Під час парламентських виборів російські імідж-мейкери Медведчука немилосердно прорахувалися – видрукували і розповсюдили у західній Україні плакати з неадекватним рядом: Шевченко, Франко, Леся Українка…Медведчук. Це викликало справедливе обурення у свідомих українців, бо у Західній Україні портрети Шевченка, Франка і Лесі Українки у кожній хаті під рушниками недалеко образів.
У школі Шевченка викладали по-радянськи нецікаво. По справжньому “Кобзаря” прочитав уже в університеті. Але осягнути було тяжко, тому взяв із собою до армії. “Кобзар” на далекому Уралі став для мене і моїх земляків одкровенням, ми ховали його під подушкою, боронили від шмонів, читали і сприймали його солдатську долю як свою власну.
Тепер Шевченко – основа моєї національної ідентичності. Він різний: ліричний, непримиренний, національний, справжній. Поки є Шевченко – є Україна. Можна говорити про його особисте, про його сексуальність, про його соціальність, але неприпустимо посягати на його слово – глибоке, глибинне і справжнє. Кожен українець говорить з Шевченком напряму – без трактувальників, тлумачів, авторів передмов, післямов і середмов. Шевченко як виразник українського духу незглибимий і неперебутній.
Він міг стати богомазом, чи малярем парсун, чи хохлацьким атрибутом петербурзьких салунів, але він вибрав вогонь свого слова – він вклав у слово себе, перелив свою душу – і ця душа горить, розпалює і спалює дотла.
Перші два місяці в армії я не міг нічого писати. Думав, що втратив свій поетичний голос навіки. Проте, солдатська муштра і муштра духовна ставали палючим матеріалом для роботи душі. Духовною муштрою займався капітан Лінєнко – бридкий хахол, тупий і обмежений, який кічілся своєю позірною русскостью і зневажав мою гідність українця. Я ніяк не міг знайти йому відповідник. І тут – у Шевченка – раптом – як виблиск: “Ніхто любив мене, вітав.” І народився вірш – на коліні, в лєнінскай комнатє:
Дрімає хата, як сова.
Туди тумани сни не возя,
Ніким не кошена трава
Давно чекає на нікого.
Ніхто спішить, Ніхто іде
І у більмо вікна сліпого
Коня убитого веде.
Упасти б коло тої хати
І стати нічиїм, і там
Чиюсь тривогу покохати.
Повірити твоїм словам.
Твоїм невмерлим, Україно.
Давно не вмерлим. І завжди.
Не плач, Оксано, в світле око
Мене – убитого – веди.
У тепло - білім верболозі
Дрімає хата нежива.
А на моїй страшній дорозі
Трава
Росте у очі мого краю,
Росте, як вії на сльозах.
Ногами небо перекраю
Через свинарники і свині,
Через гадючники і цвіль
У світле око України
Як сіль.
У тепло-білім верболозі
При давній хаті нічиїй
Спіткнися на моїй дорозі
Вклонись нескошеній траві.
Не скошеній ніким, ніколи.
Вона чекає на коня,
Що прийде перекотиполем
Під бунчуки нового дня.
І я прийду. І ми. Нас — море.
А ти – Ніхто — уже іди.
І братію – сиру і голу –
З усіх помийних ям жени:
З усіх Кунгурів і кунгурищ,
Із психосховищ і могил.
Пил
Падає з пилки часу
На нашу хату
На нічию.
1987р. Кунгур.
Коли охопить зневіра, сумнів у собі чи у майбутньому України – беру до рук “Кобзаря” – і Україна оживає і дає певність у собі.
Роман КУХАРУК