Літературний форум
ПОЕЗІЯ

РОЗГУБЛЕНІ СЛОВА

01:38 28.05.2014

РОЗГУБЛЕНІ СЛОВА

 

      Розгубила слова

Розгубила слова про весну і про літо.

Вперте серце моє не виходить з жури.

Не радіє душа білопінному цвіту,

Не співає душа весняної пори.

 

 А в саду солов,ї заливаються співом,

Ще раніше від сонця встають до пісень.

І щоранку новИм, ще небаченим дивом,

Сходить сонцем зігрітий заквітчаний день.

 

 

 

 

 

 

 

     Нерозділене кохання

Старий горіх розкинувся крислато

На всі чотири сторони століть.

Йому років багато, ой, багато!

Він стільки бачив бід і лихоліть!

А стільки чув зітхань і слів кохання!

Звіряв годин по сонцю і зірках,

Світився загадково в час смеркання,

Над ним спиняв ходу Чумацький шлях.

Його росою умивали ранки,

Пташиним співом огортали сни,

Вкривали інеєм засніжені  світанки,

Він в щире золото вдягався восени.

Все прибирався, модник, прибирався,

Пишався кроною і силою гіллЯ.

А та берізка, як він не старався,

Так і стоїть, тендітна, звіддаля.

Така чарівна з пишною косою,

Тоненький стан зігнувся од вітрів.

...Старий горіх сплакнув у вус росою,

Ще більше, безнадійно постарів...

 

 

 

 

 

 

              Мить

Зачепилось сонечко за верхівки лип.

День, неначе в човнику, в небесах проплив.

Надвечір'я  холодом дихає з межі

І шукають спогади місця у душі.

 

 

День застиг над липами, може, лиш на мить.

Ліки долі випито - майже не болить.

Небо з синім поглядом, щастя міражі...

Заховались спогади десь на дні душі.

 

 

 

Згуба

 

Голосила молодиця

Посеред базару:

-Чим же це я заслужила

Цю господню кару?

Чи це в мене такі, Боже,

Вже гріхи великі?

Інші гублять гаманці,

А я - чоловіка!

Загубила, не вгляділа,

Коли сталось лихо.

Він же в мене роботящий,

І добрий, і тихий.

Я, буває, кричу,лаюсь,

Аж  хата трясеться.

А він мовчки стоїть, слуха,

А то й усміхнеться .

Мені в руки до копійки

Віддає зарплату,

А як я десь загуляю,

То прибере хату,

Пригототує, попрасує,

Не вживає пива.

Що ж мені тепер робити?

Ой, я нещаслива! -

Обступили молодицю

Жіночки цікаві.

 

Співчувають, совітують

В цій нелегкій справі.

-Ще знайдеться, не дитина ж!

Не треба журитись!

Хіба, може, захотів сам

Від Вас загубитись?

То тоді вже труба-діло!-

Й розійшлись   потому.

 Не одна з них дума :- Знайду,

Не віддам нікому!

 

 

 

 

           Не обмину

Не обмину ні поглядом, ні словом,

Ні спогадом, що серце обпіка,

Село моєї першої любові

І доброго  старого вітряка.

 

 

Він ще й тепер збира вітри на крила,

Здивовано вдивляючись у світ.

А зовсім поряд  дорогі могили

Мене чекають, вкриті пилом літ.

 

 

 

Не обмину, не смію, та й не хочу

Забути все, що долею було.

І хоч  мої давно в зажурі очі,

Чи ж винувате в тім оце село?

 

 

 

Воно для мене колихало долю,

Не знало, чи солодка чи  гірка...

...І знову пригорне мене край поля

Крилом   як світ  старого вітряка.

 

 

 

 

           Не віриться

Ти зайшов у мою осінь,наче в скошену траву,

Подивився мені в очі, не спитав, як я живу.

Розтривожив мої ночі, перекраяв навпіл дні.

Я тобі повірить хочу, та ...не віриться мені.

