Питання молодих у спілці і літературі стоїть перед нами досить гостро. Від вирішення цього питання багато що залежить.

Виступаючи на спілчанському з’їзді Любов Голота слушно зауважила, що декому з письменників вже виповнилося п’ятдесят, а їх все ще називають молодими.

З молодими працюють, заганяють їх в альманахи, проводять наради і конкурси, але не дають їм основного – роботи в реальному літературному процесі. Що це означає? Це означає, що їм треба працювати в газетах, журналах, видавництвах, на радіо і телебаченні – творити літературний процес.

Запитайте у Володимира П’янова, скільки йому було років, коли він прийшов на посаду заступника головного редактора журналу “Вітчизна”, і він вам відповість – 28. А скільки мав років Дмитро Білоус, коли розпочав свою роботу у журналі “Дніпро” і за короткий час став першим в літературі сатириком? Не більше тридцяти. А як починали Павло Загребельний, Дмитро Павличко, Анатолій Дімаров?

Аналіз журналів середини минулого сторіччя свідчить, що шлях у літературу молодим було відкрито: вони мали де друкуватись і видаватись, мали працю у літературній сфері, кожна їхня книжка прискіпливо аналізувалася критикою, до них ставились, як до рівних. Тодішні метри і живі класики вважали своїм обов’язком підтримати молодих колег і словом, і ділом. Олесь Гончар, Максим Рильський, Павло Тичина багато пишуть передмов, рецензій, оглядів творчості молодих тоді письменників. Коли у “Дніпрі” з’являється перша повість Василя Земляка “Рідна сторона”, яка фактично поклала початок реґіоналізації української літератури, у тому ж “Дніпрі” з’являється великий лист до молодого автора Михайла Стельмаха, в якому відомий вже на той час поет і прозаїк відзначає як позитивні, так і негативні сторони повісті. Власне, цей лист значною мірою і вирішив долю Василя Земляка. Згодом з’являється низка оповідань, повість “Кам’яний брід” і відома дилогія, що стала окрасою української химерної прози.

Саме серйозне, без жодних скидок на молодість, ставлення до творчої молоді і дало читачеві стільки вагомих творів: повісті “Людина іде до сонця” Миколи Щепенка, “У самарських плавнях” Петра Максименка, “Рідна сторона” і “Кам’яний брід” Василя Земляка, “Йосип з гроша здачі” Бориса Харчука, “Хмарка сонця не заступить” Григорія Тютюнника, романи “Назустріч волі” Ольги Ткачук, “Його сім’я” Анатолія Дімарова, “Наша молодість” Олекси Гуреїва, новели Михайла Томчанія, Анатолія Хорунжого, Віталія Петльованого. Поряд з романами, повістями і кіноповістями “Жива вода” Юрія Яновського, “Його покоління” Івана Сенченка, “Таврія” Олеся Гончара, “Над Черемошем” Михайла Стельмаха, “Навколо полум’я” Олександра Копиленка, “Стадіон” Вадима Собка, “Степовий цвіт” Михайла Чабанівського, “Карпати” Семена Скляренка, “Земля” і “Зачарована Десна” Олександра Довженка, “Тарас Шевченко” Ігора Савченка твори молодих на той час письменників творили літературу єдиного потоку – значну, живу, високохудожню, якісну. Зауважмо, не зважаючи на важку радянську окупацію, українство не втратило животворного зв’язку поколінь. Чому ж маємо втратити цей зв’язок сьогодні?

Деякі гарячі голови у Спілці пропонують створити в межах спілки асоціацію молодих. Як на мене, це неприпустимо. Молодь треба залучати до роботи в літературному процесі, довіряти їй творити літературний процес, інакше у нас і нашої літератури немає майбутнього.

Ситуація з літературною молоддю досить легко перенести на політичні обшири – чи не проблема нашого суспільства у тому, що молодь все ще чекає у черзі, коли їй д о з в України.

Реальна робота дає реальний досвід. А досвід – усвідомлення своєї відповідальності о л я т ь серйозно працювати? Саме у цьому причина кризи в культурі і еліті сучасної за долю культури, літератури, нації.

Молодість – приємна річ, яка дуже швидко минає. Як слушно писав Борис Олійник “Батьки і діти. Діти і батьки – Нерозділиме і одвічне коло.” Пам’ятаймо про це.