Літературний форум
ПОЕЗІЯ

Ми – покоління, що з параду

22:32 14.08.2007

***

Ми – покоління, що з параду

Вертає в будні охололі,

Хоч віддали чужому ладу

Свої життя, здоров`я й долі...

Здавалось нам, що ми звитяжці, --

В щасливу путь дістали візу,

Насправді ж випали із казки,

Та й казка та була ні к бісу.

Біда не в тім, що тиснуть долу

І хилять люд самі нестатки.

Біда, що знов ідем по колу

І та ж біда чека нащадків.

***

Ой ви хлопці, дужі та високі,

Легіні ставні і кароокі,

Чисті серцем, в помислах відверті, --

Втягують вас вихри й круговерті.

Красені несхитні, чесні й горді,

Мов з музик довершені акорди,

Заграє із вами верховенство,

Правити без вас — нема їм сенсу.

Бо за службу вхопитесь без торгу,

З почуттям відваги, честі й боргу,

Жить на совість буде хай за звичай,

Дай вам бог еліту керівнику,

Щоб не буть ніколи на колінах,

Не стрілять в потилицю безвинних,

Хай зростуть з вас лицарі народні –

Непідкупні, мужні й благородні, --

Нації величної окраса,

Не дасте ви націю в образу.

Бороніть в віках її надійно

І любіть сповна й благоговійно!!

***

Доброзичливці чи патріоти,

Вболівальники чи меценати, --

Залюбити вкраїну доти,

Що не жить їй лишилось – конати!

А сини ж її пестять вуса

Та ревуть по містах і селах:

„Україно, наша матусю,

Підіймемо тебе й розвеселим!”.

ЗВЕРТАННЯ БОГА ДО УКРАЇНЦІВ

Боже, великий, єдиний

Нам Україну храни...

Молитва за Україну

Дайте відповідь – біса якого

Ви, ссавці невичерпних угідь

Все благаєте в мене – у Бога,

Україну вам ревно хранить?

Все благаєте в Бога поради,

А самі, навмання живучи,

Тільки й чубитесь люто за владу –

Віковічних надбань тринькачі.

Доля штурхала вас тумаками,

Навіть в мене сльозиться душа,

Бо від вас тільки й чуєш віками,

Що вам хтось на шляху заважа.

То вас турки тягнули на плаху,

То литовські вп`ялись королі,

Шкуру дерли з вас деспоти – ляхи

Й допікають весь час москалі...

Все це так – та й самі ж ви нерідко

Спричиняли собі ж лихоліть:

Потай шкодили так, що сам дідько

Вам накоїть не зміг би тих бід.

Тож така вам мольба й засторога:

Лиш гуртом протидійте грозі

Й лиш тоді покладайтесь на Бога,

Як людьми постаєте усі!

***

Ціпеніє злидень з жаху,

Лютий злодій розпанів,

Україна бідолаха

Не збагне своїх синів.

Серед бід і негараздів,

Без грошів`я та безладь

„Мерседеси”, „Вольво”, „Мазди”

Наче миші шурхотять.

Шурхотять по тих дорогах,

Де Богданові полки

Брали ляхів у облогу,

Де рубались козаки.

Шурхотять, де на світанку

Серед ховщу й полину

Роксолану гнав я бранку

Бусурманин в чужину.

Мчать авто по тих місцинах,

Де тікали вороги,

По реліквіях, святинях,

Що Вкраїні дорогі.

Мерседеси мчать і грузнуть,

Везучи дебелих краль,

Під колесами захрусли

І порядність, і мораль.

Не узріть такого краху

Навіть в жодному із снів –

Україна бідолаха

Не збагне своїх синів.

Із циклу „КИЇВСЬКІ МОТИВИ”

У ПЕРЕХОДІ

Все, чим життя живе й зориться, --

Враз опинилося на споді...

І навіть „музики цариця”

Ячить і квилить в переході.

Звучати б скрипці у хоромах,

У зібраннях елітних гримнуть,

Вона ж співає при сіромах,

А скрізь насмічено і димно.

Людський нуртує закапелок...

Скрипаль в мелодію поринув,

От-от злетить його метелик

Туди ж – у ніжності царину...

Гірка сльоза встеляє очі:

Коли ж відбув цей гріх і злочин,

Що Брамсу, Шуберту, Равелю

Звучати тільки в підземеллі.

Хто ж винен в тім, що відбулося,

Хто відповість за цей перекид,

Що Берліоз, Огінський – в льосі,

А на поверхні – бидло й рекет...

Голосить скрипка з болю й щему,

А совість знов ятрить огуда,

Бо там, де світло – править темінь,

А світле – в темряву закуте.

