Літературний форум
ПОЕЗІЯ

У ЧЕРНІВЦЯХ І ЛАВКА ЗАГОВОРИТЬ

13:26 27.11.2017

У ЧЕРНІВЦЯХ І ЛАВКА ЗАГОВОРИТЬ

{Монолог паркової лавки}

Ноги застрягли по коліна в сухий бетон,

Сусідка-урна, щерблена фарба і відсутність декількох планок.

Щоночі мені усміхається далеко-близький Плутон,

Щоночі ридає Місяць, кровоточить вогнем світанок.

 

Я бачила, як одночасно лікують й вбивають слова,

Я бачила, як зіркам на небесному полотнищі тісно.

Я ніби мертва, але бачили б ви, наскільки тепер жива.

Немов на фресці Да Вінчі, у мене душу вдихнуло місто.

 

Я чула брехню, чула клятви про вічну любов.

Хтось викинув біля мене знепотрібнілий для нього номер.

Хтось на останнє побачення не прийшов,

Вибрав висотку й пішов на найвищий поверх.

 

Я бачила сум і безсилля, бачила л`юдський сон.

Він - про безсмертя, свободу й ранкову гарячу каву.

Я бачила безнадію, але і щастя знала часом.

Я бачила монохромність очей, бачила і їхню яскравість.

 

Я чула, немовби в мені день за наступним днем

Б'ється холодне серце у ритмі неквапливих кроків.

Я роздумувала про різне, але питання тільки одне

В мені пульсувало циклічно, як рік за роком:

 

У чому суть? І для чого ми всі живем?

І для кого призначені наші усмішки і страждання?

Світу - мільярди років, ми знаємо це з новел.

Зорі - попіл сигарети Всесвіту, і на часі вона - остання.

 

Ноги затерпли, і кінчики пальців-труб

Знов охололи під сухою ковдрою із бетону.

Я - лиш конструкція, людського творіння труп.

Мені це шепоче ніч. Безперервно і монотонно.

 

{Годинникова ніч}

 

Хай б'є годинниками ніч,

Нехай кричать під ранок півні.

Опівночі ми віч-на-віч

Постанемо нерівно рівні.

 

Хай б'є годинниками ніч,

Хай сови крилами тріпочуть,

Скажу тобі таку я річ:

З тобою я померти хочу.

 

Нехай годинникова ніч

Несе нам темряву на крилах,

І щоб моїх і твоїх пліч

Вони пір'їнами не вкрили.

 

І ми згадаєм, хто ми є,

Кого ми захищати маєм.

Надія в грудях хай згниє

І нам хай пекло стане раєм.

 

І хоч я бачу промінь вже,

Він наші душі не зігріє,

Ми стали склом, сміттям, ножем.

А стати знов людьми зумієм?

 

По небу зірки хвіст пливе,

Минає ніч, і жах минає.

І за вікном життя нове

Пристрáсно б'є не пеклом - раєм.

Ігор ВОЛОЩУК