьожа! Чого ж ти мовчав так довго? Сергій! Та я ж його знаю... (Пауза.) От тільки сором’язливий! (Пауза.) Сергій!

ДІЯ  ТРЕТЯ
Картина сьома

Та сама кімната гуртожитку. Іван стоїть біля гардероба, роздивляється костюми, сорочки, краватки.
Іван. Погано, що всі мої шкарпетки та черевики сюди не влізуть. (Кивок на шафу.) Це дає мені упевненість і гордість за себе. Зустрічають по одежині. Тільки не кожен те розуміє. Цей дурко зашився в один костюм, і черевики вже давно стоптані, а Оксана ще його й терпить. (Пауза.) Та чи терпить. Ні, вона, здається, втратила всякий глузд. Чи вдає із себе закохану? Щоразу новий коник. Спершу: “Ми з Сергієм”. Потім: “Сергійко”. А вчора, нічого собі: “Мій милий”. Хто милий? Ота колода неотесана? Так і назвала. Привселюдно. Що вона в ньому побачила? Сірість так і пре з нього. (Б’є себе в лоба.) А хто ж це влаштував? Ти, дурню, ідіоте. А той думає, що я для нього справді стараюся. Ні... я не такий козел, щоб чуже щастя влаштовувати, а самому – облизня мати. (Пауза.) Любов у нього. Закортіло, бачте, столичної дівки. Губа - не дура. Папи-мами з тузів, видать, доня в них одна-єдина, то, виходить, усе Сержу дістанеться? Ні, я тебе породив, я тебе й уб’ю, як Тарас Бульба зрадника-сина. (Промовляє цю тираду з артистизмом, витягнувши перед дзеркалом руку. Двері відчиняються, заходить Сергій.)
Сергій. Що це ти, Йване, мов солдат... чи той... командарм перед атакою?
Іван (спершу розгубився, та вмить оволодів собою). Не так перед атакою, як перед своїм гардеробом. Бачиш: п’ятнадцять сорочок, сім краваток, чотири костюми.
Сергій. О, так ти багатій. Дівчата того не мають...
Іван (іронічно). Для дівчат головне, щоб їхні батьки були з гаманцем та при посаді. То їх і в одній льолі розхапають. А ми, затям, повинні все це мати. Вчора - в одному костюмчику, сьогодні - в іншому, завтра - ще в іншому. То хто ж перед вами, мадмуазель? Е, це, мабуть, добрий жук!
Сергій (колюче). Авжеж, справжній гнойовик!
Іван (сердито). Ти що це?
Сергій. Жартую... Я хотів сказати: відразу видно, людина, нівроку, розумна, практична, інтелігентна. (Іван слухає все це з нудьгою.) І, звичайно ж, заможня. (Вигукує.) Подумайте: так одягаються мільярдери! (Зла іронія.) Мільярдер Іван Розсошка... Звучить?
Іван (запалюючись). Так, це помітно. Люди – такі істоти, їм головне – ганчір’я.
Сергій. Гм... Особисто я  розум ставлю на перший план.
Іван. Розум ставиш, а сам його не маєш.
Сергій. Це щось нове. Поясни.
Іван (підходить до Сергія, шарпає за полу поношеного, хоча й акуратного піджака). Ти думаєш, Оксані не набридне весь час дивитися на оце лахміття? Візьми та зодягнися, як король, міністр, президент...
Сергій. Як-к-кий президент?
Іван. Уругваю, Парагваю, Чилі...
Сергій. Ганчір’я, кажеш?
Іван. А ти тільки зараз дізнався?
Сергій. Коли ти такий мудрий, скажи: чого це мільярдери до цього часу, як злодії, пробираються в профілак та ще й у смердючій робі, а не в президентському смокінгу?