МАЛОРОСУ

Що в країні безлад – сам ти винен,

Допустив, що править спритний бос.

Не спромігся стать громадянином,

Бо в тобі принишклий малорос.

Ти б лиш спав, жирів і смачно лопав,

Нишком статки б тіг в своє житло,

А в своїй країні буть холопом, --

Це для тебе не найгірше зло!

Не ставай в пригніченого позу,

Бо в ярмо холопське сам заліз...

Так тобі і треба, малоросе, --

Жертво негараздів, бід та криз!

ТВОРІННЯ

Великий Рембрандт ще в середньовіччі

Немов для нас прорік це напуття?

„Щоб з брили твір постав у всім величчі –

Від неї треба зайве все відтять”!

І от ми відтинаєм – повсякденно,

Не прагнучи ні вигід, ні кар`єр –

Наш кревний твір – святий і сокровенний, --

Від брили на ім.`я СРСР,

Надходить час, гряде жадана днина,

Як з брили ми залишим лиш друзки,

Й довершим твір на ймення УКРАЇНА –

Побожно, остаточно й навіки!

А поки що ми зрубуємо зайве –

Всім миром – хто душею й напуттям,

Хто молотом, хто каменем чи кайлом,

Хто досвідом, звитягою й життям...

Хай дух закляк, сочаться кров`ю руки,

Обдерті груди, м`язи, мов чужі...

Стікає піт, заслала зір пилюка,

Подряпини і гулі на душі.

Та ратний труд, це збратане боріння

Окрилюють мету народних лав,

Бо все чіткіші обриси творіння

Майбутньої з величніших держав.

Нам, сущим буть для неї осередком

І рухати у світлу далечінь

В ім`я життя й великих наших предків

І майбуття й прийдешніх поколінь!

ДЕНЬ

День радісно садами майорів,

Квилінням в далеч ніч хмарки пухнасті,

Натхненно зачинав пташиний спів,

День вигравав, день мав чудовий настрій.

Та раптом схлипнув і рознісся шум,

Стьмяніло й вітровій голосить лугом,

І ллються сльози темного дощу,

Неначе день ятрить якась наруга.

Холодний морок, хлюпання з яруг

Вмить поглинули сонце променисте.

Та враз знялося, звихрилось навкруг –

Зайшовся день шаленим ревом, свистом

Ось блискавка майнула вогнева,

Від грому роздалось, здригнулось небо...

Природа теж вразлива і жива,

І їй, як нам, розвіятися треба.

***

Гірчить у горлі, кривить рота щем,

Коли нестиглий плід поїсти...

Мабуть, в житті й гіркоти зазнаєм

Тому, що світ іще не вистиг...

ПРОДАНА ХАТА

Вони свою родинну хату

Мов крам дешевий продали.

І не відчули люди втрати –

З села до міста відбули.

А хата журиться, ятриться,

Стуливши тужно плечі стін?

„В мені ж судилось вам родиться,

Ви брали тут в життя розгін.

Отут на покуті схилялись

В молінні предки ваші ниць,

Ви ж на мою стіну спирались,

Як пік вас біль вогнем кабиць.

Я вас цілила супокоєм

Та боронила від хули,

Були міністром, головою, --

Ви ким хотіли тут були.

Вікном ловила сонця силу,

Щоб випікало глум і гнів –

То чим же я не догодила?

Чи, може, хто вас десь пристрів?”

Самотня хатонька ятриться –

Їй душу вивернули вмить!

І лиш гніздо незмінне в стрісі

До неї втішно цвірінчить!

***

Слова нуртують в мові наче кров,

Та на поверхні слово грубе й нице:

Для наклепів, для сварок чи обмов,

Для надання нахабству інвестицій.

Для теревенів, заздрісних пліток,

Базікань, чи солоних анекдотів,

Для матюків, образливих чуток –

У лексикон довершеній мерзоті.

Словесний мотлох преться на гора,

А от слова вшановувань чи тостів,

Для привітань з любов`ю, для добра

На жаль нам підшукати так не просто.

Для втамування відчаю й болінь,

Щоб розпачу чи стресу запобігти,

Із пам`яті минулих поколінь

Слова, яким чужа зневіра й тлінь, --

Відшукуєм, як ті скарби, по крихті.

***

Палахколтіє серце рвійно,

В очах не гасне блиск заграв –

Я щойно, друзі, в чудодійних

Обіймах музи побував.

Душі натхненне голосіння

На папірцях прослало слід...

Як після злету й потрясіння

Вертаю я в буденний світ.

