Літературний форум
ПОЗИЦІЯ

Два слова про поезію і прозу

16:03 08.08.2007

Спочатку про майже випадкові спостереження. Коли навіть найактивнішого споживача літератури запитуєш, що він останнім часом читав, той без особливих роздумів одразу почне пригадувати прозові речі, хоч би навіть не більше години назад насолоджувався збірочкою молодої поетки чи вкотре перечитував сонети Рильського або елегії Рільке. Друге, цитувати поетичні рядки на застіллях більше полюбляють люди з освітою природничого спрямування, а філологи красномовлять прозою. І ще. Ніхто ніколи не говорить про прозовий настрій, прозову людину, прозову весну. Хоча до всіх цих абстрактно-конкретних дефініцій навіть не задумуючись і тому не завжди доречно тулять прикметник поетичний. Окрім того завжди відчутне на літературній площині якесь неозвучене змагання за вищість чи значимічість між прозою і поезією (Віршики пишеш? О, він видав роман). Чому так відбувається? Коли, за яких обставин, в якому віці і яка категорія людей надає перевагу тому чи іншому впливу художнього слова? І яку силу та спосіб впливу має художній текст в залежності від своєї форми і змісту? А ще - чому найчастіше становлення і творчий ріст письменника відбувається у напрямку від поезії до прози? Вичерпність відповідей на ці запитання ніколи не може бути достатньою. Однак спробую проаналізувати власні спостереження стосовно затребуваності і споживання літературної продукції того чи іншого жанру читачами. Осмислення цих ситуацій приводить до висновку, що все відбувається з неперервною і майже непомітною закономірністю. І в контексті протиставлень поезія - проза можна говорити про позасвідоме і свідоме, абстрактність і конкретність, молодість і досвід, природність і осмисленість.

Але почнемо все спочатку. Що читають найменшенькі, тобто чим ми їх забавляємо? Звичайно, піснями і віршами (колисковими, байками, примовками, звуконаслідувальними текстами), а отже, все-таки пропонуємо їм перше усвідомлення світу через поезію, власне через віршований ритм. Він же, цей ритм, пронизує і всі народні казки для найменшеньких (“Курочка ряба”, “Колобок”, “Ріпка”, “Рукавичка”), і навіть назви героїв казок обов”язково римуються (вовчик-братик, зайчик-побігайчик, ведмідь-набрідь). Отже, поезія, віршований ритм здатний впливати на позасвідомі чи позарозумові процеси осмислення світу взагалі і себе в ньому, бо і тому “поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний доторк до душі” (Ліна Костенко). У цьому контексті мені ще пригадується, як моя знайома захоплено розповідала, що після одного з авторських поетичних вечорів вона йшла тим самим містом, а світ виглядав інакше і було у тому настрої, і в тих відчуттях, щось таке, що пояснити неможливо. Очевидно саме тому поезію читають найчастіше “для душі”, шукають у ній співзвучності з власним настроєм, навіть виходу з негативного стану у світ позитиву. Традиційно у таких випадках шукають поезію світлу, тобто інтимну лірику, філософську, трохи рідше пейзажну. Однак активне масове споживання віршованих текстів найчастіше обмежується дошкільним віком. Далі (у віковому значенні) бажання чи потреба читати вірші поступово звужується. Старше покоління надає перевагу змістовній поезії (поеми, балади) і громадянській ліриці, а певна частина молоді, що цікавиться літературою, ладна мандрувати лабіринтами метафорично оздоблених медитацій. Але це не масовість. Хоча зразки української поезії здатні задовольнити, на мою думку, потреби і смаки читачів різних вікових і соціальних категорій, з різними особливостями світосприймання. Інша річ - навчитися вибирати, читати, сприймати, і зрештою, відчувати поезію. До шкільних програм, на жаль, не завжди включають справді найкраще, що є в літературі, а про найсучаснішу поезію учням можуть розповідати хіба вчителі-фанатики. Тим не менше старшокласники вишукують віршів для своїх альбомів чи щоденників. І добре, коли хтось покаже чи підкаже, і до них, окрім беззмістовних текстів популярних пісень і слоганів на кшталт “Я тебе люблю, а ти мене забув”, потраплять вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, інтимна лірика Дмитра Павличка... Бо саме через такі тексти - прості і складні одночасно - виробляється смак і потреба читати вірші. А коли людина вміє читати поезію, вона володіє метафоричним шифром філософії буття, вона здатна отримувати певну естетичну насолоду, а поезія стає тим товаром, який перестає бути нерентабельною книжковою продукцією.

