Літературний форум
Перейти -

ВІЧНИЙ РЕВОЛЮЦІОНЕР

Вічний революціонер -
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, -
Він живе він ще не вмер!
Іван Франко

Більше 100 років пройшло з часу написання цих слів. Багато відбулося революцій, сотнями-мільйонами жили і відживали революціонери. Не дивно, що вічний революціонер ХХІ сторіччя суттєво відрізняється від своїх попередніх колег. В сучасному світі "Нема нічого святого, а є лише змішання рас та культур". Герой цього твору розповідає про себе не боючись ніяких наслідків, бо його образ неодмінно згубиться поміж інших революціонерів. "Разом нас багато і нас не подолати" - каже він і одночасно сміється над цим лозунгом.

   Отсутствие стабильности - вот что привлекает меня больше всего. Конечно, я бы хотел, чтобы началась война. Я собирался ехать в Ирак, но мой друг меня подломал. Одному ехать опасно. Жаль, там можно было бы калаш легко намутить, да и в армии Саддама Хусейна платили немало.
Ладно, перейду на українську мову, за вашим проханням. Не перейшов одразу, щоб продемонструвати, що мова для мене не відіграє ніякої ролі. Не придала мені патріотизму і помаранчева революція, хоча я допускаю, що на когось вона могла мати вплив. Я з дитинства розмовляю російською, на українську ж переходжу в крайніх випадках, коли бачу, що співрозмовнику дійсно важливо якою мовою я розмовляю. Але русскіх не люблю. Довго пояснювати, це окрема тема.
"Я люблю, коли щось відбувається" казав Черчіль, а коли нічого не відбувалося він притягав події. Я ж не спроможний створювати події, але якщо вже залучусь до якогось діла - стоятиму до останнього. Коли нічого не відбувається - я чекаю, я вмію чекати. З філософської точки зору щось постійно відбувається, але я маю на увазі свій горизонт. Тоді я не просто чекаю, я творю плани в своїй голові (ха-ха, якби ви знали їх - ви би вжахнулися, але я нікого не посвідчую в них повністю), веду розмови з декількома людьми та листуюсь по інтернету. Останнє для мене найкраще, бо ніхто не взнає моєї справжньої особистості та я можу з повним пафосом хвалитися та справляти сильне враження. Крім цього я часто читаю (багато читаю), граю в комп’ютерні ігри (переважно стрілялки) або просто п’янствую та тупо проводжу час. Не дуже різноманітне життя, але погодьтеся - воно все-таки не стандартне. Крім того, обивателі не часто змінюють свій шлях, а я можу в будь-який час зірватися. Зірватися - це не піти в запій на пару днів, а полишити буденне життя заради чогось вартісного. Моя перевага в тому, що я ні до чого не прив’язаний. Батьки для мене не більше не менше - слуги, яких треба використовувати, про власну сім’ю я ніколи всерйоз не думав, кар’єрних планів я ніколи не будував, навіть в універ ходжу просто так, що було заради чого прокидатися рано. З друзями врешті-решт можна було б і знайтись, хоча друг - це поняття тимчасове, не вічне. Ностальгічні моменти по своєму будинку, району, місту в мене якщо б і були - то їх вплив був би мізерним. Я підкреслюю: мене тут ніщо не тримає і я залюбки змінив би місце перебування та діяльності заради реальної вигоди.
Але поки що я такої вигоди не бачу, тому й живу спокійним життям. Ну спокійне воно тільки ззовні, ніхто ж не бачить, які процеси розгортаються в моїй уяві та душі. Колись, я впевнений, дещо з них вирветься і проявить себе. Поки що, поки у нас революційний штиль, я розкажу про себе. Для історії.
Про своє минуле я не люблю говорити. Ні, не тому, що мені є що приховувати, навпаки - мені нема чим похвалитися. В дитсадку я часто любив битися, так часто, що іноді визивали батьків і просили мене забрати звідти. Я єдина дитина в сім’ї, тому змалку сиджу на шиї батьків, якщо конкретно - маминій шиї. З батьком в мене не дуже склалося. Та він і сам винен, коли я був малим, він все по командируванням роз’їжджав. Потім якось вирішив мене проучити за вчинену шкоду, взявся за ремінь - але наткнувся поглядом на мої стиснуті кулаки. Ох і відлупцював він мене в той день, але я не дав йому скористатися ременем. Та й йому перепало трохи. Зрозумівши свою помилку, він ніколи не повторював її. Свариться переважно з мамою через якісь обивательські дрібниці. Ці сварки мене абсолютно не цікавлять, як і те, як часто він п’є та скільки в нього коханок.