 

 

Ти прийшов, і не світліше стало небо навкруги.

Смутком більше,ніж раніше, затопило береги.

Схлинуть сивими дощами почуття твої чудні.

Я б хотіла вірить в щастя, та ...не віриться мені.

 

 

 

 

 

         Якби

Якби тебе у мене не було,

Моє бузками прибране село,

Куди б спішила, мій спасенний раю?

З усіх доріг до тебе повертаю.

 

 Якби тебе у мене не було  -

Латаття б жовте в згадках не цвіло,

Не падали б зірки мені під ноги

На мої пізні стомлені  дороги.

 

 Якби мене у тебе не було,

Кому б ти в серці  долею   лягло?

Моя колиско, мій спасенний раю,

З усіх світів  до тебе повертаю!

 

 

Яка красива жінка в самоті

 

Яка красива жінка в самоті!

Як груди її стигнуть у бажанні!

В очах горять зоринки золоті

Вогнем надії, віри й сподівання.

 

 Яка жадана жінка в самоті!

А скільки літ  їй - не вгадать нікому!

І світяться зоринки золоті

Йому одному, лиш йому одному.

 

 Ех, обійняти б, щоб зайшлась душа!

Згоріть в вогні очей її глибоких!

Та обіймать ніхто не поспіша,

Бо кожен думає - вона не одинока...

 

 

Я не сильна - слабкою я бути стомилась

 

Я не сильна. Це просто такий маскарад,

Аби бачили ті, що сміялися в спину,

Що я все ще жива й  попри болісність втрат,

Перед  долею я не стою  на колінах.

 

Я не сильна. На сльози наклала табу.

Просто хочу я так. І яке кому діло?

Щоби сонце мою недолугу судьбу

Не сушило намоклу, а , врешті, зігріло.

 

Я не сильна. Крім Бога, нікому давно

Не схилюсь, хоч би що там, в низькому поклоні.

Я боюсь загубить те, що Богом дано,

Бо роки так нещадно вибілюють скроні.

 

Я не сильна. Надія живе у мені

Лиш на себе саму і на Господа милість.

Я спішу. Я рахую години і дні.

Я не сильна - слабкою я бути стомилась.

 

Непроханий сніг

 

Ще зранку сонячно було,

Земля весною дихала,

А по обіді затягло

Півнеба в сніжну віхолу.

 

 Сховався з переляку день,

Змалів на зерня макове,

А сніг непроханий іде,

Йому , мабуть, однаково,

 

Що зранку сонячно було

Й земля весною дихала -

Вже всеньке небо затягло

У сніжно-білу віхолу.

 

    Дві самоти

Дві самоти звели мости,

Неначе райдугу над морем.

А як по райдузі пройти?

Як не зірватись з висоти?

Не загубитися в просторах?

 

Дві самоти, як два світи,

Дві гіркоти - одна надія.

 

Два сонця світять з темноти,

Дві віри, - Господи, прости!

Чи одна одну зрозуміють?

 

 

Як небо від землі

 

Як небо від землі

І як земля від неба,

Тепер від мене ти

І я тепер від тебе,

А поміж нами - вічні холоди.

На роздоріжжі днів,

На злих вітрах розлуки,

Ну як тепер мені

Свої зігріти руки

Від заморозків ранньої біди?

 

 

       Про що цей сон?

 

Про що цей сон?Прокинутись несила.

Важка, як на похмілля , голова.

Все тіло обважніле, наче брила,

Непевні  тіні, голоси , слова.

 Цей сон у сні, немов  якась омана.

Із нього вже не вийти просто так.

Попід вікном, як кіт, крадеться ранок.

Крильми тріпоче перемерзлий птах.

 

Про що цей сон?

Зі сну виходиш, наче із наркозу,

Не пригадавши, що , і де, і як.

Душа тремтить, немов би від морозу

Отой вночі обледенілий птах.

А сон, як марево, розвіявсь по світах...

Про що цей сон?

