В образотворчому мистецтві прийнято вважати, що на картині працюють чотири складові: форма, колір, світло та тінь. Причому роль кожної з них однаково важлива. Чому я згадав про малярство? Бо збірка Вадима Жалюка (а це справді збірка, оскільки вона поєднує прозові й поетичні твори) у моїй уяві є саме тінню — тією, що надає формі об’єму, кольорам — контрастності, а світлу — виразності.

Коротка проза пана Вадима відтіняє щось безкінечно важливе: спогади дитинства, цінність випадкової зустрічі під час дощу, батьківську турботу, жіночу тривогу за чоловіка, посттравматичний жах — і багато іншого, чим живе людська душа.

Тінь у нашому світі точно повторює форму предмета. За нею можна впізнати річ, навіть коли її самої не видно. А ще тінь буває мереживною. Так і в творах пана Жалюка: описи окремих місць стислі, але майже фотографічно точні. Мені залишалося лише дивуватися чіткості словесних портретів скверу Стуса, станції “Університет”, вулиць Чернівців.

Уважно читаючи, неможливо не помітити, як автор грає словами, перекочує звуки, як тіні хмар по землі, будує алітерації, за якими хочеться стежити безкінечно, мов за театром тіней.

Попри різноманіття тем і художніх засобів, збірка має невеликий “кишеньковий” формат. Цупка палітурка із загнутими краями виконує роль вбудованих закладок — це зручно, особливо коли читаєш у метро.

Цю збірку можна було б “намалювати” фарбами — надати їй форм, залити світлом, але автор обирає інший інструмент — тінь. І саме завдяки цьому вона звучить живо й непересічно.

Залишається лише, щоб читачі самі звернулися до цієї книги й підтвердили або спростували мою думку про тисячу відтінків тіні — тих, що часто виявляються глибшими за багато інших, навіть значно об’ємніших збірок.