Літературний форум
ПОЗИЦІЯ

ПЕТРО ГНИДА - АВТОПОРТРЕТ: у десятиріччя творчої діяльності

12:03 26.11.2007

ПЕТРО ГНИДА - АВТОПОРТРЕТ: у десятиріччя творчої діяльності

У житті кожного письменника настає період, коли виникає необхідність підсумувати певний етап твочої діяльності. І, оглянувшись на пройдений шлях, переосмислити зроблене, визнати помилки та промахи. І, постановивши на майбутнє більше їх не допускати, іще з більшою наснагою зануритись у творчий процес.

Отож, спробую і я дещо підсумувати, хоча й перший десяток (на жаль чи щастя), своєї творчої діяльності.

А почалось усе з того, що я, дев’ятнадцятирічний хлопець, почувши про літературний конкурс на українському радіо, кинувши листа у поштову скриньку, став його переможцем. Так я познайомився з Романом Кухаруком. Відтоді моє життя пішло у руслі творчого зросту, поступово набираючи рис досконалості та довершеності.

Кухарук на той час, а це період осени 1996 року, саме починав розкрутку нещодавно створеної ним громадської організації «Свобода слова». Не скажу, що Роман увів мене у літературу, радше показав приблизно шлях, яким надалі слід рухатись, щоби врешті опинитись там, чи як про це модно зараз говорити «у літературному процесі».

Усе ж стосунки з Кухаруком не були простими, але ми виявились достаньо розумними, щоби не посваритись остаточно. Хоча після того, як я не прибув на творчий вечір у Спілку письменників, десь із рік між нами була «лірична павза». Згодом Роман обізвався і запропонував мені вступити до його центру. Я погодився. Але знаковим моментом нашого попереднього «непорозуміння» стало те, що він мої вріші так і не надрукуавав у «Літературній Україні», як обіцялося, разом ще з двома початківцями зі Львова. Натомість, один із моїх перших віршів був надрукований у примарному «Бояні», якого я й досі не маю в себе.

У 1999 році я вперше подав твори на літературний конкурс ім. Б. - І. Антонича «Привітання життя». І вперше зі сцени декламував власні вірші перед великою авдиторією. Щоправда, тоді у мене були певні негаразди зі здоров’ям і цей дебют залишив у серці неприємні спогади. Усе ж, рубікон було перейдено, і я вже публічно ввів своє ім’я в легіон початкуючих молодих львівських поетів, так спраглих повноцінного визнання. Власне, літконкурс ім. Б. - І. Антонича став, не лише для мене, тією першою поважною східцею, котра багатьох молодих і невідомих поетів явила літературній публіці, і не один завдячує саме йому своїй теперішній популярності. Хоча антоничівський конкурс має і свої мінуси, але про те нижче. Крім цього, я ще подавав рукописи на рік 2000 та 2003, і в жодному не став лавреатом. Два перші рукописи, зрозуміло, були ще в більшості досить незграбними, натомість рукопис останній, «Апокрифи», на мою думку, сміливо міг претендувати бодай на третій диплом. Усе ж, гадаю, в даному випадку спрацювала певна кон’юктура. Щоб уже не вертатися до конкурсів скажу, чому я не подаю свої вірші на, скажімо, такі престижні, як «Гранослов» чи «Смолоскип». Справа у тім, що однією із умов даних конкурсів є подання творів, котрі до того нігде не публікувались. Я ж, по-перше, не друкарська машинка, і пишу твори не під замовлення, а по-друге, те, що пишу, встигаю швиденько десь опублікувати. Зрештою, вважаю, що я своєю творчістю переріс і молодіжні літературні конкурси, і членів їх жюрі.

Всюди в біографічній довідці пишу, що друкуюся з 1997 року, властиво, це так, але що «Бояна» зі своїм віршем так і не маю, хоча сумніватись у словах Р.Кухарука в мене підстав немає, все ж по-справжньому моя перша публікація відбулася у «Літературному Львові». Пригадую, як вперше я прийшов до редації цієї газети, котра тут же, в приміщенні львівської Спілки. Редактром тоді був Павло Федюк. Він запропонував мені почитати самому свої вірші. І перша його реакція на почуте була: “який згусток болю” і – «звідки у Вас це…». Потім Павло Васильович читав свої вірші. Це було пізньої осени 1999 року, а в червні 2000-го вийшла газетка на чотири сторінки, до слова, за кошти самих авторів, серед котрих був і я. Випусковим редактром того номера була Марія Степанівна Якубовська, тепершіній голова Львівської обласної організації Національної Спілки письменників України. Пригадую, як я, з надією уже нарешті потримати у руках газету зі своїми віршами, часто заходив до кабінету Федюка, а той роздратовано дзвонив Марії Степанівні, вимагаючи чимшвидше видати номер. Після цього випадку я навіть телефонував їй додому і вибачався, що мимоволі став призвідцем «наїжджання» на неї.