Іван. Тактика, безпомилкова, скажу тобі, тактика. Вахтерша бачить – плентається ходяча злидота. Що, гадаєш, вона думає?
Сергій. Не знаю.
Іван. Ех, ти... Убога фантазія! А ще в письменники мітиш! Теж мені Сіменон... О, ідея! Давай я так і буду тебе називати “Жорж”, і вряди-годи вставлятиму “Сіменон”?
Сергій. Замоловся, я бачу.
Іван. Дурень! Це капітально діє на людську психіку. От при Оксані пару разів скажу – задумається: е-е, то, мабуть, неспроста.
Сергій. Чи дивак, чи дурень, чи хворий на голову! Все це не для мене. От надрукують – Оксана й сама довідається, прочитавши.
Іван. Е, ти жени коней, доки вони несуть тебе, поки поганяєш – крути, закручуй, мчи галопом.
Сергій. Можуть поносити.
Іван. Дурниці. Візьмуть на поруки, це максимум. А мінімуму тут немає. Крути праворуч, ліворуч, лише б вигідно, аби по-твоєму було. (Раптом зупиняється, помітивши у Сергія на піджачку значок, занепокоєно придивляється.) “Молодь”... Що за молодь?
Сергій. Як бачиш, значок видавництва “Молодь”.
Іван. Навіщо він тобі?
Сергій. А, це хлопці.
Іван. Навіщо?
Сергій. Кажуть, початківець. На літоб’єднаннях зустрічаємося. Я до них і на роботу заглядаю.
Іван. Правильно. Оббивай пороги. Набридай, крутись перед очима, на мозолі наступай – обов’язково помітять. Як пить дать.
Сергій. Голова вже, як казан. Піду я.
Іван. А в принципі ти – молодець! Оксана ще не бачила? (Показує на значок.)
Сергій. Ні.
Іван. Побачить – на голову... ні, на дві виростеш у її очах.
Сергій. Пусте... Я ось зараз зніму.
Іван. Май розум! Вона ж до тебе приклеїться – вік не відчепиться.
Сергій. Вже знімаю.
Іван (заважає). Не роби цього! Чуєш?
Сергій. Кат із ним. Хай буде.
Іван. Це твій найбільший козир. Він, як ніщо інше, засвідчує, що й ти чогось вартий.
Сергій. Ти говориш незрозумілі мені речі.
Іван. Усе ти добре розумієш. І рибку виловиш, я знаю.
Сергій (вдаривши об поли). Ще більшого туману напустив.
Іван. От тільки хто: я чи ти? Ти правильно зорієнтувався, що таких дівчат, як Оксана, і так розхапають. (Пауза.) А тобі оці (знову показує на значок) брязкальця от-так (проводить ребром долоні по горлу) потрібні.
Сергій. Розхапають, кажеш?
Іван (не приховуючи злості). Еге ж. Понаїжджають з різних там районних центрів, зроблять перед такими дурочками, як і твоя, вигляд, що смертельно закохані, а ті вуха розвісять, руки розставлять – і справу, як мовиться, зроблено. Зуміють і до дружків увійти в довіру, і так їх обплетуть, що ті самі стають у їхніх авантюрах помічниками...
Сергій. Це, мабуть, із Сіменона?
Іван. Та це я просто так.
Сергій. Та ні, твоя оповідка щось мені нагадує.
Іван (схаменувшись). Кажу тобі, ні.
Сергій. Роздивляйся свої костюми, краватки і труси.
Іван. До чого тут труси?
Сергій. Якщо вже козиряти, то всім, що надбав. От тільки біда, що ні під краватками, ні під капелюхами нічого немає – хоч роги чіпляй... (Розводить руками.)
Іван. Натякаєш? (Пауза.) Мов про Івана-дурника.
Сергій. Ні, ти Іван-розумаха. Та ще й неабиякий.
