Літературний форум
КНИЖКИ

Сади Ірини Плюсніної

16:02 30.09.2021

Сади  Ірини  Плюсніної

Отримавши у подарунок книгу Ірини Плюсніної «Мої сади», замріяно пообіцяла, що цього ж вечора прочитаю поезії з першої до останньої сторінки, як це було з книгами інших авторів. Але… Але, як нелегко блукати садами пані Ірини! Бо то не прогулянка, а поринання разом з авторкою у світи її болючих переживань:
Мене сьогодні вітер доганяв.
Жбурляв краплини дощові
У плечі й спину.
З дерев зриваючи,
Неначе за провину.
Він злився. Я сміялась.
Не догнав!
Та хто ж її дожене, жінку, котра живе у березневих мріях, котра вбачає у листях клена «підкови на щастя»? Збірка не випадково починає своє життя зі вражень від споглядання картин Катерини Білокур і сама поетка малює словами дивовижні картини своїх садів:
Ти лагідно лови в свої долоні
Найтоншу порцеляну від магнолій.
Мерщій хапай пелюстку, бо впаде!
Розіб’ється, як мить, об часу брилу,
Неначе юний промінь промайне… («В саду магнолій»)
Петрів батіг жене отару хмар.
Сріблиться обрій блиском полиновим.
Рубають порух вітру сокиркИ.
У мандри віє перекотиполе. ( «У степу Приазов’я»)
Поетеса розмовляє з навколишнім світом. Іде у «завтра», пам’ятаючи про «учора». В дорозі народжуються слова і вірші:
Слова спішать.
Чіпляються слова
Одне за одне.
Рядки лягають
Самоправно на папір…
Ні в кого права жити
Не питають. («Слова спішать»)
ЧорноБіль – сторінка життя Ірини Плюсніної, вписана у долю назавжди. Болюча, як незагоєна рана:
Позаду ліс.
Зелений ліс не знає,
Що увійде у історію «Рудим».
Точніше «рижим»,
Як його назвали люди.
І цим столітнім соснам
Зовсім мало зосталося на білім світі жити…
Що їхні стовбури потрощать , як солому,
Неначе декорації старі. («Ліс»)
А ось і рідний донецький край у маковому цвітінні:
То правду кажуть – мак є символ боротьби
І крови, що пролита за свободу,
Що пролили в Донбасі вояки,
Тепер зійшла на теренах їх роду. («Маки»)
Сорок три відтінки зеленого.
Конче треба синього й жовтого.
Забагато було червоного
Розлитого по чорному. («Невеселка»)
Піймала себе на думці, що хочеться цитувати кожен вірш – і про голодомор, і про свічки памяті.
А вірш «Печу хліб» слухаю у виконанні поетки, а тепер і читаю, зі сльозами на очах:
Я хліб замішую,
А свічка на вікні
Зітхає полум’ям,
Неначе душі предків передають
Всебіль, всекаяття,
Що не змогли нагодувать
Своє дитя… («Печу хліб»)
Родинне і українське несе поетеса не на «тонесенькій мотузці», а у серці:
Мій хрестик на тонесенькій мотузці
І тризуб невеличкий поряд з ним
Єднаються на грудях нероздільно.
Біля душі над серцем щохвилини
Мій оберіг, мої захисники,
Криниця чиста для душі і духу
Мій хрест і тризуб –
Як одне єство. («Хрестик і Тризуб»)
Цікаво мандрувати разом з Іриною Парижем, запрошую:
Які дурниці – їсти серед ночі сир!
Се чисто «по-французьки». Так буває.
Окремими краплинами об дах
Дощ тарабанить, наче підмовляє.
У Києві подібна думка зроду
Не завітає в голову мою.
Я знову очі затуляю. Сплю. ( «Примхи»)
У розділі «Французькі мотиви» зацікавлені знайдуть переклади з Жака Превера, Моріса Карема. Вінчає книгу розділ прозових замальовок та оповідок у яких живе добро, роса на листочках та плодоносять сади пам’яті.
Віра Свистун

 

СВІТ ЇЇ САДІВ

Рецензія на поетичну збірку Ірини Плюсніної  «Мої сади»