 

 

Пізній сніг

 

Такий раптовий пізній сніг

Тривожним спомином до ніг

Летить і тане.

Дарма старається, дарма

Весну злякати ним зима

Мабуть, востаннє.

 

 Сніг у долонях, як сльоза,

І голубіють небеса,

Стихає вітер.

Раптовий сніг, як давній гріх,

Якого замолить не зміг...

...А сонце світить!

 

 

 

 

 

   Любов  - хвороба

 

Ти - мій вранішній сон,

Ти  - мій тихий світанок.

Ти - сльозини дощу на моєму вікні.

Мій далекий такий,

Мій найближчий коханий,

Ти - мій сонячний промінь

У сірості днів.

 

 Ти - мій спогад і біль,

Моя радість і втрата,

Моя вічна любов, мої вічні жалі.

Бо без тебе тепер

Мені свято - не свято,

І притулку нема

На холодній землі.

 

 Гріх - безтямно любить.

Бог за це нас карає.

Відбирає у нас не любов, а людей

Найдорожчих , отих,

Кого сильно кохаєм

-Де ж твоя справедливість,

Мій Господи, де?

 

 Хай би люди жили.

Відібрав би, ти, Боже,

 

Краще вміння в людей так безтямно любить.

...Як  хвороба - любов.

І зцілитись не може

Нерозумна душа -

Все болить і болить...

 

          Слабі слова

 

Буває так, що заболять слова,

Закровоточать, як відкриті рани.

І вже не втямиш - добре чи погано,

Що думка скам'яніє нежива.

І вже тобі ні сонця, ні землі,

І вже тобі не видно і не чути.

І важче пригадати, ніж забути,

Куди летів на зломленім крилі.

І вже душі не рветься тятива,

І вже не манить далечінь дороги,

Бо погляд твій не в небо, а під ноги.

Полікувати чим слабі слова?

 

 

 

         Як пахне дощ?

 

Зовсім інакше пахне дощ у місті!

Він пахне втомою від вимитих доріг,

А ще він пахне шумом, що на листі

В спекотний день схолонути приліг.

 

 А дощ в селі...Він пахне свіжим зіллям,

Розтрушеним по хаті у свята,

Пташиним стоголосим божевіллям

І стежкою, що губиться в житах.

 

 Дощ пахне сіном, молоком і домом.

Дитинства запахом щемливим і знайомим.

 

 

          Рушник

 

На смітнику посеред міста,

Біля старих подертих книг

Лежить покинутий, барвистий,

Весільний вишитий рушник.

 

 Із надписом: «На щастя й долю»

По краю  білі торочки.

Дбайливо по лляному полю

Розшиті диво-квіточки.

 

 Йому не вистачило місця

В чийомусь домі ... і в житті.

Лежить тепер посеред міста

Чуже кохання у смітті...

 

 

 

Книжки переберуть потому,

Віддавши десь за копійки,

Ковзнувши поглядом по ньому:

Там... не приймають рушники...

 

 ...За вік я бачила доволі,

А тут - як вкопана стою.

Це ж хтось отак невдалу долю

На смітник викинув свою!

 

 

                         Стихія

 

Плаче дощ. За вікном по-осінньому холодно й сиро.

Де ж ти, літо? Розкисло, як глина в калюжі води!

Дуже страшно, коли у природи збивається міра

І летять у ефір із півсвіту сигнали біди.

 

 Все людина змогла:підкорила і космос, і море,

На далеких планетах свої залишила сліди.

Але плаче ефір все новими сигналами горя

І справляє бенкет невситима стихія води.

 

 О, всесильна водо!Як були наші очі до неба,

Коли спрагла земля тебе ждала, як чуда з чудес,

Де тоді ти була, як всім світом молились на тебе?

А тепер ти прокляттям спадаєш із чорних небес!

 

 

Дощ колись перейде . Підійметься у небо туманом,

Скропить землю росою, умиє гаї і сади.