Іван. Не викручуйся. Знаю, смієшся з мене, думаєш: Іван он скільки б’ється...
Сергій (перебиває). Мов риба об лід...
Іван. Помовч. (Пауза.) Думаєш, не розумію твій в’їдливий, колючий смішок: мов, у Івана нічого не виходить, а я першу-ліпшу підчепив. І вже, мабуть, до весілля доходить.
Сергій. Не першу-ліпшу, а найкращу дівчину в світі.
Іван. Ну, звичайно. Такий локшини намостить на вуха, аби слухала. Бачу, вже якась, мов розтала, ходить. (Пауза.) Що, може, скажеш, і не цілувались?
Сергій. Не встигли.
Іван. Бреши. (Довго дивиться на Сергія.) Невже такий бевзь?! Та ти візьми її вламай, втягни в ліжко, отоді вже твоя навіки. Не випручається. Це вже як печатка в паспорті.
Сергій (зблід, швидко підходить до Івана, зупиняється). Спасибі. Знатиму. (Колюче дивиться на Івана.) І багато ти печаток наставив?
Іван. Я не про себе.
Сергій. А я в тебе й про тебе запитую.
Іван. Тобі, як другу, розповім. Була в мене одна. Жінка прокурора. Він на роботі кримінальні справи вирішує, а я в її спальні зовсім інші... Розумієш? (Хихикає.)
Сергій. Одна?..
Іван (поквапливо). Чого? Ще була. Каже, поки Микола в армії кордони оберігає, бережи, люби, голубе, мене...
Сергій (іронічно). Зрозуміло. Чого ж не побралися?
Іван, Що ти: жінка льотчика! 
Сергій. Прокурора.
Іван. Так, прокурора. (Пауза.) Льотчика – то вже третя…
Сергій. Ти дивись… Справжній Казанова!
Іван. Не віриш? Ну, як хочеш.
Сергій. Негарно: жінки надіялись, а ти їх обдурив.
Іван. А ти б зміг?
Сергій. Я ні, але мова не про мене.
Іван. І я не все можу.
Сергій. Зрозуміло. А друга?
Іван. Павло повернувся із флоту…
Сергій (перебиває). Микола із прикордонників…
Іван. Еге ж, вона й каже: “Все, Ваню, любий, не можу я з тобою більше, Грицько такий проноза, може довідатися…”
Сергій (сміється). І я більше з тобою, Ваню, не можу… (Хоче йти.)
Іван. Чекай. Ти ж іще нічого не сказав, що там у вас.
Сергій. Зате ти намолов сім мішків гречаної вовни, та й усі не повні.
Іван. Можеш не вірить, твоя справа. А от як там із Оксаною, розкажи…
Сергій. Ніби ти не знаєш?
Іван. Звідки?
Сергій. Оксана... Оксана помітила твою нездорову цікавість. Говорила, що ти щодня розпитуєш у неї про наші стосунки. Цікаво, навіщо це тобі?
Іван. Послухай її… Я раз тільки і спитав, а вона, бачу, все поривається щось сказати. Я й кажу: “Ну що там?” А вона: “Цей Сергій якийсь дикий…” Та що розказувать – молола, що хотіла.
Сергій. А мені це не так відомо.
Іван. Говорю ж тобі, слухай частіше ту дурепу. Ну що вона може путящого сказати? Пустіша, ніж Торричелієва порожнеча. Думає, вона й справді чогось-таки варта! (Сергій виходить із кімнати, Іван того не помічає.) Слухає вона свою пусту музику. Якби ж то й справді в ній що тямила! Бігає на ті концерти. Можна бігати за батькові гроші. А тут не знаєш, як маскуватися й ким прикидатися, щоб зайва копійка в кишені брязкнула. (Схаменувся.) Сергій, га? Я щось сказав? (Роззирається довкола.)  Ге, подався до своєї милої. Біжи, біжи. Одначе треба щось придумати…