 

Цьогорічна з’ява нової збірки «Мої сади» додала ще одне ім’я до численної когорти українських літераторів  – Ірина Плюсніна. Відкрився новий світ – Світ поетичних і прозових садів авторки. Відчинилося ще одне віконце в душу – ліричну, ніжну і дуже чутливу, що вгадується за рядками віршів:

А Жовтень все не відпускає Літо,

Голубить закосичене проміння

І ніжно пестить запізнілі квіти…

                        «Закоханий Жовтень»,

Бруньки при надії

Гойдаються, мріють

Про листя зелене

Про квіти пахучі…

«Березневі мрії»,

Мерщій хапай пелюстку, бо впаде!

Розіб’ється, як мить, об часу брилу…

«В саду маґнолій»,

Буяють квіти в сонмі кольорів:

Лимонні, помаранчеві, багряні,

Немовби невимовна пектораль.

«Час хризантем»,

        Туман сідає, чи здіймається туман…

Як і думки, приходить він нізвідки.

………………………………………..

Думки пливуть під шурхіт золотий.

«Меланхолійне»

 

Але лірика в Ірини Плюсніної невіддільна від філософічності погляду авторки, що робить цю лірику цілком зрілою, дорослою.

        Сей битий шлях – межа поміж світами.

Минуле і сьогодні – спільна мить.

                        «В степу Приазов’я»

Від філософськи-уважного погляду пані Ірини ніщо не сховається і виливається в дуже влучні лаконічні замальовки:

 

***

Маґнолії щороку потерпали

Від ніжности і пестощів людей

Тепер сумують через їх відсутність.

 

                ***

Сонце від спеки

У кронах сховалось.

Смішне.

                ***

Буває, швидше подолаєш континенти,

Ніж відстань в кілька кілометрів.

Чи навіть кроків до порозумінь.

Чи вглиб себе до істини і мрій…

 

                ***

Стою над ратушею я

Між хмарами і краплями дощу.

 

                ***

На кущах і деревах

Намітки зелені.

Любови і святости німб.

 

Цікавий погляд на себе крізь призму Часу:

 

Рюкзак мій «фуксія плюс синій».

Зелена куртка в дощових краплинах.

Спина моя, каптур на голові.

Хода моя і кроки то – мої…

– Ірино, ти? Агов! Куди? Куди?

Через плече відповіла тихенько:

– Іду у завтра.

Щось затісно тут мені.

 

Але є в поезіях і спроба побути дитиною – веселою, безтурботною, задерикуватою. А ще сприймати всі явища природи як живих істот, з якими можна розмовляти, вступати в змагання, жартувати. Як от у вірші «Перегони  вітром»:

Він злився.

Я сміялась.

Не догнав.

 

Або у поезії «Веселка»:

Зараз вже до неї

Доторкнусь рукою…

Тільки от досадно –

Наздогнати марно!

Райдуга лукава

Бавиться зі мною.

 

А ще дуже подобається вірш, який приведу повністю:

                    ***

Ох, цей нахабний Місяць вповні!

Без стукоту підсів на підвіконні.

Фіранку прохилив і промінцем лоскоче,

До ніжности і пестощів охочий.

Та чистий погляд цей мене не спокуша.

Я притулюся до коханого плеча,

Так ніжно, тепло з ним. Я засинаю знов.

Холодний залицяльнику, іди собі, де йшов.

 

До живих істот зараховано і Музу в циклі віршів про поетичну творчість  (Гарна пані. Ґонориста…)  і слова, що «…спішать. Чіпляються слова одне за одне». В заключному слові дається порада:

Якщо прийшов, хапай його скоріш,

Свій вірш!

 

Окремою низкою йдуть вірші про Чорнобиль. Це погляд не зовні – зсередини – гіркаво-сумовитий:

                    ***

А Чорнобиль яблуками пахне.

………………………………..

Бродять яблука

Незібрані під зиму,

Наче плачуть

За господарем своїм…

 

Є в книзі низка віршів громадянського звучання, де чітко видно авторську позицію щодо власної ідентифікації. Але про неї пані Ірина заявляє не прямо, а через маленькі штрихи-метафори:

                        ***

Сорок три відтінки зеленого

Конче треба синього й жовтого

Забагато було червоного

Розлитого по чорному.