Стихне біль, а планета свої позагоює рани,

Як ввійде в береги непокірна стихія води.

 

 

      Жіночі мрії

 

Жіночі мрії - полохливий птах,

Що тільки-но присів на юні плечі

І поманив туди, де не літав,

Де розмовляють зорі в тихий вечір.

 

 І серце, ніби в квітки пелюстки,

Розкриється коханню, щастю, дітям,

А мрії, заклопотані пташки,

Уже спішать гніздо любові звити.

 

 І цього кола вже не розімкнуть:

Кохання-мрії-щастя-мрії-діти!

Бо в ньому є найвища в світі суть,

Задля якої і потрібно жити.

 

 Ще б трохи квітів, сонця і весни.

І щоб ніколи не було війни!

 

 

 

 

 

              Час

На розі вулиць тихих і порожніх,

Де змили слід вчорашнього дощі,

Одним - один самотній перехожий

Ішов неквапно в сірому плащі.

 

 А позад нього не було і тіні,

І звуку не лишали ступаки,

Лиш червоніли грона горобини

І сипав клен розгублено листки.

 

 Гойдався день на срібній павутині,

Небесну синь спиваючи до дна..

Це ж час ішов по вулицях осінніх!

А я й не знала, що так час мина...

 

 

 

            Голуби

 

Старий балкон обдертий і убогий,

Ровесник "кукурудзяних" трибун.

Чи не щодня злітається до нього

Міських птахів зажерливий табун.

 

 Старенька жінка кволо і незграбно

Заледве дотягнулась до вікна.

А голуби безпечно і нахабно

Летять на запах хліба і зерна.

 

 Сусіди лають  жінку, ті, що знизу,

Клянуть стару   на чому світ стоїть!

А голуби гуляють по карнизу,

Вдоволено збираючись в політ.

 

 Старенька годувала їх з долоні,

Сама , як віск, а усміх на устах.

Вона стояла на своїм балконі

Немов з  ікони списана свята.

 

 ...Вже кілька днів балкон не відчиняють.

Старенької не бачили давно.

А голуби збентежено літають

І б'ють крильми в облуплене вікно...

 

 

     Укради

 

Укради мене у...мене,

Поведи в осінній вечір.

Рук своїх тепло приємне

Поклади мені на плечі.

 

 Укради мене у ночі,

Що зійшла дощем до краю.

Укради в дощу, що хоче

Змити все, чого чекаю.

 

 Укради мені у долі,

Не питай її, чи згодна.

З добровільної неволі

Укради мене сьогодні.

 

 

 

 

 

Журавлі летять

 

Над моїм селом журавлі летять,

Осінь золота у садах, як казка.

Віднесіть мене , журавлі , назад,

У дитинство віднесіть, будь ласка.

 

Там у зорепад мама молода

Так мені щасливо посміхалась.

І світилась в ніч ставкова вода,

У якій моя зоря купалась.

 

Там співав мені соловей пісні,

А калина долю колихала.

Віднесіть мене, журавлі, в ті дні,

Де я вперше щиро покохала.

 

Лине в небесах журавлиний спів,

Понесуть в світи журавлі на крилах

 

І мою любов, і  веселку  снів,

Й спогади, моєму серцю милі.

 

 

 

 

Дика яблунька

 

Дика яблунька квітує

На узліссі щовесни.

Од вітрів її рятують

Срібночубі  ясени.

 

 Сонце тулиться щокою

До її п'янких гілок

І збирають дикі бджоли

Дикий мед з її квіток.

 

 Пахнуть в лісі диво-трунки,

Чути  щебіт гомінкий.

Скромна яблуня-дикунка

Вродить яблучка терпкі.

 

 А у пору падолисту,

Як наблизяться зірки,

Мов в кораловім намисті

Запишаються гілки.

 

 

 

Яблучата круглобокі,

Їх ніхто й не рве, проте

Дика яблунька щороку

На узліссі тім цвіте.