І після цієї публікації у «Літератруному Львові» я уже друкуюсь кожного року. Зокрема: «Дзвін» (2001), «Березіль» (2002), «Зерна» (2002) «Соборність» (2003), «Бористен» (2005, 2006). У специфіку стосунків із «Бористеном» та Фіделем Сухоносом вдаватися не буду, скажу лише, що тут у мене претензій немає. Не пощастило із «Кур’єром Кривбасу», де постмодернізовані клерки від імени Григорія Гусейнова (що найсумніше!) дозволили собі певну нетактовність…

Що собою являв центр «Свобода слова» Романа Кухарука. Це була громадська організація, котра спершу діяла як київська міська, і лише значно пізніше переформатувалася на всеукраїнський рівень. Звичайно, для молодих і зелених тоді це вважалося ледь не такою собі міні–Спілкою письменників. Центр видавав перші книжечки-метелики молодих авторів, проводив різного роду літературні заходи.

У 2000-му я поїхав до Києва на т.зв. Турнір поетів між літераторами-членами Центру та студентами філфаку Київського університету. Серед поважних жюрі тоді були, зокрема, Кухарук та Петро Засенко, а також колишній голова прес-служби ЦСС, досить відомий тепер журналіст Віктор Шлінчак. Тоді від Центру переміг Петро Щербина, бо, як казав Роман Кухарук, йому треба було поступити на даний факультет. Того ж року нарешті у Львові було проведено, у приміщенні Спілки письменників, установчі збори львівської організації центру «Свобода слова». Головою став Олег Звозда, а оскільки я відмовився писати протокол (на здивування Кухарука), то секретарем став Хомин, котрий взагалі не брав жодної участи у діяльності організації, зрештою, як і багато інших. Згодом я став заступником Звозди. Власне, ми з Олегом і тягнули на собі усю діяльність львівського центру. Олег у 2001 році організував літературний конкурс у Миколаївському районі, а я в Буському. Знаковим моментом нашої діяльності став вихід самвидаву «Літературна Говерла» (передмову «І скоряться вершини» до першого номера написала Світлана Антонишин), видавцем і редактром котрої був я. Про нашу тодішню співпрацю в рамках Центру я писав у статті «Шлях на літературну Говерлу», надруковану у «Літературному Львові» за листопад 2005 року.

Сталось так, що вихід другого числа «Літературної Говерли» відбувся саме тоді, коли помер Роман Федорів, багатолітній головний редактор «Жовтня»/«Дзвону». І ми написали некролог з приводу. Єдина моя випадкова зустріч з велетнем української літератури відбулася побіля входу до редакції “Дзвону”. Я саме стояв, спершись на сходову клітку, коли піднімався Роман Миколайович. Він, вочевидь справедливо прийнявши мене за молодого літератора-початківця, якось по-батьківськи усміхнувся. Але, на жаль, я не одразу впізнав метра, так, що навіть не привітавшись, я більше його не бачив, ніколи… Тут же, на “перехресті” редакції та львівського радіо, я зустрічався і з Володимиром Яворівським, але, даю гарантію, що він мене уже не пам’ятає, та Ігорем Калинцем. Калинця поважаю, певно, як нікого в українській літературі. Це ж бо не він переходив на інший бік вулиці, при зустрічі із собі подібними… А ще я був свідком такої сценки. Якось пана Ігоря, прямуючого, певне, до української книгарні, що на проспекті Шевченка, зупинила перехожа бабця, очевидно, з простої необхідності запитати, де знаходиться протрібна їй вулиця. І Калинець, а жінка, вочевидь, і не здогадувалась, з ким спілкується, безпосередньо і щиро розповів жінці усе, що її цікавило.От так.