Картина восьма

 

Оксана йде повз університет. До неї швидко підходить Іван.

       Іван. О, а де ж це наш Ромео?
Оксана. Питай у Джульєтти…
Іван. Пардон… Джульєтто, як твій Ромео?
Оксана. Вибач, але я Оксана. Якщо тебе цікавить Сергій…
Іван. Саме він.
Оксана. Навіщо він тобі?
Іван. Просто цікаво.
Оксана. По-моєму, в нас усе добре. (Пауза.) Можна сказати: чудово!
Іван. Про нього я знаю, трохи здогадуюся, та хотілося б більшу уяву мати.
Оксана. Щось занадто цікавий ти щодо наших стосунків…
Іван. Бо я тобі добра хочу.
Оксана. Он як?
Іван. А так. От тільки як би це краще сказати…
Оксана. Говори, як є.
Іван. Ну так знай: уміє твій хлопець удавати із себе закоханого по вуха.
Оксана. Мені сказав, що кохає всім серцем…
Іван. Та ще й на повному серйозі, так?
Оксана (сміється). Та вже ж не жартома.
Іван. А ти пильніше придивись до нього.
Оксана. Дивилася. Людина як людина.
Іван. Так-так… Звичайнісінька посередність. Типовий дурень, який гадає, що справді потрібний такій дівчині, як ти.
Оксана. Він і справді мені потрібний. А дурень, мені здається, ти.
Іван. Та він же типовий авантюрист і пройда.
Оксана. Минув, бачу, час, коли ти про нього був кращої думки. Що сталося?
Іван. Нічого, просто сліпий був. А такий жук! (При слові “жук” озирнувся довкола.) Поначіплював на груди значків і вишиває: письменник ще мені. Новий Дюма чи Семен… Пардон, Сіменон. (Помітивши обурення на обличчі Оксани.) А про тебе вихвалявся, що обкрутить – раз плюнуть.
Оксана. Сергій? Мене обкрутить? Неправда!
Іван. Наївна ти дівчина. Побачиш його – запитай, нащо він усі ті брязкальця на піджак натулив. Цікаво, як він викручуватиметься?
Оксана. Я не вірю тобі. Сергій не такий…
Іван. Всі обдурені спочатку таке кажуть, а потім усе життя лікті гризуть.
Оксана (невпевнено). Як же це він?
Іван. Бачу, ти його зовсім не знаєш. (Швидко йде, та повертається, помітивши, що Оксана засумнівалася.) Напевне, сюсюкав, що любить тебе, що ти диво – не дівчина, що ти – ніким не прочитана книга і тільки він здатен тебе прочитати… (Пауза.) Чужі ті слова, десь підслухані. Діяч, цілий іконостас значків на лацкан начепив: дивіться, мовляв, я не просто гусак, а ще й лапчатий.
Оксана (усміхається). Та ні, Ваню, він обминає такі словесні викрутаси. Йому й без подібних вихилясів є що сказати. А значок у видавництві дали.
Іван (сердито). Ти – сліпе кошеня. Вже й вуха розвісила: мовляв, вішай, Серьожо, локшину, я зношу… Не бачиш, що він, мов павук, сплів тенета і ти вже попалася в них…
Оксана (рішуче хитає головою). Я його кохаю, і до твоїх дурниць мені немає діла.
Іван (нервує, видно, що він уже й сам вірить у те, що говорить). Так знай же: той значок видавництва “Молодь” – то ще одна золота павутинка, щоб обснувати тебе. Хитро закрутив. Тепер тішиться: “Мета моя досягнута. Хід на сто відсотків безпрограшний!”
Оксана. Не вірю! Неправда!
Іван. А ти своєї. Дотанцюєшся, дівчино… (Пауза.) Кажу, бо знаю. Від нього чув – не від когось.
Оксана (вражена). Розкажи…
Іван. Сміявся вчора: “Липне мушка… (Трохи при цих словах знітився) …на медок”. Ти тільки послухай: ти – мушка…
Оксана (приголомшено). Що ж це виходить: мені – одне, а поза очі… Але як мені бути? Я ж не можу без нього. (Пауза.) Яка підлість, коли це правда! Мерзотник! (Затуляє руками обличчя, плаче.) Я ж йому так вірила! (Іван, єхидно всміхаючись, відходить, швидко зникає.) Як же тепер бути?

Переміна світла

 