 

 

 

            Київський ранок

 

У київських дворах розквітли абрикоси,

Немов сніги лежать на темному гіллі.

А уночі до них навідались морози,

У західних вітрів вмостившись на крилі.

 

 Ще ранок не допив вечірню прохолоду,

А сонні ліхтарі, чатуючи пітьму,

Радіють, що були вночі комусь в нагоді,

Хоча, як слід, і не розгледіли, кому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

        Біля обеліска

Де схилили дерева покірні чуприни,

В прохолоді зеленій, в тіні яворів,

Біля свого війною убитого сина

Сіла мати, як символ усіх матерів.

Сива мати, як пам'ять, як віра, як сила,

Не подолана часом любов і жура,

У скорботі своїй невимовно-красива,

Склала руки в задумі в старих яворах.

Вже довіку носити їй чорну хустину,

Розмовляти з потретом на білій стіні,

Виглядати із вирію ключ журавлиний,

Що верта по весні, як колись, по війні.

Біля синових ніг розцвітають тюльпани,

Вранці  світяться роси в розкішній траві.

Покладають вінки мовчазні ветерани,

Наче винні вони, що лишились живі.

Скоро липи розлогі  запахнуть  медами,

Голосні солов'ї змовкнуть знов до весни.

Вічним сном спить солдат недалеко від мами,

Яка й досі чекає його із війни...

 

 

        Серпень

 

Примружив серпень очі голубі,

Волосся-хмари причесав вітрами

І у поля до осені побіг

Стежиною, що пахне чебрецями.

Ще літо кучерявиться в садах

І приміряє золото на шати,

А вдосвіта якийсь щасливий птах

Ще не стомився про любов співати.

 

 

 

             Пам'яті наших батьків

 

Помирають батьки. Як птахи відлітають у вічність.

Залишають у спадок нам пісню своєї душі.

В рушниках доцвітає калиною мамина ніжність

І нескошені батьком буяють густі спориші.

 

 Помирають батьки . Залишають у спадок нам слово,

І стежки у росі, і Чумацький замріяний шлях,

І садки, що без них навесні розцвітатимуть знову,

І портрети на стінах в зажурених тихих хатах.

 

 Помирають батьки, наробившись до сьомого поту,

У надії, що діти та житимуть краще за них.

Упаде на чоло на синівське печаллю скорбота,

А на доньчині коси осяде непроханий  сніг.

 

 Помирають батьки. Відлітають від нас журавлями,

Тільки стомлені руки, як крила, складуть до грудей.

Буде пам'ять боліть, буде плакать терпкими сльозами.

Буде спогад-свіча переходити в завтрашній день.

 

В рушниках доцвітає калиною мамина ніжність

І нескошені батьком буяють густі спориші.

Помирають батьки. Як птахи, відлітають у вічність.

Залишають у спадок нам пісню своєї душі...

 

 

А ти не схожий був на долю

 

А ти не схожий був на долю,

Це так здалося лиш на мить.

Чого, не знаю, за тобою

Тепер моя душа болить?

 

А  їй, душі, аби боліти?

Вона ж без болю нежива.

Вже відцвіли за нами квіти,

Зів'яла  спогадів трава.

 

Бо ти на долю був не схожий.

Це так, привиділось на мить.

За кимось в цьому світі, може,

Й твоя душа тепер болить.

 

 

 

 

 

Куди втекти?

 

Тікаємо від самоти,

Тікаємо від суєти.

Куди, о, Господи, втекти?

У самоту  - від суєти,

У суєту - від самоти.

Позаду - спалені мости.

Звикаємо до самоти,

Звикаємо до суєти.

Припали попелом сліди.

 

 

 

 

 

Чого болиш,  серденько неприкаяне?

 

Чого болиш,  серденько неприкаяне?

Твоя давно відтьохкала весна.

Лиш самота важким безмовним каїном

Безсоння сиві струни напина.

 

 Чого болиш, чого чекаєш, зранене?

Хіба тобі замало було бід?