І ось нарешті у травні 2001 року в столиці, у приміщенні Музею історії міста Києва, відбулися установчі збори всеукраїнської громадської організації «Центр «Свобода слова». І тут найдивніше, після зборів Кухарук наче води в рот набрав. Після цього я з ним не бачився аж до сумновідомої, в літературному плані, осени 2003 року. Очевидно, справу було зроблено і центр перестав діяти. За цей час я друкувався у «Дзвоні», харківському «Березолі», альманасі Ігоря Тача «Зерна», антоничівському альманасі «Привітання життя», «Соборності» тощо, а також публікував статті на краєзнавчу тематику у місцевій пресі. Властиво, це моє зацікавлення тематикою ОУН-УПА перейшло на більш серйозніший ґрунт, і я сподіваюсь ближчим часом видати книгу про боротьбу наших героїв на одному конкретно взятому із регіонів Львівщини. В інтернеті навіть з’явилась інформація, що я збираю матеріяли до історії повстанського руху, і навмисне задля цього купив машину. Я й справді для того, аби більш зручно було об’їжджати галицькі села й зустрічатись із колишніми партизанами, купив старенький автомобіль.

Осінь 2003-го для Спілки письменників була нелегкою. Спроба кучмістів-медведчуківців зробити переворт у Спілці зазнала невдачі. На жаль, однією із промоцій того дійства став з’їзд творчої молоді. Роман уперше тоді запропонував мені очолити львівське відділеня цього літературного форуму. Я відмовився. Потім була помаранчева революція.

Ще декілька слів про Кухарука. Ми знайомі з Романом вже десять років, і жодного разу, за увесь цей час, мені не прийшлось засумніватись у його порядності, принаймні, щодо мене. Кажу це щиро і відверто. Все інше мене не стосується.

У 2004 році видав першу збірку поезій «Кров і залізо». Власне, назва книжки була змінена в останній момент. Первинно ж, хотів назвати, як і останній антоничівський рукопис – «Апокрифи», та з’ясувалось, що у видавництві «Сполом» немає художника і більша частина обкладики виявиться пустою, тоді я зробив так, як зробив. Можливо, це і символічно, що перша моя поетична книжка вийшла зовнішньо такою сіренькою, але аж ніяк не внутрішнім, духовним своїм змістом. Хто, прочитавши мої вірші, зможе дорікнути мені в піарі, або принаймні в тому, що я роблю це незаслужено…

Єдиним оприлюдненим відгуком на першу збірку була «рецензія» якогось Анатолія Удодика, надрукована на сайті «Літературного форуму»1. Добре про мою творчість відгукнулись Марія Якубовська, Світлана Антонишин, Павло Федюк, Роман Качурівський, Петро Сорока, Олекса Ющенко (за словами Кухарука), Стефанія Андрусів, Іван Захарченко, інші.

Також вірші розміщено на такому престижному сайті, як «Поетика», один із засновників котрого, Юрій Мачуха, сам мені написав із пропозицією подати свої твори для їх розміщення на сайті. Крім «Поетики», вірші в інтернеті можна знайти і на Молодіжному літературному порталі. Тут господарює Петро Щербина. Власне, з Петром мене пов’язує дружба ще з тих далеких і ностальгійних часів, коли разом розпочинали сходження на літературну Говерлу. Він навіть написав відгук, в електронному варіянті, на мою ранню новелістику.

У лютому 2004-го у «Споломі» зустрівся з Олесем Дяком, котрий, невтримавшись, заявив (не натякнув), що, мовляв, моє прізвище не до літератури… Цікаво, чи хотів би хто поміняти, скажімо, моє перо на його прізвище. Відповідь, думаю, очевидна.

Тої ж осени 2004 року, збаламучений Кухаруком, (котрий не так давно був не ким іншим як директором Бюро пропаганди НСПУ) подав заяву про вступ до Спілки письменників. Левко Йосипович Різник тільки запитав, чи я маю другу книжку й сказав, які саме слід принести папери. Натомість, Роман Качурівський, котрому я подавав документи, порадив видати другу книгу, як і велено Статутом, та принести три рекомендації. Але документи у мене все ж щиросердно прийняв – тоді Роман Миколайович був саме секретарем львівської спілки – мовляв, хай лежать тут, та ще сказав написати великими літерами своє ім’я та прізвище на папці, де й вони зберігаються.

Якось зателефонувала Ліля Демидюк і повідомила, що у львівській Спілці зміна влади. Головою, замість Левка Різника, обрано вже згадану вище Марію Якубовську. Згодом, за ініціативою новообраної Голови, у Спілці відбулось перше засідання Клубу молодого автора, на котрому був і я. Так я познайомився з Ігорем Ясенівським, Юрком Кучерявим, Галиною Гевків та іншими літераторами. На одному із наступних вечорів, на жаль, я не зміг тоді бути присутнім, Юрко Кучерявий навіть провів невеличку презентацію моєї збірки і читав з неї вибрані вірші.

