Літературний форум
КНИЖКИ

З АНЕКДОТАМИ І БЕЗ

22:57 04.08.2013

З АНЕКДОТАМИ І БЕЗ

Книжка відкривається таким анекдотом.

— Початок ХХ століття. Південь України. Спека. Біля церкви стоять двоє жебраків. В одного табличка: «Подайте пострадавшему за великую Россию», у другого — «Подайте бедному еврею». Під строгим поглядом батюшки люди показово щедро дають милостиню першому. Батюшка не витримує і каже другому: «Что ж ты глупый такой? Напиши и ты, что пострадал за Россию!» Той обертається до колеги-жебрака: «Ти чуєш, Бєня? І он будєт нас учіть, как зарабативать дєньгі?!»

Зрештою, назва книжки — теж явно анекдотичного походження. Але автор підійшов до визначення «єврей — це фах» з усією можливою серйозністю. Він доводить, що євреї справді зробили своїм фахом уміння уживатися поміж інших народів. В даному разі йдеться про те, як вони уживалися з українцями.

Одразу вслід за вищезгаданим анекдотом іде коротка авторська передмова, озаглавлена «Мені не вистачає євреїв». Це взірець пронизливої лірики, яку гріх переказувати, отож процитуємо: 

«Євреї живуть на цій землі добрих п’ятнадцять сторіч. Вони творили нашу з вами країну. Будуючи і руйнуючи. Народжуючи і ховаючи. Погано чи добре творили — хто має право крутити носом? У кого є претензії до батьків — нехай народжується назад.

Між українцями і євреями бувало всяке. То й що? Між ким не бувало? Вони, як і будь-які співмешканці — сварилися і мирилися, били горщики і склеювали уламки. Разом.

А тепер українці залишилися, а євреї поїхали. Назавжди. Зараз їх тут усього тисяч сто — і вони продовжують виїжджати. Я знаю, як це буває: моя мати живе тут, а батько поїхав. Там у нього інша сім’я. Там у них у всіх інша сім’я.

Чого я хочу? Щоб євреї повернулися. Перукарі та вчителі. Журналісти та кравці. Учені та лікарі. Батьки та діди. Працьовиті, меткі, галасливі, цікаві. Дивні. З манією величі вкупі з манією переслідування. Тому що Україна потребує їхньої працьовитості й таланту. Тому що життя без них прісне.

А якщо їх уже не повернути, то нехай, принаймні, залишаться з нами ті, хто ще тут. Я згоден і на це.

Якщо ви маєте упередження і не згодні зі мною — прочитайте цю книгу і ви мене зрозумієте».

Зрештою, вся ця книга являє собою щось легке і мудре, як єврейський анекдот, дуже особисте — як процитований вступ, і водночас пронизане тверезою аналітикою.

Книга має іронічну рубрику «Неполіткоректні історії». Іронія в тім, що так звані політкоректні історії нерідко пишуться досить хитро: висувається наперед усе хороше, а все проблематичне замовчується (на догоду «коректності»). За такого спекулятивного підходу деякі тісно пов’язані явища просто не сходяться, не вписуються в схему. Бо як, наприклад, співчувати одночасно Іванові Гонті й тим євреям, яких різали гайдамаки? Ні, краще будемо співчувати окремо гайдамакам, а окремо — євреям! Так часто й роблять популяризатори історії. І рідко хто наважується при цьому не обманювати сам себе.

А Валерій Примост зумів не розділити співчуття до «наших» і «не наших». І саме завдяки цьому зумів без упереджень подивитися на проблеми, що в українсько-єврейських стосунках завжди вважалися важкими, а то й нерозв’язними. Здавалось би, це просто — розглядати історичні факти в їх сукупності. Приміром, коли пишеш про Другу світову війну та про холокост — то згадуєш не лише про українську поліцію, а й про те, що в гетто була єврейська поліція, часом жорстокіша до своїх одноплемінників, аніж гітлерівці. І не забуваєш, що багато євреїв служило в УПА. І не забуваєш, що українські радянські партизани мали наказ Сталіна — не приймати до себе євреїв, які врятувалися від німців. І що повніша виходить картина — то менше в ній залишається місця для спекуляцій. Драматизм історії від цього не меншає, а, може, навіть загострюється — але знімається наївне питання про те, «хто з нас кращий». І в цьому автор послідовний — він, приміром, не применшує високого відсотка євреїв у керівних органах НКВС, але не применшує цього відсотка і серед козацької старшини, де було немало славних полковників, а один герой іудейського походження Ілляш Караїмович був навіть гетьманом реєстрового козацтва за часів Хмельницького. Про «відсотки» в нинішній Україні — є окремий розділ.

Усі ці та безліч інших фактів викладені так переконливо, що зовсім не здається наївним останній абзац 600-сторінкової книги: «Українці й українські євреї — це народи, створені один для одного. Коли вони стануть союзниками, цей тандем досягне успіхів, яких ми зараз навіть не можемо собі уявити ... український народ матиме навіть більше таланту та успіхів, ніж мають сьогодні в сумі українці та українські євреї. Це називається синергія. І я щиро її бажаю обом учасникам процесу! Амінь».

 

Віталій Жежера.

http://www.golos.com.ua/Article.aspx?id=298750