Літературний форум
ПОЕЗІЯ

Поміж пеклом і втраченим раєм

10:44 22.10.2020

Поміж пеклом і втраченим раєм

 

 

 

Химерні чернетки 

 

День учорашній -

в ньому живуть святі і блаженні.

Давноминулий, позаминулий час...

Ми навіжені, Господи, всі навіжені...

Жити сьогодні?

Де таке чувано? Це не про нас!

Хроніки наші - дума, пісня чи рана?..

Ми аргонавти.

В пошуках правди століть.

Замість титана знов оберемо тирана,

що наламає дров, і доль, і суцвіть...

Віримо в Завтра -

птаха з німих галактик.

Випаде джокер.

Добре, що не зеро.

Вчили нас мало,

все без стратегій і тактик.

Били багато.

Вижило - що змогло.

Коники наші -

всі як один вороненькі.

Ось запряжемо...

Тільки ж коли, коли?

Хижо всміхнуться десь вороги-воріженьки.

Сурми заграють.

Схиляться вслід ковили...

Але не кваптесь!

Нас відспівали рано.

Встануть з могил ще Байда й козак Мамай.

Кожен народ заслуговує на Богдана.

Хто бачив пекло, мусить побачити рай!

 

Краще - сьогодні.

Щоб розказати дітям.

Все буде добре.

Лихо уже було.

Нестор запише -

зорям, морям, століттям.

Пам'ять сховає -

Ластівці під крило...

 

********************************************************

Оптимістичне

 

Заґратовано.

Закорковано.

Заборонено далі йти.

Запресовано.

Задротовано.

Як дістали вже ці дроти!

Щось замулено.

Щось сфальшовано.

Щось горить уже синім вогнем...

Замальовано.

Занотовано.

Жити будемо -  віднайдЕм.

Заблоковано.

Не збиратися.

І чекати Судного дня.

Можна вірити.

Можна гратися.

Чи не досить того грання?

Кілограмами,

Кілометрами

Можна міряти гнів і сум.

Сильні - виживуть.

Стануть вепрами.

Слабші горе зведуть на глум.

І згадається Соломонове:

"Все минає - і це мине"...

 

Золоте моє,

Цинамонове

Сонце знов полюбить мене...

 

********************************************************

 

Ангели в костюмах астронавтів

Прилітали глянути на нас.

Ми сказали: "Нас нема на карті..."

Додали: "І ми небес не варті..."

І зітхнули: "Може, ще не час?"

Ангели нічого не сказали.

Якось дивно очі відвели.

Розчинились. Тихим сумом стали.

Замість зір - базари і вокзали,

Мури міст, і стріли, і вали...

Сидимо, покинуті й забуті,

Ворог нас пильнує і пітьма.

Вже нема ні сорому, ні люті,

Ні завзяття... Будні каламуті.

Та і нас, по суті, теж нема...

 

*********************************************************

З чоловічого голосу

 

Ця жінка бездонна,

Як сум падолисту;

Вона нескінченна,

Як грім водоспаду.

У снах і гріхах -

Незбагненно-пречиста.

Солодка розрада...

Гірка серенада...

Ця жінка - моя невідкрита планета,

Яку я даремно в пітьмі виглядаю.

Це Єва? Ліліт? Маргарита? Джульєтта?

Чого вона прагне? Не знаю... Не знаю...

Ця жінка - моє непрожите мовчання.

Прокляття ночей. І величність світанків.

Не перша любов. І печаль не остання.

Міракль і поема. Хоку і танка.

Ця жінка вмирає, зникає, німіє,

Щоб знову воскреснути - в музиці й слові.

Мадонна й повія. Любов-безнадія...

Злиняли давно небеса пурпурові,

Та очі шукають того, хто підкаже

Дорогу до себе. Дорогу додому.

Ідуть чумаченьки. І котяться мажі...

Ще трохи - й зупиняться в сні золотому...

Ще трохи - й доправлять свої каравани

Усі, хто в дорозі, кого так чекали...

І жінка згадає, як гояться рани.

А небо - свої потаємні хорали...

 

********************************************************

Якщо музики - то тихої:

щоб сопілка - не орган;

віск щоб скапував і схлипував

із усіх відкритих ран

свічки, над якою, Господи,

лиш Твоя Небесна Твердь...

Дай дійти. Не впасти. Встояти

в найстрашнішу крутоверть...

Десь волошка сяє в житечку,

мак закоханий тремтить...

Почекай нас, любе літечко,

зупини летючу мить!

Подорожні чи юрОдиві,

заблукали у зимі...

