Літературний форум
ПОЗИЦІЯ

Шевченко у моєму житті

06:26 09.03.2012

Шевченко у моєму житті

Під час  парламентських виборів російські імідж-мейкери Медведчука немилосердно прорахувалися – видрукували і розповсюдили у західній Україні плакати з неадекватним рядом: Шевченко, Франко, Леся Українка…Медведчук. Це викликало справедливе обурення у свідомих українців, бо у Західній Україні портрети Шевченка, Франка і Лесі Українки у кожній хаті під рушниками недалеко образів.

 

У школі Шевченка викладали по-радянськи нецікаво. По справжньому “Кобзаря” прочитав уже в університеті. Але осягнути було тяжко, тому взяв із собою до армії. “Кобзар” на далекому Уралі став для мене і моїх земляків одкровенням, ми ховали його під подушкою, боронили від шмонів, читали і сприймали його солдатську долю як свою власну.

 

Тепер Шевченко – основа моєї національної ідентичності. Він різний: ліричний, непримиренний, національний, справжній. Поки є Шевченко – є Україна. Можна говорити про його особисте, про його сексуальність, про його соціальність, але неприпустимо посягати на його слово – глибоке, глибинне і справжнє. Кожен українець говорить з Шевченком напряму – без трактувальників, тлумачів, авторів передмов, післямов і середмов. Шевченко як виразник українського духу незглибимий і неперебутній.

 

Він міг стати богомазом, чи малярем парсун, чи хохлацьким атрибутом петербурзьких салунів, але він вибрав вогонь свого слова – він вклав у слово себе, перелив свою душу – і ця душа горить, розпалює і спалює дотла.

 

Перші два місяці в армії я не міг нічого писати. Думав, що втратив свій поетичний голос навіки. Проте, солдатська муштра і муштра духовна ставали палючим матеріалом для роботи душі. Духовною муштрою займався капітан Лінєнко – бридкий хахол, тупий і обмежений, який кічілся своєю позірною русскостью і зневажав мою гідність українця. Я ніяк не міг знайти йому відповідник. І тут – у Шевченка – раптом – як виблиск: “Ніхто любив мене, вітав.” І народився вірш – на коліні, в лєнінскай комнатє:

 

У тепло-білім верболозі

Дрімає хата, як сова.

Туди тумани сни не возя,

Ніким не кошена трава

Давно чекає на нікого.

Ніхто спішить, Ніхто іде

І у більмо вікна сліпого

Коня убитого веде.

Упасти б коло тої хати

І стати нічиїм, і там

Чиюсь тривогу покохати.

Повірити твоїм словам.

Твоїм невмерлим, Україно.

Давно не вмерлим. І завжди.

Не плач, Оксано, в світле око

Мене – убитого – веди.

У тепло - білім верболозі

Дрімає хата нежива.

А на моїй страшній дорозі

Трава

Росте у очі мого краю,

Росте, як вії на сльозах.

Ногами небо перекраю

Через свинарники і свині,

Через гадючники і цвіль

У світле око України

Як сіль.

У тепло-білім верболозі

При давній хаті нічиїй

Спіткнися на моїй дорозі

Вклонись нескошеній траві.

Не скошеній ніким, ніколи.

Вона чекає на коня,

Що прийде перекотиполем

Під бунчуки нового дня.

І я прийду. І ми. Нас — море.

А ти – Ніхто — уже іди.

І братію – сиру і голу –

З усіх помийних ям жени:

З усіх Кунгурів і кунгурищ,

Із психосховищ і могил.

Пил

Падає з пилки часу

На нашу хату

На нічию.

 

1987р. Кунгур.

 

Коли охопить зневіра, сумнів у собі чи у майбутньому України – беру до рук “Кобзаря” – і Україна оживає і дає певність у собі.

Роман КУХАРУК