Живемо з людьми і серед людей. Любимо їх. Ненавидимо. Проходимо байдуже. Нас формують люди. Нас змінюють люди. Вони відбирають наше життя. Вони сповнюють його сенсами.

З Миколою Лесюком (1940-2024) я запізнався в лютому 1994 на вході у Львівський університет. Проходила якась конференція. Чи не пов'язана з кафедрою руської словесности. Нас познайомила Оксана Микитин, таке, здається, її дівоче прізвище. Десь тижнів через два я приїжджав у Франківськ з приводу майбутнього працевлаштування. Якраз у той день в Актовій залі університету святкували 50-річний ювілей Степана Пушика. Сидів я з їдним чоловіком і обговорювали галицьку провінцію. Ми ж себе чули соборниками.

Тоді теж бачився із Миколою Петровичем, але ця зустріч не зафіксувалася в пам'яти.

На моїй першій заяві на роботу (дата жартівлива 1 квітня 1994) є підписи Любови Кіліченко і Миколи Лесюка (заява в архіві). Але прийнятий я на роботу з 20 серпня. День перед тим померла Кіліченко, і мій перший день роботи співпав із її похоронами.

Лесюка любили всі. Він надавався любитися, хоча був чоловіком професійним і справедливим.

Ми з ним здружилися майже відразу. Мені імпонувала його чоловіча харизма, чесність і відкритість. Пригадую, як на початку 2000-х він мене зустрів у коридорі філфаку і сходу запитав: "Євгене Михайловичу, як ви ставитеся до викладача N.?" Я лише усміхнувся. "Ви розумієте, студенти приходять і розповідають фантастичні речі" - "Ви можете щось змінити?" - запитав я. "На жаль, ні" "Робімо своє", - підсумував я.

2015, коли Лесюк став лавреатом Стефаниківської премії, у Русівській школі, було холодно і падав дощ, я вручав Лесюку відзнаку лавреата (знимки збереглися). Особливо ми зійшлися у період 2019-2022 років. Я часто бував у нього вдома. Ми говорили на ріжні теми і завжди були цікаві один одному.

Я добре пригадую 2008-2010 роки, коли Микола Петрович і його дружина захворіли найскладнішою із людських хворіб. Часто зустрічав їх у парку. Десь весною 2010 року пані Марія померла, Микола Петрович тоді вижив.

Здається, минулого року Лесюк полетів до сина в Канаду, вони не бачилися років п'ятнадцять. І та поїздка, перевтома, хвилювання, - повернули Лесюкову хворобу.

Я разів два телефонував і Микола Петрович мені так сумно сказав: "Євгене, не ображайтеся, але я говорити не хочу, не той настрій".

Десь у 2020 він розказав про історію Словника мови Василя Стефаника, картотека якого дивним чином пропала у Кононенка. "Мої літери збереглися" - "Видайте їх, - сказав я, - як матеріял до Словника". Микола Петрович зауважив, що ідея добра, і книжка вийшла. Є у мене з дедикацією, в якій автор дякує за ідею.

Востаннє ми бачилися десь весною. Він йшов з університету і я його догнав. Хвороба змінила Миколу Петровича. Ми поговорили й на прощання я пожартував: "Треба буде нам десь зустрітися знову. Пива випити", на що Микола Петрович сумно усміхнувся: "Боюся, Євгене, що вже не зі мною".

Цей спонтанний спогад лише дещиця моєї вдячности Людині, яка вміла сповнювати життя сенсами, не акцентуючи на них.

Ніхто не виграв і не виграє у карти в "дурня" зі смертю. Але є люди, які навіть коли програють, залишаються Переможцями.

Микола Лесюк - один із небагатьох, які свій програш канонізували як перемогу людського духа.

першоджерело: мережа Фейсбук