В школі я вчився добре, але класу до восьмого. Потім, звичайно, компанія, пиво, цигарки, дівчата, горілка, навіть деякі легкі наркотики. Поведінку мою в школі навряд чи можна назвати героїчною. На відміну від дитсадка, сам я майже не бився, але постійно був у вирі подій та часто сам провокував суперечки між іншими. Зараз згадати - як невинно та по-дитячому це було. В останні класи я багато пропускав занять, бо відчув, що школа не дає знань, які мені необхідні. Це я відчув раніше, але, ніби по-інерції ходив кожен день в приміщення, яке мені остогидло та в соціум, який я зневажав. В ті часи я почував себе не на своєму місці. Я мріяв, щоб мене взяла під опіку, під своє крило якась група, радикальна партія чи організація, але цього не траплялось. І взагалі, чи могло таке трапитись в нашому забутому богом районі? З компанією якою я зв’язався я проводив багато часу, але треба ж було кудись дівати той час. В глибині душі я зневажав їх, але з ними було краще ніж за партами чи вдома, в оточенні люблячої, але занадто приставучої матері. Цікаво, де вони зараз? Дехто спився, дехто сів на голку, а дехто може й взявся за розум та полишив ці безперспективні тусовки. Лиш з одним з усіх тих я спілкуюсь досі. З самого початку, я вибрав одного з самим відлюдним характером і почав з ним говорити про те що мене цікавило, ми разом з ним строїли плани, часто пили вдвох та відверто обговорювали всі речі які нас турбували на той час. Після школи він нікуди не поступив та потім його забрали в армію. Після армії то вже був інший тип - практичний, позбавлений революційної романтики. Я з ним спілкуюсь і досі, але наші зустрічі мають епізодичний характер, а розмови суто ностальгічні спогади та розповіді "как у кого дела". Одразу, як його забрали в армію я припинив усе спілкування з компанією, бо не мав там спорідненої душі. Та й вони, думаю, не сумували за мною, а якщо і згадували, то як якогось дивака. Після 9-го класу я часто змінював школи. Вперше мене вигнали за п’янку, але це був справжній анархістський дебош! Всі, крім мене, побоялися піти до школи в такому стані, але я дістався до кабінету директора та висказав все, що я про неї думаю. Потім поперевертав парти в найближчій аудиторії, під сміх і крик накоїв дурниць у столовій та розбив дошку пошани. Будучи відносно тихим та непримітним учнем, я прославився на всю школу і не один тиждень на перервах всі згадували той інцидент. В усіх наступних школах я з’являвся все рідше і рідше та мене сприймали все гірше і гірше. Ну воно і ясно, всі вчаться роками - колектив як-не-як, тут раптом з’являється новачок. Чим не об’єкт для глузувань та знущань? Але я тримався, бо головне мав компанію та свого завітного друга (так, тоді я вважав його другом). Але одного разу в мене увірвався терпець і я вирішив люто помститися школі. Не маючи змоги заподіяти шкоду всім моїм кривдникам, я вирішив підірвати школу, як об’єкт всіх моїх незгод. Школа була хвилин 15 від мого дому і я вирішив це зробити вночі. В "Поваренной книге анархиста", а може в іншому джерелі (ох, скільки в мене цих ресурсів і скільки необхідних порад!) я вибрав для себе найбільш прийнятну технологію та за тиждень зібрав все необхідне. Свій план я довірив лише другу, але він все відмовляв мене і відмовився брати участь у підриві, зіславшись на те, що "не вийде" та "знайдуть". Бомба була готова, але мені все-таки не вистачило рішучості. Я просто по природі своїй