Лавочка у парку перед університетом. Сидить Оксана, ледь помітно тремтять її плечі. Нічого не бачачи, дивиться у книгу. Підходить Сергій.
Сергій (радісно, з почуттям). Півсвіту оббігав, шукаючи тебе. О, та ти вся тремтиш… Замерзла? (Обережно накидає Оксані на плечі піджак.)
Оксана (рвучко зриває піджак, кидає в гніві на лавку). Оббігав півсвіту, кажеш? Шукаючи брязкальце, щоб носитися з ним, як дурко з китицею?!
Сергій (спантеличено). Не розумію…
Оксана (підхоплюється, розгортає піджак, показує на значок). Осьдечки. Скажи, для чого тобі оці цяцьки?
Сергій. Я ж пояснював, то в видавництві…
Оксана (хитає головою). Це я вже чула. Давай чесно…
Сергій (не знаходить слів від подиву). Оксанко…
Оксана. Що, Оксанко? Скажи, краще, для чого ти зі мною марнуєш дорогоцінний час? Я ж – пуста городська дівка, вуха розвісила, руки розставила… (Крізь сльози.) Безоглядно кинулась у золоте павутиннячко, тобою ж сплетене…
Сергій (остовпіло). Схаменись… Що ти таке говориш?!
Оксана. Все ти чудово розумієш! Це я, дурепа, нічого не підозрювала, вірила тобі. А тепер знаю, все знаю…
Сергій. Знаєш? Що?
Оксана. Хто ти такий насправді… Але яке ти мав право?! Ти на мене не зважав. Тобі так схотілося…
Сергій. Та що ти верзеш? (Злякано затуляє рота.) Ой, пробач, люба…
Оксана. От бач, ”верзеш”… Тепер можна й так на мене, коли твоя піщана будівля розсипалася. І все-таки, якщо маєш хоч краплю совісті, скажи: для чого розігрував цю страшну комедію? (З болем.) Чого ходив до мене?
Сергій. Чому “комедію”?.. Я кохаю тебе…
Оксана (різко). Чула вже.
Сергій. Одружитися хочу з тобою.
Оксана (іронічно). Ну, звісно…
Сергій. Сім`ю мати, дітей. Жити…
Оксана (підхоплює): … разом. І щоб усе спільно – слово, душа, подих. (Коротка пауза.) Все це ти казав. А тепер правду кажи, щоб я знала.
Сергій. Щось не те, моя люба.
Оксана. Якраз те, мій милий. Скажи правдоньку, милий, з якою метою... (Пауза.) Мовчиш? То я скажу... (Відповідно жестикулюючи.) Столиця! Батьки авторитетні і донька-дурочка у них одна – можна розкрутитися. (Пауза.) Кращої нагоди вирватися з того провінційного багна годі й шукати. Що, неправда? (Сергій мовчить вражений.) Мовчиш? Бо таки правда...
Сергій. Ні, неправда. Це у вас, певно, так, як у параграфах усе, обов’язково щоб із певною метою, - як же інакше? (Пауза.) А у нас, провінційних, - значно простіше: як кохаємо, то по-справжньому, горюємо – теж...
Оксана (глумливо). Сіменон...
Сергій (проковтнувши образу). Ще одне запам’ятай: не багно село, там живуть люди, які... які вміють діло робити, світ хлібом годувати, кохати, радіти, горе чуже ділити... (Пауза.) Т-та... Тобі, бачу, не дано цього зрозуміти. (Коротка пауза.) Що ж, будь щаслива. (Йде швидко геть.)
Оксана (схоплюється). Сергію... (Зовсім тихо.) Пішов і не зупинився. (Пауза.) Що ж я натворила? (Плаче.)

Картина дев’ята

 

Подвір’я профілакторію. Декілька студентів сидять на лавочках, розмовляють. З’являється Сергій. Швидко прямує за ворота.  Тут  його  чекає  Іван. Побачивши  Сергія, хапається за живіт і майже нагинається до землі.

