Без належного пошанування від України

 

20 серпня виповнилося 70 років відомому українському письменникові Валерію Шевчуку.

Письменник хворіє на цукровий діабет. Отримує абсолютно не гідну його рівня як митця пенсію. Шевчук, попри вивчання його творів у школах і вузах, не дістає належного пошанівку від держави ані матеріального, ані морального.

Втім, президент Віктор Ющенко сподобився надіслати Шевчукові привітання:

«Щиро вітаю Вас – видатного українського письменника й літературознавця з 70-річним ювілеєм.

Високо ціную ваш письменницький талант, творчий доробок, чітку й непохитну патріотичну й державницьку позицію. Ваші оповідання, повісті й романи про минувшину і сучасність, глибинні й фундаментальні дослідження витоків українського письменства стали нашим національним надбанням.

«Три листки за вікном», «Дім на горі», «Вечір святої осені» та багато інших високохудожніх творів збагатили скарбницю української літератури. Щиро вдячний Вам за вагомий внесок у відродження національної культури й духовності, обстоювання прав рідної мови.

Бажаю міцного здоров'я, щастя, добра і натхнення на многії літа!

З повагою,

Віктор Ющенко».

Чому Валерій Шевчук не отримує належних винагород від держави за свою активну письменницьку й літературознавчу працю?

Відповідь однозначна: письменник не виконує замовлень бюрократії, яка переконана, що представляє інтереси держави.

1996 року мені довелося брати інтерв’ю з Валерієм Шевчуком для газети «Наша Україна», яку редагував Юрій Пригорницький.

Вважаю доречним навести цікавий уривок з того інтерв’ю (письменник відповідає на запитання про те, чи вважає він, що журналістська праця шкодить письменницькій, оскільки він сам працював колись кореспондентом «Молодої гвардії»):

«...Вважаю журналізм бичем для митця, журналізм та мистецтво такі ж взаємозаперечні, ну... як Росія та Україна, я б сказав антагоністично заперечні. Я був дуже поганим журналістом і усвідомлював це, бо моїй натурі суперечно писати на замовлення. Дуже рідко буває, що добрий журналіст – добрий письменник, але буває (Гемінгвей, наприклад, - правда, на мою думку, журналізм убивав і його, - або наш Осип Маковей). І не про стиль ідеться, а про психологічно антагоністичні первні кожного виду творчості: журналіст працює на завдання (керівник – раціо, воля), а справжній митець – із внутрішнього пробудження і засновники його творчості зчаста метафізичні, ірраціональні, позасвідомі».

Завтра ж, 24 серпня, своє 65-річчя святкує чудовий український поет Станіслав Вишенський.

Йому Віктор Ющенко навіть привітання не надішле. Президенту та його радникам важко вкласти в свою неонародницьку схему модерністичних сімдесятників, які були не меншими патріотами за шістдестяників, але виявилися меншими угодовцями в творчому плані.

Вишенський так само, як і Валерій Шевчук, не дістає належного пошанівку від держави ані матеріального, ані морального.

1997 року ще в чорноволівському «Часі» я надрукував інтерв’ю з поетом, в якому він стверджує, що «будь-яка поезія заперечує узвичаєність». «Віршування має бути напівсвідомим, - веде далі поет. – Віршник повинен мати дуже пластичне «я», з убуванням якого виникає й вибудовується поетичний світ. Репресивна машина може наробити чимало шкоди, але ж поезія – то доля, провидіння. І якщо провидіння «покличе», то жодна машина нічого не вдіє»...

«Більше зробити, аніж тобі «наказано», ти не вільний, - вважає Вишенський. – Згадаймо, що в 12-томовику Павла Тичини набереться заледве 150 сторінок поезії. Менше, аніж у 19-річного Артюра Рембо чи 40-річного Шарля Бодлера...».