Літературний форум
ПОЕЗІЯ

МИ ЇМО ЙОГО РОТАМИ СТРАХУ

17:18 29.09.2013

МИ ЇМО ЙОГО РОТАМИ СТРАХУ

 

хвилі знімають білизну

кидають її на берег

і він її нюхає

пісками вологими

облизує ноги їх

в панчохах із

водоростей

лишаючи сіль на

язика кінчику

і йодом їх

рани свої обробляє

душевні

бо знає

що батько їх вітер

з поривами злими

ніколи йому

не дозволить

кохатися з ними.

 

 

 

зуби твоїх очей поїдають мої зелені

очні яблука. у їх смаку намагаються

зрозуміти, де я б лукавив, де б я міг

тобі лестити. плечі твоїх брів

сутуляться, брови твоїх рук в'южаться,

пальці твоїх вій - анорексики.

ноги твоїх долонь тарантелу танцюють

на спині руки. п'Яти п'ятИ ніг долонь

твоїх від танку спітніли. щоки твоїх

грудей дивляться на мій стан.

губи твоїх ніг

пахнуть

вином

білим...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ліхтар з перегорілим серцем

Одноного вростає в землю.

Як жінка в траурі, покриває

Обличчя сіткою з павутиння.

Ти - великий льодяник на паличці,

якого облизує язик вітру.

Ти - невдалий бокал, з якого

Не вип'єш світло.

Ти-у вазі нічній перестигла диня.

Ти - скляна крапля на голці шприца,

Що робить ін'єкцію темряві.

Ти - приречений глядач

Метаморфоз своєї тонкої тіні.

У цьому місті вже більше

Немає мешканців.

Твоє серце

Ніколи

Ніхто

Не замінить.

 

 

 

повітря голиться

бритвою вітру

щетина пилу

на підборідді

кривих бордюрів

цілує леза

світліють щоки

ста лиць столиці

в якій світ тліє

повітря вмилося

дощу руками

і швидко втерлось

сонця серветкою

повітря голе

його вдягає

урбанізована

exist-енція

 

 

 

 

 

 

гола синь голосінь

гайвороння

що голосом чорним

чавить степ наче скло

товстелезну тривогу

випльовує

міні-тіні птахів

темні-темні як день

клюють небо в живіт

перехмарений

гола синь голосів

голос сів і сидить

на руках

степовиська

зґвалтованого

порожнеча і день

темні-темні

як ніч

голоси голосінь

жовті крики

птахів

голос янь

голос інь

 

 

 

 

 

 

холодне каміння

у пригорщах дна

від голоду пухне

синіє осіннє

насіння піску

у темних вологих

вибоїнах

риб'яччя кидає

каміння ікри

на руки

на ноги

на спину

води

у рот який

лускає луску

у зябрах німих

послизнулось

життя

прив'ялено

впавши на стіни

хитається

ромове море

слизьке

й шука

філософське

каміння...

 

 

 

 

пласкі голови цвяхів

зі струсом мозку

забиті у суть

мов години

разом з молотком

що калічить залізні

звивини

страх майструють

с-т-р-а-х

обрізати

корені спогадів

злими ножицями

забутості

час змирився

з холодним стуканням

що стискає

наш слух в долонях

час лиш дивиться

як із суті

довго

спогади наші

витягує

пам'ять

мовбито

цвяховиймач

 

 

 

 

 

 

наливаючи втому

у чаші колін

немов глину

глевку в глеків тіло

ми повільно повзем

по півкулях німих

наче черви

у глобуса яблуці

небо гикає громом

приречено вслід

і благає його

налякати

але ми йдем вперед

щоб згубити себе

у малесеньких цятках

на карті

 

 

 

переплавлена із

сонця блискавка

руками вигинів

готує грім

на сковорідці неба

кидає жменями

електроспеції

і замість вилки

списом поламаним

його наколює

аби піднести

до губ розрядів

кладе той грім

на блюдо голосу

і ми їмо його

ротами страху

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

пальці твої

заглядають у кільця сопілки

мов ночі у вікна дерев'яної хати

ховаєш звуки під нігтями

щоб нікого не розбудити

нещасний музико

в буцегарні нашого спокою

ти репетирував днями

та як завжди вийшла імпровізація

але коли ми прокидаємось

ти обрізаєш нігті

і з-під них вилітають звуки

нашої ночі

бо ти лише сон

що принишкло грає на сопілці

 

 

 

 

Вистояна кров

у пляшці

що стікає

у гирло горла

міста хворого

не лікує

лазять черви

по виразках тіл

доріг

вулиць

сухий кашель

заліза

що рухається

залізає

в легені запалені

сльозяться очі

бачучи

місяць

що зробив

хіміотерапію.

 

 

 

 

 

 

 

           Боже-вільні

Час здмухує цеглу зі стін старомодних.

їде дах. У будівлі й у них,

що шукають свою ампутовану пам'ять,

натомість знаходячи

тільки мовчання й дерева,

 що вічно линяють.

У їхній верфі лише паперові кораблики

У їхнім домі лиш боги у білих халатах

У їх вуха світ сипле як цеглу

 презирливий сміх

не питаючи в себе:

А що, якщо МИ божевільні?

А що, як вони, Боже, вільні?

 

 

 

 

стрілка човгає по татуйованому колу годинника

немов виснажена рука старого стельмаха

навкруг нового колеса.

я не встигаю побачити

як ніж умовності розрізає літо на три місяці

немов хліб на скибки.

не встигаю отямитись

як я вже одна з мізерних крихт цієї скибки

яку життя змазує звичайним маслом зранку

і шоколадним увечері

не встигаю навіть помітити

як доходить моя черга потрапити у горлянку часу

у якого яма шлунку

не встигаю навіть дати ліки годиннику

у якого хронічна аритмія серця

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

маленькі прозорі груші

падають з дерева сірого

розривають пташине рядно чорне

катапультують землю

як римська армія

оберемки кисню під себе горнуть

акації, омелою вагітні,

ризикують викиднем

стогнуть під грушопадом

плоди спілі летять

у рядах тотожних

ар'єргард груш за мить

стає авангардом

рибалки розкинули сіті

та зловили лиш

кола на річці байдужі

хтось наївно подумав

що небо оплакує світ

а насправді додолу летять

невеличкі прозорі груш

 

 

 

 

Старечі руки (воістину, кора дуба)

колють горіхи, немов гріхи свої

розпинають. Шкіра груба, суха і

коричнева, як горіхи, невпинно

збуджує капіляри.

Кремезні пальці тверде шкаралупиння

невпинно точать, кровоточать горіхи,

плюють гіркотою в свого убивцю.

І в шкарлупи, і в пальців,

глибокі, як Ніцше, зморшки,

вузькі, як очі індонезійця.

Старечі руки нігтями, наче кігтями,

черепанять серця горіхів енні.

За інерцією ріжуть їх на шматки для втіхи.

Сьогодні ввечері буде весело -

Горіхи

потонуть

в глінтвейні...

 

Ігор АСТАПЕНКО