    Іван (до Сергія). Де тебе носить?! (Пауза.) Я в тебе питаю…
Сергій. Я не знав, що ти тут.
Іван. Ну, тепер знаєш… Поговоримо?
Сергій. А чи є про що?
Іван. У мене знайдеться. (Стогне, схопившись ще дужче за живота.)
Сергій. Я дуже радий.
Іван. Я все бачу. І твою радість. Та це мені, знаєш… (Пауза.)  Друзям ти однак зобов’язаний  допомагати.
Сергій. А я друзям ні в чому й не відмовляю.
Іван (веселіше, забувши про живота). То я можу розраховувати?
Сергій. Дивлячись на що?
Іван (знову хапається за живота). Ой-ой… Крутить, ламає, нутро вивертає.
Сергій (багатозначно). Ну й хай вивертає… твоє мерзенне нутро…
Іван (докірливо). Погибелі моєї хочеш?
Сергій. Твоє місце давно на скотомогильнику…
Іван (несамовито). Безсердечний егоїст! Я ледве на ногах тримаюсь, а він… (Кричить несамовито.) Ой-ой-ой-ой… Стояти не можу! (Падає, качається по траві.) Та що ж це таке? (Пауза.) Чи ти справді хочеш, щоб я ноги відкинув!
Сергій. Я не хочу бачити тебе. (Хоче йти.)
Іван (підвівшись, хапає його за піджак). Не йди! Я тобі ще знадоблюсь… От побачиш… Ой-ой-ой… Ще стану у пригоді… Ой… Та й болить же!
Сергій. Проти тебе й твоє гниле нутро збунтувалося.
Іван. То проти тебе!
Сергій. Отакої… Чим же я йому не до шмиги?
Іван (зойкнувши, знову опиняється долі, качається). Поки харчувався у профі… профілаці… було все нормально.
Сергій. Може, так би й далі було,  та через тхорячу натуру та дурну голову і животу боляче.
Іван (зривається на ноги). Ти думаєш? (Хапається за бока.) Думаєш, я такий дурний, щоб повірити (киває у бік профілакторію), що там усе без твоєї допомоги звалилося?
Сергій. Не зрозумів…
Іван. Ой-ой… (Пауза.) Ти накапав? Так-так, ти. І не роби здивованого обличчя. (Пауза.) Без тебе  вони мене ніколи  б не вигнали.
Сергій. У тебе що, не тільки з животом, а й з пам’яттю погано, провали з’явилися? Усе ж при тобі відбулося, згадай.

Переміна  світла

 

На вахті знову чергує Тамара Борисівна. Сергій проходить повз неї.
Тамара Борисівна. Я ось уже кілька днів, Сергійку, помічаю, що ти вже не чекаєш на свого товариша…
Сергій. Якого?
Тамара Борисівна. Івана…Чи як там його?
Сергій. Та Йван… Не дружу я вже з ним. Негідник він, а не друг. Бачити його гидко.
Тамара Борисівна. А були ж – нерозлийвода…
Сергій. Все тече, як говорили древні, все міняється. Начхав я на нього, тьотю Тамаро, та й усе.
Тамара Борисівна. Раз таке, то й ми… (Характерний жест рукою, ніби змахує бруд зі столу.)
Сергій. Справа ваша.
Тамара Борисівна. А ти не заперечуватимеш?
Сергій. Хочу швидше забути про нього. (Йде нагору. З’являється Іван.)
Тамара Борисівна. Ви куди, молодий чоловіче?
Іван (здивовано). Ви… до мене?
Тамара Борисівна. А до кого ж?
Іван. Д-дивно…
Тамара Борисівна. І справді дивно. Людина побуде заїзд, від сили два – й аж до наступного року.
Іван. А он пішов Сергій, йому що – можна?
Василь Титович (з’являється). Я чув ваші останні слова, юначе. (До Тамари Борисівни.) Що тут у вас за суперечка з ним?
Тамара Борисівна. Та ось… Хоче пройти, а я не пускаю.
Василь Титович. Нехай проходить. Сергієві веселіше буде. (Іван швидко біжить  нагору.) А я вам про що говорив?!
Тамара Борисівна. Сергій, навпаки, бачити його не бажає. По-моєму, глечика вони розбили.
Василь Титович. Не бачив. Не знаю. (Усміхається.) А що там у них?
Тамара Борисівна. Звідки я знаю. Я вже ось котрий день  не бачу їх разом.
Василь Титович. Ну то й я, сподіваюся, його більше не побачу.
Тамара Борисівна. Усе зрозуміла…

                                  Переміна світла

Подвір’я санаторію-профілакторію. Іван тримає Сергія за полу піджака, Сергій його відтручує.