не лідер, якби був лідером - з моїми талантами я б досяг небувалих успіхів. Те що я не лідер означає, що в мене недостатній запас хоробрості. Тому в цій ситуації я заспокоїв себе тим, що коли прийду до влади - розстріляю. Як часто я казав собі ці слова за все життя, і скількох все-таки доведеться розстріляти! А до влади я прийду, я в цьому впевнений. Та годі про школу, розкажу краще про те, що мене тоді захоплювало. Літератури мав я вдосталь, як паперової (бо стабільно вибивав з мами гроші на Петрівку), так і в електронному виді, яку діставав в інтернеті. Найбільше мене цікавили екстремізм і тероризм. Це найбільш радикальна і ефективна революційна діяльність. Захоплював мене чеченський тероризм, латиноамериканський та ісламський. Просто вони найбільш відомі, найбільш розвинені та потужні. Але я не лишаю в стороні і будь-які інші терористичні діяння, не роблю собі фаворитів за національними, релігійними чи ідеологічними відзнаками. Читав багато я і з історії, про війни, про різні революції та тоталітарні режими. Звичайно слідкую я й за сучасними подіями, дивлюсь новини по телебаченню, а пресу читаю по інтернету.
От пам’ятаю події 11 вересня 2001 року, як же вони мене обрадували. Тоді я був якраз на першому курсі - нові люди, але ми декілька днів святкували те, що сталося. Однокурсники через те, що опустили Америку, показали їй своє місце, а я просто з радощі таким подіям. Хоча американців не люблю. А кого я взагалі люблю? З національностей - чеченців, арабів та взагалі мусульман, напевне підсвідомо тому, що вони чи не єдині сучасні терористи. Джихад! Джихад! Як мені хотілося часом бути разом з ними. Але сенс життя не в тому, за що ти живеш, а в тому - за що ти помреш. Я ж релігію сприймаю, як дурість і за Аллаха помирати не збираюсь. Пізніше я зрозумів, що літаки 11.09.2001 були спланованою акцією інших сил, а все-одно запізнившаяся правда не пошкодила моє захоплення. Я, взагалі сприймаючи народ як бидло, не люблю національностей, традицій. Але мусульмани мене приваблюють діями та рішучістю. Чому крім них ніхто не воює? А якщо і  воюють - слабо. Я сам думав, прийняти участь у війні в Іраці, звісно проти військ коаліції (бо туди мене б не взяли). Але одному їхати - поганий варіант, а зараз я і не жалкую, бо переконаний - життя підкине мені значно кращі перспективи. Зрозумійте, що воювати я тоді хотів не за Саддам Хусейна, не за арабів, а за свою особисту вигоду (гроші, зброя, адреналін, досвід). Згадаю ще Норд-Ост, це теж мене приємно вразило і в ті дні я не виходив з дому, стежив за перебігом подій по телебаченню. Тоді, як і більшість людей, я думав: "Що, якби я був в тому театрі?". Я дивився би по ситуації, якби вона була напевно виграшна для терористів - я б став з ними. А так не знаю... чи варто втратити життя через нетривале відчуття домінації над жертвами та своєї значимості у вселенському масштабі?
В інституті я не знайшов рідних собі душ, так, маю кілька приятелів. Спілкуюсь в основному на обивательські теми, але вигідно з ними підтримувати відносини - може що по навчанню знадобиться. Я, та й вони, напевне розуміємо, що не потрібні один одному і навряд чи побачимось ще після закінчення університету. Але у інших складаються гармонійні, навіть любовні відносини, особливо між хлопцями і дівчатами. Та такі відносини не для мене, я піду по дорозі лише з тими в кого в серці палає вогонь революції.
