Літературний форум
ПОЕЗІЯ

НАДСАДНИЙ САД (Із рукопису збірки)

06:07 09.02.2010

НАДСАДНИЙ САД 

(Із рукопису збірки)

*

а світ без лиця

плаче цвіркун бо все

тихий сріблиться серп

а по хмарній воді

бабки голубі

на березі пір’я

дзвони узгір’ям

а день без кінця

                         

*

Ти прокричи проти ночі слова золоті,

теплі слова про любов, що не знатиме скону.

Жаром сльози золотої акація плаче,

жаром сльози золотої…

 

Час переходити ріки сумні та прекрасні,

час переходити ріки чи в них потонуть.

Кожне-кожнісіньке поле –

                                       смеркнуча пісня про вирій.

 

Боже, краса наливає ущерть

                                              – ніби смерть!

 

І все ж

                ти прокричи проти ночі слова золоті,

Теплі слова про любов, що не знатиме скону…

                                

*

Святкова зала у лілеях осяйних –

Хай музика лунає світозора –

Нечутно засина, і плин старих канцон

В’ялить її, дарма що люду рясно.

Чи ж ми снимо у глибині віків?

 

Розкущується жар ясним суцвіттям.

Так тиховійно линуть маскаради,

Що їх веде весна! Та бронзовінням

Холодна зброя врізалася раптом

У жар суцвіть на мертвих килимах.

Чи й ми снимо у люстрі давніх літ?

 

Чому ж не полуднево, чом вечірньо?

Чаклунством осмутніло світле свято.

Біляві коси обернулись черню –

І чарівниця плаче за коханим,

І юності не верне ворожбит.

 

О жаль за Днем і присмерком летким!

Згадай молочні ночі над рікою…

Святкові світичі тремтливі та жалобні,

І музика прощально вибухає,

А в серці ворожбита жаль за Днем. 

 

*

Тихий мій друг повертає до себе у місті далекім.

Марно шукатиму очі на вуличках древніх і марно

Листопадатиму вперше, щоб літо скінчилося швидше.

Стиха заходить остуда на всю золотінь вечорову,

Стиха слова несказанні упали у слово посліпле,

Стиха іти в порожнечу, і стиха, і ясно всміхатись –

Тихий мій друг повертає до себе у місті далекім.

 

*

Заплітається голос вечірній

у в’язь виногронну,

при сумнім водограї.

Цей час одпускань золотих –

як на ризі прадавній

із лона твого молодого

розвивається гроно

у древо висотою легкою-

                               легкою…

заплітається голос вечірній

у в’язь виногронну.

 

*

Повернувся жасмин до криниці на прузі веснянім.

Одсміялися дні, і загусла рясна тишина.

Ніби вперше цвітінням перейдеш у ніч перелітню,

Ніби вперше пташино впадеш ув очорнений сад.

 

Ти звільнився од пустища тіл золотих, ненатленних,

І не вчути віднині тобі молодої пори.

Темний крихкіт мелодій і криги ламке проростання –

Ніби перше розчахнення вікон, і сад у вікні.

 

Цю надсаду нічну, де згубилися барви і крики,

Із надсадою дня, де урвалася тиша і мла,

Чорна сітка північного птаства сплітає, сплітає,

Доки хтось не впаде з небосхилу, а може, і за…

 

*

Ти знову повертаєшся в цей сад,

Немов на перше коло, мов додому, –

І знов мене засвітить незникомо

Криштальний голос, ніби листопад.

 

По водах, що спивають золотінь,

По водах, що спливають золотінню,

Криштальний голос, ніби листопад,

Холодну тишу співом животворить.

 

І вже палають пізні жирандолі.

І будуть сурми угризатись болем.

І стане День.

                        Але ще рано-рано,

Ще зацвітаю я і засвітаю

Од листопаду голосу твого.

         

Вертання

надсадна крапля опромінить ніч

і сірка розтечеться над містами

янтарний блиск облич і потойбіч

в очах у тебе тепла мить вертання

 

коли в падінні забринять сади

коли пахне жасмином тихомирно

коли по нас тужливу заведуть

а ми суцвіттям рук одвернем камінь

і злинемо у тихі вечори

 

в очах у тебе тепла мить вертання

і чистий плач і перший пагін світу

без нас не зазоріє на землі

 

Надосінній благовіст

І

Ти ідеш по могилах –

І сад зацвіта голосами

Тільки мов золотих

Не відчути не вчути німим

Буде камінь могильний і хрест біля року причастя

І усе тільки шлях до холодного схрону листків

 

Ти пройдеш по могилах

І скрізь порожнеча блазенств і страхів

Тільки знову і знову в очах

                Ця ніби фреска із інших часів

                Ця ніби повінь

                        Сонячні люди

                               Ідуть по воді

                                       По бурштиновій…

 

ІІ

Ти відпускаєш сонце навзахід

І внезабарі – пугачі  – сонцями

І внезабарі – голоси – снігами

Але межа тебе іще триває

Прийми цей чистий відгомін раїв

І засвіти од нього проминання

То й промінь упаде коли глибінь.

 

ІІІ

Урветься стежка

В нетрях винограду

І ти ступнеш у пагін злотогранний

У сонці надосіннім благовісту

Тобі дивитись у дніпрові очі

Обвивши вколо серця синь вітрів

Аж доки кров усім не зацукрить…

 

*

Запах останніх троянд заберу із собою на спомин

І невигубну блакитняву всіх туманів наддніпрянських.

Взяті високі сади на високі ключі срібнолетні –

Чую ваш погук, Діонісе, Йсусе, Орфею,

Чую ваш ніж горловий у надзимному раї мовчання,

Чую жаління промінних могил до вечірнього вітру,

Чую прекрасне падіння пелюстки, і листу, і сонця –

Пахнуть останні троянди, і ми ще трояндами пахнем,

І невтоленне світіння повсюди розноситься літом.

 

Мотив  

ти ідеш по цвітінню акацій

і травневої ночі не чути

теплі руки пожежею гріють удалині

 

ти ідеш за цвітінням акацій

і відлунюєш ніччю травнево

здобулася на голос пожежа і стала свіча

 

та вітри упадуть і лише солов’ї невтишимі

білі пальці із темряви линуть і линуть до повні

і цвітіння акацій легенько іде по тобі

 

*

бузку надвечірній трунок

і час вертати вертати

бджоли яблуні небо

позацвітали слізьми

 

чиясь лебедина пісня

буде блукати блукати

та й загубиться смерком

біло майне крильми

 

в’язатимуть сітку тіні

впіймати і не впіймати

та й одміняться світлом

де прорипіло дверми

 

за піснею легко й летко

до хати білої хати

синню поле востаннє

лагідно обійми

 

Епілог

Коли вже всі дороги відійдуть,

І стане лист, і перший сніг постане,

Коли Дніпро свинцем наллється тьмаво,

І достигатиме у сивому вогні

Остання великодня блискавиця,

 

Ти доторкнися вечоровою красою,

Як море доторкнеться до човна –

Уповні-повно, пінно-пінно

Цей світ постав і вияснив потопом

Холодні межі мертвої країни,

Холодну пастку самітного саду –

Як хороше у теплому ковчегу! –

В очах тобі – голубка на світанні,

І сниться нам завіщана земля…

Дмитро ЧИСТЯК