За якими щастя бродами?

І в якому горі - ми?

 

********************************************************

Сентиментальний романс

 

Мені тебе мало - в погляді, жесті, слові.

Мені тебе мало - в небі й зойках трави.

Я хочу до тебе, в тебе, в тенета медові.

Я знаю: лишились на світі такі острови.

 

Вони заповідні, їх не відшукати на картах.

І кожен туди прокладе лише свій маршрут.

А є ж десь Париж, Нью-Йорк, є Стамбул і Джакарта...

Не хочу. Не треба.

Я в пастці своїх Бермуд...

 

Мені тебе мало!

Так є, було і так буде.

Напитись - не можна.

І надивитися - теж.

Це світло твоє, проміння твоє - повсюди.

То хто ж ти тоді, в своїй вежі, найвищій із веж?

 

По вінця повна тобою - і все-таки мало:

Життя - як шагренева шкіра:

було - й нема.

Я хочу до тебе!

Я вже зрозуміла Тантала.

Яка ж нескінченна вона,

ця весняна зима...

 

 

********************************************************

Ні, мене рятувати не треба,

Бо рятунку від цього нема:

Над тобою - розчахнуте небо,

В моїм серці - вічна зима.

А здавалося б: жити й радіти -

І не день, і не два - повік...

Заблукали в раю чиїсь діти -

Чиясь жінка і чийсь чоловік...

 

 

********************************************************

Я твій біль з-під лопатки лівої,

Ти мій відчай нічний, шалений.

Всі печалі наші посивіли -

Повернись душею до мене.

Ми зустрінемось в часопросторі

Поміж небом і тишею тиші.

І на цьому безлюдному острові

Буде ніжність, зіткана з віршів.

Буде музика несподівана -

Для обіймів і для польоту.

Тільки жди мене.

Тільки вір мені.

Я знайду всі виходи-входи.

 

********************************************************

Virtual dance

 

Цей танець незримий

Триває, триває...

На хвилю - під хвилю

Пірнаєм-зринаєм...

Повітря вдихнути,

Злетіти - завмерти...

Кружляти - вмирати

І майже померти.

Затихнути.

Схлипнути.

Опам'ятатись.

Очима об очі

Спіткнутись -

Піднятись...

Навшпиньки.

Навпомацки -

І остаточно...

Ритмічно.

Статично.

Фінально.

Заочно.

 

 

***********************************************************

                                            З такого болю і такої муки

                        Душа не створить бутафорський плід.

                                                                Ліна Костенко

 

Я вже ручна.

Піду до тебе в руки.

Я вже як глина:

Скульпторе, ліпи!

З такого болю і такої муки

Народжуються "думай" і "терпи"...

 

А далі що?

Лише небесна брама.

А вище, вище?

Безмір небуття...

І знов Ліліт у пошуках Адама.

І знов їй мало цілого життя...

 

 

***********************************************************

Видихну глухо, протяжно: "Йой,

Йой, моє солодашко!"

Вмерзла у відчай, як в мезозой,

Кимось поранена пташка...

І відгукнеться смерековий світ:

"Вижити мусиш, Маріє!"

Пишеться нині Новий Заповіт.

Десь уже ждуть Месію...

Червоно-чорні ростуть слова.

Грає на дримбі Юда.

Сонце за обрій, а я - жива.

Зріє моя цикута...

Гірко, протяжно і глухо: "Ох!

Де ж ти блукаєш, милий?

Щастя і горе - одне на двох.

 

...Крила я вже зашила."

 

 

***********************************************************

 

Десь понад шляхом зоряним,

Тим, що Чумацьким зветься,

Зірці зробилось холодно:

Зашпори - прямо в серце...

Зірка змогла лиш охнути -

І покотилась з воза...

Схлипнути.

Стихнути.

Здохнути.

Via моя, Dolorosa...

 

***********************************************************

Сиве каміння.

Смарагдовий мох.

Небо, столітнє небо.

Є тут усе для серця.

Є Бог.

Тільки сумно без тебе.

Млосно.

Судомно.

До чорноти,

Зойків із нір глибоких.

Десь є світанки, в яких є ти.

І вересневий спокій.

 

...Світло гойдається в ліхтарі.

Стогне за кадром осінь.

Ми вже як мох: і мудрі, й старі.

Серце лиш музики просить...

 

************************************************************

 

Сто двадцятий відтінок синього -

Ця чорнильна туга венозна...

Післясмак небес апельсиновий.

Може, сонечка трохи? Хтозна...

Поцікавтеся у художника,

Звідки в нього такі сюжети...