Мені у нім лиш потай скніти,

Бо не сприймаю світську гру...

Якби не музині візити,

То, певно, згинув би в миру!

Із циклу „Київські мотиви”

СПЕКА

Влітку Київ – безмежна пательня,

Чи за гріх, чи любов до валют

Сонце смажить нещадно й ретельно

Очманілий знесилений люд.

Кисень спрагло всотовують ротом,

Паленіє спекота чимдуж,

Всі змокрілі, заюшені потом,

Тільки й прагнуть сягнути під душ.

Розпашілі дорослі й малеча,

І задуху й осоння кленуть,

Манівцями блукають мов печі,

Що раптово ось-ось спалахнуть.

Люди зблякли й нічому не раді:

Ні грошам, ні вину й калачу,

Ні елітній престижній посаді –

Клаптик тіні б та краплю дощу.

Ой зідрати б зі шкірою одяг,

Щоб на мить хоч блаженно відчуть

Той легенький рятуючий протяг

Та полегшено й радо зітнуть!

Трударя і неробу й вельможу –

Всіх зрівняла нестерпна жага,

Кожен спрагло шепоче: „О Боже,

Да зволожиться днина суха!

Крізь хащі пнешся гарячково –

Лиш перепони звідусіль?

Ятрять і хилять відчай, біль,

Бо нездоланний мур суціль...

Ачи не вдатися до схову,

Вчинивши з ляком підлу змову

Та перебуть кромішні хвищі,

Допоки нетрі на межі,

І ниє пасока в душі

І доля шарпає й періщить

Та так, що ти щитами рук

Ледь-ледь рятуєш головоньку

І від твоїх запеклих мук

Вжахнувся пращур... сиву скроньку

Торкнув і мовив: „Що, каюк?”

Що, оповили знов знегоди?

Ми ж торували вам всі броди, --

Чому ж вам ними всім не йти?

Чи нанівець пішли труди?

Тримайтесь нашої ходи

Й сягнете щастя й насолоди”!

Меткий нащадок теж рече,

Що гнів страшний його пече

За манівці твої й блукання,

За очманіння від страждання:

Він у сліди б твої ускочив

І вів би впевнено й охоче

Тебе до світлих краєвидів,

Хоч сам нічого ще й не звідав...

І ти зважаєш на потомків

І на сяйнистих предків теж

І все ж своїм шляхом ідеш

Хай буревій тебе чоломка

Хай завдає тортур та ломки

Та совість власне не осудить

Отак було, так є, так буде!..

ЗЕМЛЯ

День розтанув, землі спочивати час,

Сонце з неї одежу повільно знімає,

Обережно згорта, щоб не стерти прикрас,

А саме у пітьму поринає.

Місяць ніжно на землю з-за хмари зирнув,

І сорочку нічну на кохану накинув.

Владар – всесвіт навік йому шлях перетнув,

Покохав його милу дружину.

А вона, у серпанок повита, -- тремтить,

Передчувши знесилено пестощі рвійні,

Всесвіт лагідно, палко з боків миготить,

Простягаючи ніжні обійми.

Закружляла земля у розкутті яснім,

І закохано вся розшарілась,

Пригорнулась до всесвіту станом пружним

І в обіймах його розчинилась.

Всесвіт землю розквітлу над світом здійма,

Сам воліє до ніг її впасти дарунком,

Ніжить всю – навіьт блискає грайно пітьма

Від його осяйних поцілунків.

Весь палає він, землю в обіймах стуля,

Мліє, стогне вона, вся до нього припавши,

І в святій насолоді здригнулась земля

Й день новий зачала, вгамувавшись...

ДУША

Вболівала душа в чистоті і в прозорості,

До життя, до кохання рвучись із грудей,

Знемагала і скніла за гратами совісті

Та вдивлялась у волю крізь вікна очей.

Та набридло душі вболівати у скутості,

Бо забагла із світом вабливим злиття

І душа як рвонеться крізь грати і утиски

Та зненацька ковтнула п`янкого життя.

Вперше, спрагло ковтнула, жагуче і з опалу,

Тремтячи, обпікаючи юні вуста

В вирій волі пірнувши, душа й не второпала,

Що в житті і наснага й гіркота вита,

Що її чистота і прозорість розчиняться

У життєвому вирі – мов ранок у дні...

Раптом совість на душу з биттям як накинеться,

Як вп`ялась, -- що аж сльози пішли кров`яні.

І лупцює й періщить докорами лютими,

А душа знемагає, голосить, кричить...

Якби крик той нестерпний зуміли б почути ми,

То навік би про радість забули в ту мить.