На передостанньому курсі мене і застала помаранчева революція. Судячи по тому, як я провів останні класи, в інститут самостійно я б не поступив. Університетом опікувалась матір та вона пристроїла мене в один, достатньо престижний ВУЗ на контракт. Не те, щоб я був їй вдячний - я був не проти. "Поки не з’явиться щось вартістніше" сказав я собі, але от проходили роки і нічого не траплялось. Помаранчева революція стала цим "чимось", хоч я і розчарувався в ній, але з ностальгією згадую ті події. Українською політикою до того часу я не цікавився, і те, що щось буде після виборів стало для мене несподіванкою. До цього, ходив по мітингах, вся фігня, знайомі запрошували. Я ходив по всіх можливих мітингах і цим суттєво відрізнявся від більшості знайомих. Мене не цікавили ідеї, а сам процес і, звісно, гроші. На другий тур я пристроївся спостерігачем з одним своїм другом (на той період він їм став та і зараз, можливо, я його вважаю другом. А зійшлись ми з ним, якраз напередодні виборів - він був також з мого університету). Після другого туру, всіх бажаючих везли на Майдан. Ми поїхали туди та прийняли безпосередню участь у становленні наметового містечка. Перші дні ми були кимось по типу головних. Ох, скільки ми натягали додому речей, харчів, наметів! Але хіба це головне? Протягом тих тижнів, всі люди на майдані ніби були у стані ейфорії. Може й справді апельсини були наколоті? Ні, але хто хотів - міг наколотись. Ми от накурювались травою та пили. Міліції в той час не було. А погляд громадськості був прикутий до іншого. Звісно, якби ми робили це відкрито та ще обвішавшись помаранчевою символікою - нас би прийняли за провокаторів. Але скажіть чесно, хіба ви думаєте, що правильних людей у нас більшість? Якщо ні, то чи могли неправильні враз стати правильними? Ззовні так, елементарно, але всередині? Тим паче, вуличний спосіб життя, яким можна назвати і Майдан має свої свободи, якими ми і користались. Я зійшовся там з особистостями схожими на мене: такими ж романтичними, авантюрними, цинічними. Нас тоді об’єднувала одна мета і, хоча зараз ми не спілкуємось - в будь-який час ми зможемо зійтись знову. Я забув сказати, що мені взагалі-то соромно називати помаранчеву революцію революцією. Яка ж то революція? Максимум - бойкот, не більше. От в Киргизстані - ото було реально! Там захоплювали об’єкти, трощили вітрини магазинів, стріляли, кидали каміння, билися за допомогою всіх підручних засобів. А у нас ... ех, попса. З самого початку подій я сподівався на краще. Я думав, що на нас кинуть міліцію, СБУ чи зроблять щось серйозне. Страшно було спочатку, зізнаюсь, але я хотів, щоб таке сталося. А то, не знаю як інші, я не бачив проти кого воювати. Але безперечно і мій внесок в перемогу Ющенка є. Хоча я ніколи не був за нього і як мене бісять ці ідеалісти, ці "свідомі", які в спорах повторюють стандартні фрази і їхня тупість не дозволяє їм зрозуміти суть. Щоправда деякі з них потім усвідомлюють правду. Пригадую день, коли ми поїхали продавати свої відкріпні талони за 50 грн. Байдуже кому, але гроші платили одразу. Як вагались деякі "ідеалісти" і як один з них потім шкодував, що не продав свій. Потім - це через пару тижнів. Ні, ці події мені важко назвати революцією, це скоріше гульки, які розбавили моє повсякденне життя.
Ну нічого, у світі воюють, у світі - стріляють. Нещодавно пролунали вибухи в Лондоні. Я вірю, що найцікавіше ще попереду. Можливо вибори президента Білорусії та потім Росії зачеплять і нашу державу. Ісламісти нагадуватимуть про себе постійно, може ІРА, ЕТА оживе. Цілком вірогідно, створиться щось нове. В усякому разі я не збираюсь доживати до 40. Якщо ви почуєте про щось грандіозне - знайте, що це моїх рук справа. Ну а поки що я чекаю. Я вмію чекати. Але щось неодмінно буде і це щось трапляється постійно. Принаймні поки живі такі, як я. Хоч ми не разом, але нас багато і нас не подолати.

Епілог. А що, якби такі люди об’єдналися? Разом їх, і справді складно було б подолати. Але вони не об’єднаються бо по природі вовки-одинаки. Цинічний, спраглий до наживи, готовий прийняти участь у будь-якій афері, такий тип стає все частіше впізнаваємий в інших людях.  


RENДОЛЬФ




«Літературний форум» --


Спілка Правова інформація Зв'язок
© Всеукраїнська спілка "Літературний форум", 2005 р.