У 2006 році (восени) вдруге відмовився від пропозиції Р. Кухарука створити обласний літфорум. На сайті знайшов таке повідомлення: «Петро Гнида відмовився очолити львівський осередок «Літературного форуму», каже, що не виключає співпраці в майбутньому. Але чи буде майбутнє?». Щоправда, не сказано чиє саме…

Павло Васильович Федюк – людина нелегкої долі, талановитий поет, прозаїк, драматург. Поет, як писав я у відгуку на його книгу поезій «Серед гір і в садах», – «келійний», є в ньому щось мені близьке. Пригадую, як в одному з кафе неподалік Спілки, за «чаркою з лимоном», ми розмірковували про долю президентських виборів, і тоді, ще в жовтні 2004 року, навіть і не гадалося, принаймні нам, що усе скінчиться так величаво і феєрично. А на згадку про той вечір у мене залишилась подарована автором книга з дарчим написом: «Дорогому Петрові /Хай тобі щастить,бо ти того вартий…»2

Задумуюсь над ролею обставин у популярности письменника. Узяти хоча б згаданого вже П.Федюка. За ваготою свого таланту не менший за багатьох столичних та маститих, а все ж роки поневірянь та примусового відлучення від літературного процесу зробили своє. Але, на моє глибоке переконання, оте завсідання по катедрах та кнайпах, тусування в богемних колах, аж ніяк не взмозі замінити самої нутрощі літератури, її суті – Таланту, як писав в одному з листів до мене Петро Сорока: «талант як любов, або він є або його нема». І жодна, навіть найнадутіша штучна «відомість» не в змозі зробити поета справжнім, талановитим. Цього не купиш.

Окрім «Серед гір і в садах» у 2006 році я написав ще відгук на «Денники» Петра Сороки – «Денники» – як дзеркало душі». Петро Сорока – один з небагатьох наших літераторів, котрих направду можна назвати совістю сучасної літератури. Мені імпонує його творчість, його ідея і чин, його небоязнь виявляти себе насамперед як християнина. Думаю, пан Петро не образиться, коли я дещо процитую, з його листів до мене, а саме, думку з приводу моєї поезії: «Пишете добре і, судячи з усього, будете писати все краще і краще. Не зупинетеся у своєму поступі, то станете великим поетом…».

Також у моєму доробку є, крім уже названих відгуків, ще такі як «Покутний хрест» Івана Захарченка», «Життя ожини» (на книгу молодої поетеси з Полтавщини Євгенії Найчук, оприлюднений вже одному з літературних сайтів), «Симфонія почуттів» Ольги Яворської, «Бузкова симфонія з рути та вітру», та «Львівська принцеса молодої літератури» – на книгу Л. Демидюк «Піраміди з піску».

Непідкореним поки що мисом є для мене «Літературна Україна», хоча, як уже згадувалося вище, я втратив добру нагоду надрукуватись у найпрестижнішому літературному виданні в далекому 97-му році, все ж у 2000-му після повернення з Києва таки надіслав твори до редакції, хоча й усвідомлював, що шанси в цей період надрукуватись були мінімальними. Знову ж, цього 2006 року, надіслав на ім’я Петра Перебийноса, головного редактора, свої нові вірші, трошки пізніше – новішу добірку у двох примірниках до відділу поезії та на ім’я Віктора Грабовського. Не втрачаю надії, що вони таки будуть там надруковані3.

Своєрідним підсумком і, можна сказати, визнанням, першої десятирічки була стаття Ігоря Павлюка у «Літературній Україні» «Вони прийшли, щоб з’єднати століття: огляд молодої української поезії». Де серед більш як півсотні молодих поетів України згадуюсь і я. Зокрема, серед львівських поетів, окрім мене, названо ще і: Олександру Бердник, Марію Ковалик (відомі мені по конкурсу ім.Антонича), Руту Вітер (такий псевдонім взяла собі Юля ***, з котрою познайомився ще у далекому 2000-му, коли разом друкувались у «Літературному Львові»), та названі вже Лілічка Демидюк, Галина Гевків та Юрко Кучерявий.

І от, під завісу осені, стараннями Лілі Демидюк, І. Ясенівського та фінансовій підтримці відомого мецената, нарешті, вийшов літературний збірник «Грона», котрий, сподіваюсь, стане значною подією у літературно-мистецькому житті не лише Львова, а й України загалом. Моя добірка «Сонячні медузи», вміщена у збірнику, становить одинадцять віршів. У грудні ж у Спілці, за участю Ігоря Павлюка, відбулась презентація видання, і вечірка в особняку одного із відомих українських поетів…

жовтень-грудень,2006 р.

