Сергій Осока помітно вирізняється як в українській поезії новітнього часу, так і в українській поезії загалом.

Чим?

Він геній.

У ньому і в його поезії бурунять п`ять тисячоліть української поезії – пам`ять крові, віки чистоти, краса глибини ... і маківка тверда. Він є виявом одвічної мрії всіх українських поетів – бути вільним і певним себе. Є найвища справедливість у тому, що тисячі незреалізованих поетів збулись у ньому сповна.

„сонце її води хмари якось затлумлять і задощать дощі голос її землі ти не стріляй туди краще зростися з луком чуєш як грає вовк з гаєм у буревій як підійдеш один стрінешся з дивним звуком мертва віддасть тятива глиняний голос твій” – його поезія рине, як мед води у берегах Дніпра. Цієї води потребує українська душа, українські вруна і український світ, з якого виринає світло.

У поезії Осоки маємо всі основні теми української поезії: краса і пластика ритмосутності українського слова („Я вертатиму так як вертає ріка У знайомі місця і ніколи не верне”, „наляканий тане сніг і в наших слідах рипить”), смерть („посипалось волосся русе ослаблі плечі комин грів та місяць втомлений як бусол хотів умерти в димарі”, „Я вже не встигну до вікна, Впаду в кущі, у сині хащі, І затремтить душа пропаща, душа кривава і курна”), витончена еротика („лукавий викрій вуст а решта все вода як сховок тятива немов ріка ласкава а решта все пливе і тоне кучеряве двоїться відмира заходить у заплави де ніжний викрій вуст і маківка тверда торкаються щоки замислених повік зелені вітряки і видива печерні знайду тебе тоді коли ріка оберне своє каміння в цвіт як у могутні стерна і стане як стріла у млі береговій тоді я вже знайду вуглистий вигин твій вологість і пісок і душу рукотворну вона в мені зійде як місяць вбрана в чорне у гостряки свої вона мене загорне і стане як вітряк і сивий деревій”, „коли я проникаю в тебе гострий промінь збирає тебе докупи”, „звідти точно живим ще ніхто не вертав важко сліпнули грози і зграї на неходжених схилах твого живота я і місяць по черзі вмираєм”, „Крики втонулих чайок Гостро малюють плечі. Море лихе й судомне, Ніжне й несамовите, Стегна твої на спомин Перев`язало вітром”).

Він однаково сильний як у римованому вірші, так і у верлібрі: „коли людина сидить на підлозі а ви хочете дізнатись чи вона не божевільна подивіться чи в кімнаті є стільці”.

Достоєвський стверджував: „Краса порятує світ”. Осока стверджує – „Чистота – і є краса, і саме вона його порятує”: „крапка важка перестрибнула з попереднього вірша і зачинила ворота вітер боїться прочинити моє вікно бо я в сльозах а скоро ти достигнеш як свічка та вже й по мені”.

Сергій Осока – геній, і він самосвідомий цього: „розумні палять вогнища щоб зігрітися геніїв вогнища не гріють вони гріються від тепла що його віддають метелики згораючи біля вогнища”.

Пишучи цей есей, я ризикую нажити літературних ворогів, нелітературних звинувачень і море іншого. Але разом з тим моїм літературним обов`язком є сказати: ось він – Сергій Осока -- прийшов, взяв у Бога Світло і перелив ув українське слово тисячоліть. Я дуже хочу, щоб у нього вийшла достойна книжка достойним накладом, щоб Україна його прийняла і визнала при його житті – і при нашому, хочу, щоб голос крові почула нація.

А сей есей вивершу віршами, у яких – п`ять тисяч років української крові бурунять і народжують боже світло первозданного світу („хвилюйся хвилюйся і говори їй все коли в жовті вікна пробивається світло коли повії далеко йдуть по шосе цілуй її чорні зарошені віти віддай їй дрож самотиння своє віддай зім`яті літери на останній сторінці дивися крізь неї хай між вами біжить вода в цю ніч порожніми прийдуть додому вбивці коти свої хвилі обкутай її плащем хай за ніч лоза проросте у вас в узголів`ї розвішай як музику бризки любовних речей на шию на руки на ноги і рівно і криво усе їй скажи і хай шукає рука опори за звичкою і не знаходить опори полийся рікою і арфою стане ріка пусти собі кров і кров`ю заллється море ти мовою звірів до неї всю ніч речи і зійдуться звірі і вас берегтимуть мовчки і пізно по стежці потягнуться сівачі засіють житом глибокі провалля вовчі заснуть повії обабіч тривожних трас у ваші сни заплететься ясне тремтіння кора запахне і скаже Господь: пора! І перст підніме і сплутає ваші тіні”, „ми босі йшли вночі і не вночі за спинами у нас бродили вбивці і мертві під оливами щасливці стискали досі музику мечів ми сіли в тінь ми їли голод свій і вже крізь нас усе ішло невпинно з якогось часу жалісна хвилина нам босі ноги гладила в крові і Він піднявся Він сказав Прийди а потім пильно подивився в сутінь і як за вітром пісня ледве чутна до нас дитя прибігло по воді воно взяло в долоні теплі нас несло кудись через притихле птаство попереду світала чиста Паска вертали сни молитви імена Він спав і обійняв мене крилом і час мов камінь нам під ноги падав коли ж нарешті світ зробився садом мене іще на світі не було”).