Сергій (до Івана). Так чим я в тім завинив?
Іван. Тобі не треба було говорити, що ти на мене роз’єрепенився. Хай би думали, що ми й надалі...
Сергій. Надалі вони знатимуть, що ти ще й гад повзучий...
Іван. Попереджую: за таке й посадити можуть.
Сергій. Хіба що твою хитру сідницю на колючий будяк.
Іван. Не радив би жартувати так. Я знаю людей, які й тебе в баранячий ріг скрутити можуть...
Сергій. Геть звідси, нікчемо!
Іван. Що? (Пауза.) Сам напросився. Заявлю. Ось побачиш. Просунь у профілак, і ми квити. Інакше...
Сергій (співає). “Ты, Вань, на грубость нарываешься…” (Сміється.)
Іван. Чого зуби лупиш?
Сергій. Радісно за тебе, бач, і в боці переболіло...
Іван (похоплюється). Ой-ойо-ойо-ойо-ой... (Хапається за бік.) І доторкнутися не можна. (Згинається в три погибелі.) Вона мене кінчить... Не знаю, що діяти, що сказати.
Сергій. Краще мовчи. (Помітивши Оксану.) А ти ось у Оксани запитай, може, й нарадить, щоб, як ти говориш, були із нею квити. (Пауза.) Ти ж їй немало нарадив.
Іван (трохи ошелешено). Оксана? Жартуєш! Де? (Побачивши Оксану, зривається на рівні ноги.)
Оксана (підходить). Добридень, Ваню. (Сергій поривається йти.) І тобі, Сергійку. (Сергій зупиняється.)
Іван (бадьоро). Салют, Оксано! Хотів якраз тебе бачити...
Оксана. Наші бажання, на жаль, не збігаються: не терплю тебе.
Сергій. Доброго дня, Оксано.
Оксана (схвильовано). Доброго дня... ще раз. (Пауза.) І ти... хотів бачити?
Сергій. Якось не думав над цим.
Іван. Повна дисгармонія.
Оксана (мов не чула). А я до наших дівчат в гуртожиток...
Іван. Ти заблукала, дівчино, не тією стежкою.
Оксана (задиркувато). Зате тією доріжкою. Була на виставці, заглянула на радіофізичний, а тепер до них.
Іван. Я теж. Я проведу тебе.
Оксана (категорично). Ні-ні! (Засоромлено.) Он, може, Сергійко... (Дивиться на Сергія з острахом і надією водночас.) Звичайно, коли є бажання...
Сергій (його обличчя прояснюється, весело). Я – з радістю!..
Оксана. То ходімо...
Сергій (торкається її руки). Пробач... Відійди на хвилинку, маю до того здохляка запитання.
Оксана (тривожно). У вас тут знову щось скоїлося?
Сергій. Нічого, йди. (Оксана повільно відходить.) Ваню, що трапилось: здихав, хоч дорізуй, а Оксана підійшла – козарлюга, хоч під вінець.
Іван. А ти хотів, щоб я перед дівчиною у пилюці валявся?
Сергій. Воно б не завадило і в багнюці викачати. Та не чіпатиму, в мене радість. (Кидається доганяти Оксану. Іван стоїть якийсь час нерухомо, схопившись за живота, стогне і скімлить. Підходять Євген із Юрієм.)
Юрій (глузливо). Щось кислий в тебе вигляд, Ваню. Знову шлунок протягло?
Іван. Дурень! Козел! (Показує рукою, куди пішли Сергій та Оксана.) Коза і пеньок.
Юрій. Треба відійти подалі, бо ще покусає...
Євген. З тобою, Ваню, зрозуміло... видно жовч розлилася. Бач, нічого в тебе не вийшло, марно тільки дувся.
Іван (знову хапається за живіт). Ой-йой! Мов різачка ріже, може, й доконає.
Юрій. Ваню, щось ти рано розкиснув. Ану згадай, що нам у школі зачитувалось: “Умій жити й тоді, коли життя стає нестерпним...” Здається, так? Ану хвіст трубою!
Іван. Що? Га? (Довга пауза. Євген і Юрій зникають.) Ти ба!.. (Оглядається довкола.) Ха-ха-ха... А я й не здогадувався, куди піти, куди податися... Тепер знаю!.. (Йде.)

                              З а в і с а

Олександер Купрій