Колись один писака якось з подивунком мовив своєму однодумцеві: от ти психолог, поясни мені такий от феномен: я роблю все для того, аби людина мала кавалок хліба, а вона згодом робить все для того, щоб у мене той кавалок хліба забрати. Психолог промовчав, а через років п'ять вчинив зі своїм однодумцем так як і инші.

 В чому ж полягає природа людської немудрости, нерозуміння глибини речей?

 Чому люди так легковажать можливістю бути людьми?

 Коли заходиш до церкви і кажеш отче наш, то особливо наголошуєш -- хліб наш над сущний дай нам сьогодні.

 Тобто хліб духовний, той що над суттю.

 Ісус дуже тонко відчував ці речі і чітко передавав їх у своїх притчах: про кров і тіло, про гірчичне зерно, про камінь наріжний тощо.

 Бог ділить хліб свій духовний з тобою, аби ти передав далі тому, хто тебе розуміє.

 Якщо нема кому передати -- тебе поглинає страшна невимовна самотність. Самотність з'їдає душу як тріло вужа.

 У мить пекельну самоти Іван Франко написав геніяльні слова: "Я би випив усю свою кров, Щоб нічого з людьми не ділить".

Але є надія на ліпше, бо не цілий урожай духовного хліба пішов у заміс. Лишилося трохи зерен, що падуть там, де падуть, а може яке і зійде.

Бійся психолога, що не пояснює, а психує.

 Обирай однодумця за хлібом своїм, бо тільки спільно спожитий хліб рятує від самоти.