                        «Невеселка»

 

Мій хрестик на тонесенькій мотузці

І тризуб невеличкий поряд з ним

Єднаються на грудях нероздільно…

                        «Хрестик і Тризуб»

 

Цікавим є вірш «Будую храм» про людину, що попри всі перешкоди і кпини робить свою справу. Завершується упевненим:

 

Хто б що не казав,

А я своє роблю –

Будую Храм!

 

Сповнені гіркоти і болю вірші про Голодомор в Україні:

 

Їх гріх антисовєцький –

Вони хотіли їсти…

                        «Свічки  палають у вікнах…»

Несу хлібину теплу з магазину.

Свічки палають

На Дніпрових схилах.

Скорбота і печаль

Течуть по жилах.

                        «Голодомор»

Я хліб замішую,

А свічка на вікні

Зітхає полум’ям,

Неначе душі предків

Передають всебіль,

Всежах, всекаяття…

                        «Печу хліб»

 

Французьким мотивам І. Плюсніної притаманна описовість. Але через оці прості замальовки  розумієш, що тривожить і що є головним для авторки:

Але найбільше внучку я люблю,

Яка у цім Парижі в мене є.

                        «Париж мене кохає восени…»

Тут виникають нові несподівані відчуття і бажання:

Які дурниці – їсти серед ночі сир!

Це чисто по-французьки. Так буває.

                        «Примхи»

Особливе враження справляють переклади, чи радше, переспіви з Жака Превера та Моріса Карема. Жак Превер – класик французького верлібру, вірші якого, неримовані та без розділових знаків, читаються і сприймаються легко за свідченнями прихильників його поезії. Їм притаманна певна мелодійність, що Ірина Плюсніна успішно зуміла передати. Не маючи змоги читати цього автора в оригіналі, думаю, що українська версія від Плюсніної їх не спотворила, бо і українською вони виглядають органічно, без штучності, і читаються легко, без натуги.

Переспіви франкомовного бельгійського поета Моріса Карема, «короля поетів», класика дитячої поезії, автора понад 60 поетичних збірок – це сміливий вчинок, бо трактувати українською іншомовних класиків такого рівня – справа непроста. Однак, хто йде, той долає цей шлях.  Думаю, що Ірині Плюсніній вдалося передати доброту і тепло дитячого світу.  А згодом і створити власний – Сад для дітей. Особливо тепло звучить тут «Колискова»:

Спи, моя дитинко.

Спи, моя маленька.

За віконцем дощик

Падає дрібненький.

 

За віконцем вітер

Висіває пісню.

Хай тобі насниться

Сірий зайчик в лісі.

…………………..

Доки спить лисичка,

Зайчик-пострибайчик

Принесе зайчатам

Моркву і качанчик,

 

Капустини-хрумки

І коржі медові.

Щоб маленькі діти

Виросли здорові.

 

Дуже милим є вірш «Весняне Сонечко бавиться», тому цитую повністю:

Набридло Сонцю

В небесах сидіти.

Внизу гуляють,

Бешкетують діти.

Побавитись схотіло і воно.

На землю плигануло

І на скалки –

На класики, на кола, на скакалки.

І засвітились «сонечка» ясні

На всіх усюдах

Світлі і земні.

 

Серед прозових творів пані Ірини хочеться особливо відзначити «Чорнобильський сад», бо це свідчення очевидиці найбільшої техногенної катастрофи 20-го століття. Окрім того, що в цих розповідях достовірно передана інформація, вони  читаються легко, з інтересом, бо не є сухим викладом подій, а загорнуті в барвисту обгортку з метафор, порівнянь, образів, від чого мають не лише інформаційну цінність, але й художню.

А загалом вся збірка – це вочевидь продукт праці людини талановитої, інтелектуальної та інтелігентної, з притаманним їй почуттям гумору, завзятістю і душевною добротою.

Тому хочеться побажати Ірині Плюсніній, щоб сади в її Світі розросталися, множилися, міцніли і радували плодами читачів.

 

Тетяна ШПИЧУК