Гірчить любов  отим єдиним зраджена,

Зійшовсь на кому клином білий світ.

 

Боли мені, щоб знала, що жива я ще,

Боли мені і не переболи!

Бо ще не всі земні турботи й радощі

Крізь тебе, моє серце , перейшли.

 

 

 

          Зимова вишня

 

А ти мені не дзвониш. І не треба

Здіймати пил на пройдених шляхах.

Я  якось буду жити і без тебе,

Хоч за тобою маритиму  в снах.

 

 Серпнев і в небі дозрівають зорі

І  догорають  яблука в саду.

А я тобою більше вже не хвора

У літо своє бабине іду.

 

 То й що із того, що любов не вийшла,

Лиш давні потривожила рубці?

Не кожній вдасться зимової вишні

Не те що з'їсти - потримать в руці.

 

 

 

 

 

           Світанок

 

Протирає очі заспаний світанок,

Умиває в росах трави запашні,

Приміряє одяг з білого туману,

Пояском до нього - солов'я пісні.

 

 Від дощів вчорашніх полиняло небо,

Відбілило хмари, наче сорочки.

Їм тепер на сонці підсушитись треба,

То й пливуть до нього зранку залюбки.

 

 Чисті і святкові придорожні трави,

Птатство захмеліло від палких пісень.

По землі крокує переможний травень.

Що цей день грядущий людству принесе?

 

 

 

         А день який

А день який!А небо, як палітра!

На ньому безліч, просто безліч барв!

Поглянь лишень - рожевий колір вітру

Заплівся бантом в білі коси хмар.

 

Блакитний обрій чистий і безкраїй,

Аж голубим розіллято по дні.

А сонце сяє, сяє і не знає,

Що це останній із осінніх днів.

         Назустріч весні

 

Уже не ранок, але ще й не вечір -

Недавно день всміхався з-під руки.

Лягають, наче підсумок, на плечі

Думками помережані роки.

 

 Так пахнуть вони м'ятно і полинно,

Зникаючи за пеленою снів!

Як пізня в небі зграя лебедина

Спішать назустріч ще одній весні.

 

 

 

Ставище

 

В парку старому листопадить осінь,

Кружляє в парі з золотим дощем.

А людство не додумалося й досі,

Від чого в серці цей осінній щем.

Хмарини білі лебедять все вище,

Над парком небо свіжо-голубе.

Моє ошатне чарівне Ставище,

Як ця пора прикрасила тебе!

Є у малих містечок тиха смута,

Якась незрозуміла таїна.

Душа в них почувається розкуто,

Як птах, що раптом випухнув з вікна.

Йому у клітці тепло було й сито,

Але небесна звабила блакить.

Та це лиш той зуміє зрозуміти,

Хто хоча б раз наважився злетіть.

Моє Ставище, ні село, ні місто,

На пагорбах світанки вигляда.

Біля криниць калинове намисто,

А в криницях студена б'є вода.

Пташиний хор удосвіта розбудить,

Зозуля долі починає лік.

"Добридень" - скажуть незнайомі люди,

Щоб добрим тобі вдався день і вік.

 

 

 

 

 

 

 

 

        Послухайте

 

Ну, хто сказав вам, що мовчать сніги?

Що спить ріка в глухі льоди закута?

Прислухайтеся добре навкруги-

Ви стільки звуків зможете почути.

 

 Скриплять вітри гіллям старих беріз,

Сріблястим сміхом сонце сипле в очі.

Вода бринить дзвінком з бурульок-сліз,

Шепочуть зорі стомлено-уроче.

 

 Так гулко стугонить під снігом лід,

Так чітко дятел відбиває дробом.

Із  шелестом з обмерзлих сонних віт

Спадає іній спогадом оздоби.

 

 Усе минає. Й ця зима мине.

Зійдуть сніги, відплачуть завірюхи.

Все буде знову, а життя одне.

Знайдіть хвилинку, щоб його послухать.

 

Тетяна ІВАНЧУК