ЩОБИ НЕ БУЛО ЗАПІЗНО

 

(голос з-посеред руського народу)

 

Битва під Полтавою (1709) завершилася. Русь завоювали московити, їх цар Пьйотр привласнює ім’я переможеного народу, бере собі титул царя Руси а укладає програму своєї майбутньої політики: з Москви до Дніпра, з Дніпра до Вісли, з Вісли до Карпат, звідти до Дунаю, а від Дунаю до Босфору. Хіба стане хтось заперечувати, що се не розходилося з його програмою – програмою поневолення усіх слов’ян?           

Але як? – Московська дика орда з одного боку, і численне слов’янство, же стояло тоді на досить високому рівни культури, з іншого. Однак заповзятливих царів се не страшило: уже у ХІІІ столітті вони нав’язали своїм ордам християнство а церковно-слов’янську мову, з якої, поглинувши тогочасне руське письменство, постала теперішня московська мова, яку через брак знання слов’янської історії  західноевропейцями а зухвале фальшування історії московітами ще й зараз називають руською. Я ж тут – і завжди – називатиму  її її справдешнім ім’ям, так само як і назва Русь належить тільки теперішній Полуденній Руси, а назва русин – тільки теперішнім русинам. Сі назви і у такому значенні тут уживатимуться.

Як виглядала тоді справа з руською літературою? Досить сумно. Оскільки вона творилася у монастирях , то культивувалася тільки монахами, які, з одного боку, не знали народної мови, а з іншого, устидаючися ї, користувалися церковно-слов’янською (старослов’янською), тому їхні твори ніколи не доходили до народуі могли претендувати тільки на дві заслуги: 1. Літописання. 2. Дання московитам матеріялу для розвитку їхнього наріччя, а відтак – фальшування історії. Так було у ХІ,ХІІ,ХІІІ століттях.

Як же виглядає справа з руською літературою тепер, у ХІХ столітті? Не набагато краще, а у чомусь і значно гірше, бо хоч останнім часом вийшли з народу і стали творити для нього деякі письменники, то вони нечувано жорстоко переслідувалися а переслідуються московським урядом, і руська література усе ще перебуває, як і у ХІІІ столітті, у руках духовенства а кабінетних учених, які, як і тоді, не тямлячи народної мови а історії, а маючи прагнення покращити своє матеріяльне становище, саме ув Австрії пишуть жарґоном руських монахів ХІІІ століття, тобто церковно-слов’янською мовою, не дбаючи про народ та його сприйняття їхніх писань.

А Пєтєрбурґ гукає bravissimo. Тиче усім, а уласне австрійському урядови, дулю під ніс а підтримує усіх нібито руських письменників усілякими можливими способами: посадами, титулами, орденами, нагородами, обіцянками.            А чому ж би і ні? од чернечо-руської мови ХІІІ століття, якою ще і нині пишуть декотрі письменники Галичини а Буковини, же називають себе руськими, до московської один лише вельми невеличкий крок, а наш уряд понадто делікатний, жеби сему не перешкоджати та аби пильно вимостити дорогу ПАНОВИ ПІВНОЧИ аж до Карпат а відтак далі і ще далі.     А чом би і ні? Московський пан позавше приязний а охоче забезпечує кожного охочого своїм благоволінням.

А чого се усе тебе обходить?  -- дехто запитає мене.  Справді, мало альбо зовсім не стосується. Тільки ж я хотів би деяким мислячим читачам мовити, же підручники для наших народних шкіл написані чернечою мовою ХІІІ століття, же пан міністер освіти не мовить по руському і тому з усим, що стосується руської мови, яку звичайно називають русинською, покладається на когось іншого, та що через сього ИНШОГО пан міністер примушений буде учитися не по русинському а по московськи. Теперішнє повстання у Далмації не може тут не бути застереженням, принаймні з огляду на прагнення з Москви керувати з-поза лаштунків. А пан міністер під сими лаштунками най подумає собі про Карпати – поки ще не пізно.

 

Юрій ФЕДЬКОВИЧ

 

З німецького ориґіналу переклад українською Анатоля Вахнянина.

Публікація Миколи Юрійчука.

 

БУКОВИНСЬКИЙ ЖУРНАЛ Ч. 3-4 1994 рік.

 

До друку зладив Василь Велимчий 27 червня 2022 року.