Моїй мамі а моїй Авіталі

 

ЧАСТИНА ПЕРША

АРЕШТ

 

1.

«Значить, вони усе таки зважилися» -- гримало мені у скронях протягом усього шляху од дому до брами ҐУЛАҐу. Стиснутий обабіч на задньому сидінні світло-сірої ВОЛГИ, я дивився у вікно на зринаючі усмак, у минуле, московські вулиці, спостерігав за своїми конвоїрами і намагався уявити, що мене очікує, -- а ковтач, же оселився у моєму мозку, усе виковтував а виковтував сю коротку фразу: «Значить, вони усе таки наважилися».

Той, же був праворуч мене, легко, без натиску, притрисував на своєму коліні мою праву руку; інший, зліва – ліву. Третій у нехарапутній позі, майже лежма, приторочився за нашими спинами – на той, мабутьЮ випадок, якщо я насмілюся тікати, розбивши позаднє шкло, а, може, для того, жеби завадити чужоземним кореспондентам, з якими і тільки що був, просвітлити мене. поряд з водієм сидів ще один і доповідав по рації, про те, же операцію успішно завершено.