Цікавим залишається і той факт, що письменники ( як і читачі) дуже часто мандрують в літературі від поезії до прози, і принаймні я не знаю жодного випадку, коли б це трапилося навпаки. Одні, яскраво висловивши себе в поезії, виявляються нецікавими прозаїками, інші, дебютувавши посередніми поетичними книжками, стають цікавими і читабельними романістами. Хоча трапляється, що письменник однаково сильно презентабельний в обох жанрах. Згадаймо яскравий приклад Івана Франка. Але тут уже очевидно варто говорити про геніальність. Цікаво й те, що про Тараса Шевченка ми найчастіше говоримо як про поета, хоч у нього теж чимало прозових творів, а за свого життя він вважався передовсім добрим художником. Це все підводить до думки про те, що все визначає і розставляє на свої місця час. Сьогодні ми можемо сперечатися про сильне і слабше з погляду літературної цінності на фоні “Диригента останньої свічки” і “Сестро, сестро...” Оксани Забужко, віршів і роману “Смерть – сестра моєї самотності” Галини Тарасюк, поезії і “Землетрусу” Софії Майданської, поетичних текстів і прози Юрія Андруховича, Романа Кухарука, Степана Процюка, Анатолія Дністрового... Хтось бачитиме в одних із них талановитих поетів, хтось талановитих прозаїків, хтось вважатиме літературними нездарами і в одному, і в іншому. Але що і хто залишиться - все ж покаже час. Наразі йдеться про те, що перехід від поезії до прози - це певна закономірність. Чому? Бо поезія – це інтуїція і глибина душі плюс володіння мистецтвом віршування, для доброї прози майже завжди потрібен життєвий досвід, здатність осмислити життєві ситуації. Але тільки володіння словом і думкою одночасно дозволяє виявити цей досвід у справжній прозі. Подібне відбувається і з читачем: власний досвід спонукає його шукати не тільки емоційних паралелей (дотичність яких відшукуємо в поезії), а життєвих ситуацій, за допомогою яких можна або осмислити, або забути власні життєві переживання. І якщо неглибинна поезія нездатна на позасвідомому рівні розвинути, пробудити емоції і думки, то навіть недосконало написана проза зможе знайти свого читача, котрого цікавить передовсім фабула твору. Однак в такій ситуації читач залишається позбавленим естетичної насолоди художнім словом. А оскільки часто останньому так званий масовий читач не навчений, то популярними залишаються низькопробні детективи, життєві та містичні історії, пережована фантастика тощо.

Якщо вже ми почали про популярність, то хочеться зауважити ще одну річ. Тобто згадати про власне популярність письменника і його текстів. Є два види популярності. Закономірною видається ситуація, що талановитий твір приносить письменнику літературне визнання. Але дуже часто письменник стає відомим ще до того, як видані і прочитані його твори. Згадаймо хоча б про Василя Стуса. Тільки одиниці знали його поезію, але значно більше людей вже шанували Стуса як поета. Це підтверджує хоча б той факт, що за першим українським виданням творів Василя Стуса на початку 90-х до крамниці “Поезія” вишикувалася довга черга, а продавщиця голосно рекламувала “ Тільки два Стуси в руки”. Це при тому, що Василь Стус – поет і його тексти символічно-метафоричні, а отже, вимагають глибокого осмислення. А з іншого боку, всім відомий Мартен Іден ( як прототип письменницьких шукань) з однойменного роману Джека Лондона: популярність до всіх його творів і до нього самого прийшла тільки після того, як в одному важливому виданні надрукували його енний (не найкращий, як вважав автор) твір. Однак і сьогодні саме популярність (читайте, розкрученість) письменика здатна принести популярність його творам. В таких випадках ім”я письменика стає брендом, на який орієнтується читач. Свого часу “Кальварія” зробила таким чином популярними “якбитотакбульні”романи Василя Кожелянка, так розкручуються детективна і містична проза Станіслава Стеценка, Василя Шкляра, Андрія Куркова. І це теж добре. І для читача, і для письменника. Видавці сьогодні майже не покладаються на можливість розкручувати і мати свій зиск з поетичних текстів. Але можливо і весна, і несподівані поетичні рядки у вагонах метро принесуть популярність ще не одному українському поетові.

Насамкінець хочу сказати ще одне. Можна вважати мене надмірним оптимістом, але я певна того, що якщо з”являються добротні літературні тексти – нехай це буде поезія, проза, поезія в прозі чи поетична проза – вони обов”язково знайдуть свого читача. І вже не так важливо спонукатиме той чи інший твір до духовного розвитку і збагачення одного чи тисячу читачів. Він працюватиме на розвиток людини, суспільства, нації. А буде українська література, український читач, українські видавництва – то буде і Україна.

Оксана МИХАЛЬЧУК