ПолинУ нам чи подорожника?

Де ж ти, доленько?

Де ти? Де ти?

Понад урвищем, попід скелею

То літаємо, то блукаєм...

Пілігримами, менестрелями,

Поміж пеклом і втраченим раєм...

 

************************************************************

 

Я хотіла втекти.

І забігла у царство тиші.

Двері навхрест забила.

Вирвала проводи.

Всі забула слова.

Усі задушила вірші,

щоб не плакали більше,

не рвались назовні, сюди...

 

Я хотіла втекти.

І втекла - спочатку від себе.

Стерла коди, паролі,

розбила старий телефон.

Розгойдалось, мов дзвін,

в Потойбіччя закохане небо;

Той, Що в Скелі сидить,

поманив у свій вічний сон.

 

Я хотіла втекти.

І вже майже втекла - від болю.

Потім вимкнула опцію

внутрішніх голосів.

Залишалось вирвати серце,

хворе тобою.

Тільки ж я не зможу без серця.

Та й хто б зумів?..

 

Я хотіла втекти.

Дезертирство було невдалим.

Недоречним.

Безглуздим.

Підлим (бо всім болить!)

Я не буду так більше.

Вернусь до тебе по шпалах.

І любитиму.

Доки Бог

дозволить любить.

 

****************************************************************

 

Ти обцілуєш усі мої шрами,

Скажеш: "З Богом іди.

Все, що було, - то було не з нами,

Ангеле золотий...

Все, що було, - лише сон даремний.

Вигадка. Марнота.

Небо - блакитне.

Трава - зелена.

Дощ - H2O, вода.

Решта - фантазії і химери.

Де вони? Їх нема!

Віриш у Бога чи в Люцифера -

Там, у фіналі, - тьма.

Тільки реальність - справжня і щира.

Дати на небесах.

Хронос і Лета.

Не арфа й ліра!

З праху ми всі - у прах...

Отже, не плач, що життя нікчемне.

Ми з тобою - збулись.

П'єса триває.

Чекає сцена.

Шоу-театр "Парадиз".

 

*****************************************************************

Було у Попелюшки три горішки.

У першому - жіноча вічна врода,

яку підтвердять люди і дзеркала.

У другому - сто років без страждання,

без катаклізмів, драм і форс-мажору...

У третьому - взаємнеє кохання

(ну, те, яке в казках, ви зрозуміли).

Та щось пішло не так, бо ця дурепа

чомусь не скористалась жодним шансом.

 

...Життя минає - нічого згадати.

Зламався кольоровий телевізор.

 

*****************************************************************

 

Дотягнусь до тебе,

Доросту

До твого безмежжя і свободи.

Тихі води - то найглибші води,

Що гойдають зірку золоту.

Зірка знає вже мільйони літ,

Що немає щастя - тільки спокій.

Поміж морем, небом - світ широкий,

У якому наш трива політ...

Дотягнись до мене,

Увійди

У мої глибини одинокі.

Небеса й моря зоряноокі

Зачекають.

Ти ж світи, світи...

Поглядом, в якому я тону,

Свічкою, яка біля ікони,

Сяйвом понад відстані й кордони,

Маяком з далекого півсну...

 

Будь.

Світи.

Життя - чи мить одну...

 

*******************************************************************

 

Відпускаю зайве і зайвих,

Забуваю вчорашній день.

Все зів'яне: ружі і мальви,

Без знамень і без одкровень.

 

Все своє заберу з собою:

Тишу, вечір, дитячий сон.

І січневу цілющу хвою,

І жовтневий німий перон.

 

Світ правічний. У ньому можна

Сонцю кланятися - і жить,

Доки гілочка й квітка кожна

У долонях Божих тремтить...

 

Доки наше щастя дрімає

В павутинці осінніх трав.

Ми ще є.

Наша мить триває.

Слів найважчих ніхто не сказав...

 

*********************************************************************

                                           Невже це осінь, осінь, о! - та сама...

                                                                                    Л. Костенко

Покрови хустка празникова.

Усмішка мами - на стіні.

Це знову осінь? Боже, знову!..

І все - моє, і все - мені.

 

Це небо, спогадом багате

Про те, що так і не збулось.

Ця пісня зірці й зоренятам,

Яку співа незримий Хтось...

 

І скрипка плаче - стоголосо,

І коник плаче - у траві,

І вітер вже вплітає в коси

Чиєсь похмуре "се ля ві".

 

Відходить пам'ять, мов крижина.

Тьмяніють дні, конають дні.

Рубін останньої малини -

І вічний холод - вдалині...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Людмила Сотник