Примітки:

1.На даний час на збірку “Кров і залізо” є ще такі рецензії: Тетяни Дігай.Лист-рецензія.“Книжкові імпресії.Рецензії,2006-2007.2007р.Тернопіль.”Сорока” та Євгена Барана “Безсмертних душ безликі тіні”.

2. Мої статті в пам”ять про П.Федюка “Заради щастя творчоті” надрукувала “Літературна Україна””,№26,12 липня 2007р.,стор.2 та відгук на книгу поезій “Серед гір і в сдах” журнал “Дзвін”( №7,2007р.,стор.137-138).

3.У 2007 р. в “Літературній Україні”надруковано мої статті; “Покутний хрест” Івана Захарченка”(№14,12.04.2007р.,стор.6.), “Грона” молодих”(№19,24.05.2007р.),та “Заради щастя творчості”(№26,12 липня 2007р.,стор.2),за що щиро вдячний заст.гол.редактора Віктору Грабовському.

БІБЛІОГРАФІЯ:

1.Поезія // Боян (альманах). – 1997

2.Добірка поезій // Літературний Львів. – 2000. – червень

3.Добірка поезій // Привітання життя –99 (збірник). – Львів: «Каменяр». – 2000. – С. 42-49

4.Сто років Полоницької «Просвіти» // Воля народу. – 2001. – 18 травня

5.Талант, що примножується // Воля народу. – 2001. - 26 жовтня

6.Полоничі в боротьбі за волю України // За вільну Україну. – 2001. – 25 грудня

7.Поезія та проза // Літературна Говерла. – 2001. – №№ 1,2,3

8.Свято поезії у Миколаєві над Дністром //Літературна Говерла. – 2001. – №2

9.Чекаючи попутного вітру (добірка поезій) // Дзвін . – 2001. – №3. – С. 106-109

10. Вірний Богу і Україні // Нескорені (час.СПВУ). – 2002. – липень

11.Операція “Сани” // За вільну Україну. – 2002. – 28 серпня

12.Добірка поезій // Березіль. – 2002. – №5-6. – С.142-145

13.Поезія // Зерна (альманах). – 2002. – №6-7. – С. 170

14.Поезія // Соборність. – 2003. – осінь. – С. 50-51

15.Поезія // Привітання життя (збірник). – Львів: «Каменяр», 2003

16.Кров і залізо. Поезія. – Львів: Сполом, 2004. - 72 ст.

17.Поезія // Бористен. – 2005. – №4. – С. 4

18.Шлях на літературну Говерлу // Літературний Львів. – 2005. – №1(листопад). – С. 22-23

19.Поезія // Бористен. – 2006. – №1. – С. 4

20.Поезія // Бористен. – 2006. – №2. – С. 26

21.Сонячні медузи (добріка поезій) // Грона: літературно-мистецьке видання. – Львів, 2006. – Випуск 1. – С. 67-78

22.«Покутний хрест» Івана Захарченка // Літературна Україна”,№14,12.04.2007р.стор.6.

23.«Грона» молодих // Літературна Україна. – 2007. – №19 (24 травня). – С. 6

24. Поезія // Post-Поступ. – 2007. – №9 (червень). – С. 37

25.Заради щастя творчсті // Літературна Україна. 2007. – №26 (12 липня). – С. 2

26.Серед гір і в сад(к)ах // Дзвін. – 2007. - №7. – С. 137 - 138

В інтернеті:

1.Поезія // Поетика,www.poetry.uazone.net

2.Поезія // Молода література,www.literatura.iatp.org.ua

3.Життя ожини (відгук на книгу поезій Євгенії Найчук “Життя ожини”) // Літературний форум,www.litforum.org

4.Серед гір і в садах (відгук на книгу П.Федюка “Серед гір і в садах”) // Літературний форум,www.litforum.org

5.“Покутний хрест” Івана Захарченка (відгук на книгу І.Захарченка“Покутний хрест”) // Літературний форум,www.litforum.org

6.“Денники” як дзеркало душі”(відгук на “Денники” Петра Сороки) // www.litforum.org

7.“Грона” молодих співців // www.litforum.org

8.“З-заокеанські патріоти”(відгук на книгу П.Сороки про С. Ткаченка ) // www.litforum.org

9.Скалка в серці// www.litforum.org

10.На березі спокуси// www.litforum.org

11.Так тримати,Наталко! // www.litforum.org